"Вони" мають пройти свою еволюцію, у "них" мають визріти власні революції та реформації, з'явитися автохтонні Лейбниці, Паскалі, Гегелі та Айнштайни, і лише тоді "вони" наблизяться до "нас". Трагедія полягає в тому, що їм для цього знадобиться років 300-400, а то й усі 500, а нас до того часу вже фізично не буде. Просто через проблеми із демографією. Це – не "точка зору" і не моя "особиста думка" (як і закон всесвітнього тяжіння – теж не "особиста думка" Ісаака Ньютона), а діагноз. Ще одна трагедія коріниться у тому, що колонізатор, навіть якщо він надихається найкращими намірами, все одно чинить зло, бо допомагає дикунові розповсюджувати власне дикунство, позаяк зовнішнє управління папуасами призводить до того, що білі люди їм створюють університет, а потім щиро дивуються, чому там з'явився факультет канібальської кулінарії.
Чим це загрожує? Та тим самим, що і Римові у 3-4 століттях н.е. Дуже боюся, що з тим самим результатом. Після знаменитого Едикту Каракали 212 року, який дарував права римських громадян усім варварам, що проживають в Імперії (вони ж такі самі люди, як і ми, бла-бла-бла), кількість цих самих варварів у Вічному Місті почала зростати в геометричній прогресії. Поступово це вельмишановне панство, що вперто "не піддавалося латинізації" (як тактовно і сором'язливо пише Теодор Момзен132) підім'яло під себе не лише армію (легіонери становили до 60-70% (!) римських воїнів вже до часів так званих "п'яти добрих імператорів" династії Антонінів133), але і політичну владу. Імператорський престол став іграшкою в руках варварських воєначальників, які за своєю волею проголошували та скидали імператорів. Останнім римським імператором, який намагався проводити самостійну політику, був Майоріан, котрому так-сяк вдалося відвоювати частину Іспанії та Галлії, а також сповільнити плюндрування архітектури Риму. Однак його було повалено варварським воєначальником Ріцимером у 461 році. Під владою Риму до середини 460-х залишилася фактично одна Італія.
Тривалій агонії Західної Римської імперії поклав кінець скир Одоакр: в 476 році він скинув останнього західно-римського імператора Ромула Августа (якого навіть найближче оточення презирливо іменувало "Августулом", тобто "Августенятком", натякаючи на його повну нікчемність у порівнянні зі славетним тезкою Октавіаном Августом), відіслав знаки вищої влади візантійському імператору Зенону і заснував біля Італії власне варварське королівство. Східно-римський імператор Зенон звів Одоакра у патриції та визнав римським намісником. Формально Рим начебто "нікуди не подівся" і існує на тих самих семи пагорбах до цього дня, але наповнення, як то кажуть, вже не те. Так само як і Стамбул – вже далеко блискучий Константинополь. Якщо тенденція, що намітилася, надалі отримає розвиток за мовчазної згоди населення, то я більш ніж впевнений, що років через 70 на картах, як і раніше, буде намальована "Німеччина" або "Франція" (ну, або у крайньому разі, республіки "Аль-Альмані" та "Аль-Франконія"), але ось сутність цих спільнот зміниться до невпізнавання. Як саме? Передбачити на сто відсотків неможливо, але провести аналогії не так уже й складно. Зокрема, дві, наочні і набагато сучасніші, ніж Рим – Південноафриканська республіка та Алжир.
І у першому, і в другому випадку владу над державами, створеними європейцями, отримали представники автохтонного населення. І якщо в Алжирі з ряду причин після 1962 (незважаючи на кровопролитну громадянську війну – так зване "Чорне десятиліття") держава так-сяк відбулася, а французький вплив, культура, мова тощо досі зберігаються і залишаються престижними серед місцевих еліт (за рахунок чого багато в чому ця держава і тримається), то в Південній Африці катастрофа починає досягати воістину космічних масштабів.
Так от, якщо вам здається, що Німеччина або Франція кінця 21 століття виглядатиме якось інакше, то ви невиправний оптиміст. Швидше за все, в Європі все виглядатиме суттєво скорботніше, оскільки ситуація неминуче погіршиться міжрелігійним протистоянням, а вбивства та придушення "колишнього" місцевого населення – залишків етнічних європейців – будуть сакралізовані як "воля Аллаха", бо так з ними, невірними кяфірами, і личить чинити.
Захід вчиняє самогубство у розсрочку, власноруч підриваючи ізсередини підвалини того, що робить її Європою, та ще й поступово, болісно, рубаючи котові хвоста частинами і хизуючись власним самознищенням, пишаючись та отримуючи збочене задоволення від розтягнутого у часі суїцида. Вона перетворюєтьмся на цвинтар минулої величі. Створивши високу культуру, досягнувши піку могутності, ця велика (точніше – найбільша) цивілізація видихлася і покотилася під укіс. Вичерпалася життєва сила, та й життєві пріоритети подрібнішали, за що окреме спасибі капіталізму. Суспільство, де все вимірюється грошима, через гроші та за гроші, не життєздатне за визначенням, бо не має ідеалів та цілей. Заради чого? Навіщо? Героїзм, честь, звершення, самопожертва. Яка батьківщина, ви що? За гроші вбиватимуть, але ніхто не захоче за них вмирати. А ось в ім'я Аллаха, Діви Марії, світової революції та навіть чистоти раси – це будь ласка. У "прибульців" є цілі, а у сучасних людей Заходу – вже немає. Саме тому в історичній перспективі Європа не уникне напророчених ще Шпенглером134 сутінків.
Що ж, як говорить індійське прислів'я, з вершини всі дороги ведуть униз. Залишається лише сподіватися, що цей шлях у царство вічної проктології затягнеться на якнайдовше і ми ще насолоджуватимемося старенькою Європою майже такою, якою вона була за часів наших батьків. А от наші онуки – найвірогідніше, вже ні. Тож запасаємося фотоапаратами і вперед, на екскурсію загальноцивілізаційним хоспісом! Бо не виключено, що види Парижа чи Риму з білими людьми на вулицях і без куп лайна біля входу в Лувр років через 50 можна буде продати з аукціону як дивину за непогані гроші. Ще й не віритимуть – казатимуть, що фотомонтаж!
[IІ]
Старий світ розлазиться, мов прогнила шкіра, вивільняючи при цьому міазми трупного смороду, що отруює все довкола. Причиною загибелі світів, як і причиною загибелі живих організмів, є так звана "толерантність". Цілком симптоматично, що промовистий термін "толерантність", що ним ліберали позначають нищення власної країни та народу та власні загальнонаціональні суїцидальні нахили, походить з медичної царини та означає поступову втрату організмом здатності чинити спротив хворобі, тобто шлях до невблаганної смерті.
Порушення кордонів організму небезпечним вірусом, як і порушення кордонів цивілізації, минається більш-менш без наслідків лише у випадку, коли організм – здоровий та міцний, захищений імунітетом та підживлюється вітамінами. З усіма цими чиниками, вочевидь, наша цивілізація, на сьогодні має суттєві проблеми, а отже ризикує перед обличчям матінки-історії програти чергову битву за себе. Першу та другу ми колись виграли, саме завдяки чому й існуємо дотепер.
Один мій хороший друг нещодавно згадував Талаську битву, внаслідок якої встановився непорушний кордон між ісламською та китайською цивілізацією, що уможливив захист та плекання тожсамості кожної з них та убезбечив від пожерання однієї іншою. За примхами долі (та внаслідок розквіту агресивного мусульманського прозелітизму в ті роки) приблизно в той самий час, а саме на якихось 19 років раніше, у 732 році, подібна битва відбулася й між Заходом та Півднем, між ісламом та християнством, причому у самому серці Старої Європи – тут, у Франції, де все почалося і, скидається на те, що все й закінчиться, де наша перемога у екзистенційній битві за власну ідентичніть через тисячу років зазнає ганебної ревізії. Історія Заходу закільцювалася на цьому клаптику землі Уроборосом135 невблаганної помсти за недалекоглядність та ослаблення інстинкту самозбереження.
10 жовтня 732 року поблизу від міста Тура, неподалік від кордону між Франкським королівством і тоді незалежною Аквітанією, відбулася та сама битва при Пуатьє, що дозволила християнській Європі залишитися саме християнською і саме Європою.
У цій битві зіткнулись франкські та арабські війська під керівництвом Австразійського мажордома Карла Мартела проти сил Омейядського халіфату під командуванням Абдур-Рахмана ібн Абдалаха, генерал-губернатора аль-Андалузії. Франки перемогли, Абдур-Рахман ібн Абдалах загинув, а Мартел згодом поширив вплив Франкської держави далі на південь. Хроніки IX століття, що трактували результат битви як "Господнє благословення Карлу", дали йому прізвисько "Молот" (лат. Martelus). Битві передували 20 років завоювань Омейядів в Європі, що почалися з вторгнення до вестготських християнських королівств Піренейського півострова в 711 році (битва при Гвадалете) та подальших завоювань на території Галлії, яка в минулому була провінцією Римської імперії. Те, що розпочав Карл Молот, завершила іспанська реконкіста, внаслідок якої у 1492 році впав останній арабський емірат на європейській землі – Гранада. Підступний свід Півдня ще раз спробував загарбати Європу під час турецької облоги Відня у 1683 році, але тоді на шляху полчищ османського візира Кари-Мустафи встав героїчний польський король Ян Собеський, який захистив наш екзистенційний кордон. Уявіть собі, що сталося б з нами, де б ми зараз були й ким би ми зараз були, якби свого часу Карл Мартел та Ян Собеський виявилися б прибічниками "толерантності"!
Непохитність кордонів визначають життя цивілізацій. Кордони визначають долі і шляхи за їхніми межами.
І якщо кордон між нами та Сходом можна вваажати формаційно-часовий, то кордон між нами та Півднем – щонайменше, епохальним. І він, цей кордорн епох, брудного й дикунського середньовіччя та сучасності, дедалі більше розмивається за злочинного потурання європейських ідіотів у рожевих окулярах. Що ж, рожеві окуляри зазвичай розбиваються скельцями усередину, і їм ще належить усвідомити всю глибину жахливої прірви, в яку вони через власний. прекраснодушний кретинізм заштовхують свій світ.
Поки що вони знаходяться на дитячій стадії "війни з реальністю, яка не подобається", невизнання логіки та домінування хворобливо бажаного над дійсним.