У той час, як у Європі ходили у ведмежих шкурах, у Китаї вже велися філософські диспути. Пізніше, коли Захід здійснив неймовірний науковий стрибок у 18 – 19 століттях, чорна Африка продовжувала їсти ближнього свого і розмахувати піськами над ритуальними вогнищами (недаремно Джозеф Конрад назвав свій роман про Конго "Серце темряви"). Після Другої світової Європа, що пом'якшилася в норовах до стадії рожевих шмарклів і Альцгаймера, увірувала в права людини, законність і взаємоповагу, милосердя і загальне благоденство, а ісламський світ так і застряг на етапі агресії, що аж клекотить, марновірства, нечуваної жорстокості та ірраціональності.
Справа, звісно, не в ісламі як такому, а в цивілізаційній стадії. Близький Схід нині знаходиться там, де Захід перебував у 12 – 16 століттях – бурхливий релігійний фанатизм, прагнення експансії, антисанітарія, забобони і схоластика замість науки, кустарні артілі замість індустрії тощо. Адже було, було… і хрестові походи, і середньовічні трактати про методи викриття відьом, і цехи-мануфактури. Про Африку на південь від Сахари і говорити нічого – ті добродії й від кам'яного віку не дуже далеко ушкутильгали.
Так було завжди й повсякчас. Світ від загибелі, а ці суспільства – від згубного впливу одне одного рятувала єдина обставина – "світи" були майже нездоланно розділені просторово, а масове переміщення людей між ними – украй утруднене. Щоразу, коли ця обставина порушувалося, хтось гинув – або гості внаслідок колонізації (корінне населення Америки), або сторона, що приймає, внаслідок безчинства дикунів (руйнування Риму германськими племенами). Загалом, приємного у тому було мало, а тому принцип "монастиря зі своїм статутом" був священним і ніякому флорентійцю часів Данте чи парижанину епохи Вольтера і на думку не могло спасти, що бушмен із пальми чи папуас із джунглів є їхнім сучасником, а відтак "наділений всім тими ж правами на свободу пересування та самореалізації" (ідіотська мантра-заклинання зі статуту ООН), що й вони. Та й дістанься спробуй! Шлях з Європи до Єрусалима під час Першого хрестового походу зайняв три з гаком роки, подорожі Васко да Гами – чотири роки, так само як і перша навколосвітня подорож Магеллана. Без підтримки монархів та Пап, без провізії, кораблів і гармат шанси у якоїсь "приватної особи" столітті так у 16 дістатися з Афганістану до Європи дорівнювали нулю.
До речі, саме подібна "ізольованість" регіонів світу один від одного певною мірою й слугувала першопричиною зародження ілюзії про те, що цивілізаційний час – лінійний і рухається по всьому світові з однаковою швидкістю. Філософи в напудрених перуках і коротких штанцях з рюшечками зразка європейського Ренесансу в нападі ідеалізму зробили висновок, що горезвісний "шляхетний дикун", Мауглі-Тарзан, варто лише одягнути його у фрак, моментально надолужить проріхи в освіті і на рівних включиться у диспут щодо особливостей стилю латинського красного письменства в творах Вергілія. Дикунів ті щасливці тоді ще як слід і не бачили. Їхні нинішні колеги дивляться на це питання набагато песимістичніше, тому що мешкають з Тарзанами на одній вулиці десь у східному Лондоні або передмістях Парижа і спостерігають їхню поведінку у всій красі. І як не попереджав Європу Карл Маркс про те, що перестрибнути через "соціально-політичну формацію" (наприклад, з рабовласницького ладу – відразу до капіталізму) неможливо, а Ортега-і-Гассет130 – про те, що у зіткненні цивілізації і варварства перемогу неминуче здобуде друге оскільки не обмежує себе в методах сентиментальними дурощами на кшталт гуманізму та честі, та й взагалі варварство завжди – зле і рішуче. Не допомогло. Традиційна для Заходу манера видавати бажане за дійсне вкотре зіграла з прекраснодушними європейцями злий жарт. У другій половині, а точніше, ближче до кінця 20 століття Захід із розмаху шваркнувся зніженими рожевими ніжками із педикюром на суворі та брудні граблі реальності.
Як це відбувається наразі? Нині ж час Магелланів та Колумбів давно минуло, а сам процес став стрімким та до непристойності простим. Варто лише умовному Абдуллі, що обріс бородою та місяцями не мився, десь із села поблизу Дамаска роздобути (шляхом торгівлі зброєю, наркотрафіком або продажем своєї дочки в наложниці для сексуальних втіх каді) доларів 500 – 600 та купити квиток на літак, скажімо, до Стокгольму, як вже через кілька годин – де там ті роки поневірянь, героїзму та боротьби зі стихією! – він опиниться в абсолютно іншому світі. Світі майбутнього.
Подальший розвиток подій переважно виглядає так кумедно і райдужно, як у старому радянському кінофільмі про Івана Васильовича, що змінював професію (хоча сама світоглядна диспозиція там відображена вірно – світ здається прибульцеві незрозумілим, дурним, по-слюнтяйському слабким і аморальним, а прибулець світові – грубим, невихованим, безкультурним та агресивним). Оскільки наше цивілізоване європейське толерантне ставлення прибулець сприймає як слабкість і дозвіл сісти собі на голову, саме це він і робить. Так звик. Сильний бере силою, слабкий втирається і мямлить щось там про демократію, культурні особливості та права особистості. А в цей час на вулицях міст Майбутнього пілігрими з минулого вершитимуть свою справедливість, ламаючи ваші наївні ідеали через коліно.
Поцікавтеся-но, друзі мої толерантні, статистикою згвалтувань, грабежів, вбивств, наркоторгівлі, не кажучи вже про крадіжки та хуліганство, у країнах Скандинавії. Певна річ, етнічне походження злочинців не вказується, але це і не біном Ньютона, тому що про цей факт легко можна судити за іменами і прізвищами. У результаті виходить, що драг-дилерів і ґвалтівників Свенів, Отто та інших Еріків Рижих у Стокгольмі – одиниці, а ось гордих носіїв імен Мухаммед, Абдулла тощо – не менше, ніж у Каїрі. А може й більше, враховуючи ту обставину, що єгипетська поліція на "права затриманих" демонстративно плює і всю цю шоблу у себе вдома тримає в їжакових рукавицях, та й до того ж – клановість суспільства: не гадь у себе вдома, не ганьби старших, бо то голову відірвуть миттю і без зайвих експертиз та адвокатів. Інша справа на Заході! Будинок – чужий, кланів – немає, поліція – слабаки та розмазня, звичаї та традиції – від шайтана (баби у спідницях, алкоголь, вільні сексуальні стосунки – сором і гидота, іншалла!), а відтак і "поважати" там нічого! Місцеве населення – і того гірше! Безвільне, наївне, як сліпі кошенята. Чоловіки без яєць (ви пам'ятаєте, як чоловіки міста Осло під час масових заворушень минулої новорічної ночі замість того, щоб просто начистити знахабнілим арабам пики і захистити власних дружин та дівчат від домагань і образ, безпорадно дзвонили в поліцію і плаксиво рюмсали у слухавку щось про "конфліктну поведінку"?) І жінки без жіночої честі. Ось їхні предки – ті були справжніми чоловіками та воїнами, тих ми шануємо. Ті з автоматом й у сталевому шоломі в найлютіший мороз дійшли до Москви… А їхні недолугі нащадки – напівдурні з віктимним синдромом, неврозом та надмірною вагою. Ну як таких не обчухрати справжньому воїнові пустелі, га?!
Ось воно й розквітло… розгорнулося на повну міць, насолоджуючись відчуттям власної всемогутності, вседозволеності, маскулінності та крутості. Що ж робить Європа у відповідь? А нічого. За своїм звичаєм останніх років, обмежується "крайньою заклопотаністю", декларує "непорушність політики мультикультурності та рівності" (чим це краще або притомніше за "непорушність ленінської лінії КПРС"?), проводить круглі столи, квадратні столи, пускається в дебільні розмови і квітчасте марнослів'я щодо "комплексного вирішення проблеми", хоча цю проблему взвод будь-якої європейської поліції початку 20 століття легко вирішив би за 15 хвилин раз і назавжди. Самоусунувшись від розумного та очевидного рішення, Європа сама зробила своє майбутнє заручником радикалів, (тільки поки не відомо, яких саме – ісламських чи "нових ультраправих"), продовжуючи вивергати кричущий мультикультурний маразм.
Важливо зрозуміти, що "вони" творять вищеописані безчинства зовсім не через злий намір. Так, серед них є (і чимало) дуже гідних і освічених людей. Але. Але. Цивілізаційна матриця. Вони поводяться так само, як на їхньому місці поводився б у Парижі 20-го століття умовний м'ясник Жак Свиняче Рило з Парижа століття 13-го і навіть конкретний майордом Піпін Короткий131 з Парижа 6-го століття. Та й потім, ці кілька "гідних і освічених" відсотків із середовища прибульців повторять вам рівно те саме, що й я, при цьому гидливо морщачись і зніяковіло соромлячись поведінки своїх одноплемінників.
Хосе Протасіо Рісаль-Меркадо і Алонсо-Реалонда, великий філіппінський письменник 19 століття, хоч і писав іспанською, але був патріотом-націоналістом до самих кісток. І хоч він відчайдушно боровся з колоніалізмом, але чудово розумів, що його народ, на жаль, поки що – варвари і не готові до незалежності, а у разі перемоги революціонерів-борців за незалежність встановлена ними диктатура, швидше за все, виродиться в тиранію, що для народу буде гірше, ніж влада колонізаторів. Один із героїв його роману "Не торкайся до мене" ставить цілком резонне питання: "Навіщо незалежність, якщо сьогоднішні раби завтра стануть тиранами?". Як, до речі, і трапилося. Якщо порівняти життя і уклад у Західній Африці при французах і сьогодні, то стане очевидним один простий факт – як тільки "погані колонізатори" перестали силоміць тягнути ці території з їхнім населенням із кам'яного віку в сучасність, ті миттєво скотилися назад, у безпросвітну дикість, і втративши залишки привнесеної культури та тонкий наліт цивілізованості, із захопленням позакривали "колежі" та "юніверсіте" та почали різати, вбивати один одного, ганяти парламентську опозицію з дерева на дерево короткими чергами з радянських автоматів Калашникова, які поки що не вийшли з ладу. Відмінності між Дакаром 30-40-х років і Дакаром наших днів – приголомшливі і не вкладаються у голову. Ці відмінності саме тому і впадають у вічі настільки безкомпромісно, що ілюструють ті самі дві нехитрі тези – про неможливість одномоментного стрибка з варварства у цивілізацію і про нерівномірність епох на Землі.