– Як власники грошей б'ються за свій хижий світ!
– Як би там не було, але факт залишається фактом – ми володіємо всесвітнім впливом, – сказав Вадим. – Свого роду надзброєю. Ядерна зброя, ракети, літаки, танки – це просто іграшки, бо ми можемо керувати всіма керуючими усіма видами зброї.
– Погодьтесь, що справа дуже серйозна, щоб розв'язувати її, так би мовити, прямо на дорозі, – сказав обережний Анатолій.
– Давайте тоді приймемо принципове рішення про загальне всесвітнє роззброєння, – запропонував компромісний варіант Сашко.
– Взагалі, проти цього заперечень немає, – почав погоджуватись Анатолій. – Але подібне рішення потрібно приймати по зрілих роздумах.
– Доки є час, то можна думати, – дав згоду і Віктор.
– Тобто роззброїмо всіх військових після того, як вирішимо всі питання пов'язані з таким рішенням, – підбив підсумок розмови Вадим. – А таких питань багатенько буде. Це і працевлаштування великої кількості військових, і утилізація зброї, і багато інших питань, про які ми ще й гадки не маємо...
– Ранчо Сан Еметеріо, – прочитав надпис Віктор. – Все, приїхали! Звідси до Серро Кубабі дійдемо пішки.
Вантажівка зупинилась, звільнилась від пасажирів і рушила далі до Соноїти.
– Час на невеличку подорож до місця призначення у нас є, – сказав Олександр. – Відвідаємо його, а потім відпочинемо на цьому ранчо.
Невеличка група мандрівників вирушила в напрямку Серро Кубабі.
Не встигли вони відійти від траси і ста метрів, як побачили, що назустріч їм йде якійсь старий індіанець. Він зняв свою шляпу і помахав нею перед собою якімось комічним жестом.
"Ми непомітні."
"Але я вас бачу."
"???"
Індіанець одягнув шляпу та віддав честь по-військовому.
– Радий привітати вас на сонорській землі, – радо сказав він.
– Здрастуйте. Але вибачте, будь ласка, – здивовано звернувся до нього Віктор. – Як ви можете нас бачити?
– Достатньо захотіти побачити, – коротко відповів індіанець.
На вигляд він був дуже літньою людиною середнього зросту з темним круглим обличчям, коротким сивим волоссям. Глибокі зморшки на обличчі придавали йому вид глибокого старця, однак його тіло, здавалось, було сильним та зібраним.
– Моє ім'я Хуан Матус, – представився він.
Хлопці мовчки дивилися на старого мексіканця.
"Але Кастанеда писав, що ви покинули..."
"Я завжди там, де потрібно."
– Оце так зустріч! – здивувався Вітьок. – Тепер зрозуміло, чому ви нас бачите.
"Що трапилось?"
"Треба поспілкуватись."
– Ого! – зрадів Вітьок. – У нас стільки запитань!
– Нам добре відомо про ваші успіхи, – просто сказав дон Хуан. – Нам відомі також ваші наміри. Саме тому ми і вирішили з вами поспілкуватись щодо використання вашої сили.
– Хто це ми? – запитав Анатолій.
– В цієї місцевості нас називають магами.
– А в Тибеті? – раптом запитав Вадим.
– Там нас називають махатмами.
– Махатмами Шамбхали? – знову прозвучало питання Вадима.
– Про Шамбхалу поговоримо пізніше, – відповів дон Хуан. – Зараз потрібно з'ясувати більш важливі питання. Нам відомо про ваш намір втрутитись у світовий хід подій.
– Але ми тільки обговорювали це питання, – підтвердив Сашко.
– Достатньо того, що ви маєте намір. Ми знаємо про небезпеку використання руйнівної зброї. Ми знали про це ще декілька тисячоліть тому.
– І ніколи не втручались? – запитав Віктор.
– Ми були змушені втрутитись у світовий хід подій тільки одного разу. Це прийнято називати карибською кризою. На той час існувала реальна небезпека застосування потужної зброї. Ми забезпечили обмін дзвінками між тодішніми керівниками країн. Можу вам сказати, що людство тоді було на крок від жахливих подій ядерної війни.
– А чому ви це зробили? – поцікавився Вадим.
– Людство повинне усвідомити свій шлях до цілковитої довіри, щоб не зостатись у тваринному стані. Тільки тоді воно зможе підтримувати зв'язок з вічними силами Всесвіту.
– Ми зрозуміли вас, – сказав Анатолій. – Але що нам тепер робити?
– Розвиватись. Пізнавати світ.
– А можна задати декілька запитань? – одразу поцікавився Олександр.
Дон Хуан розвів руки, ніби запрошуючи задавати питання.
– А Кастанеда все правильно передав? – почав першим Анатолій.
– В посланні, переданому через Карлоса, головне було передано правильно: весь набутий досвід кожної людини передається до Темного моря усвідомлення.
– Вам відомо майбутнє? – пролунало питання Вадима.
– Вам добре відомо, що нам відомо все тільки про минуле від поточної точки відліку.
– Як можна швидше переміщуватись над планетою? – як завжди перевів своє питання у практичну площину Олександр
– У цьому розумінні взагалі можна не переміщуватись. До речі, щоб читати думки президентів країн взагалі не треба було "літати".
– А як щодо фізичного переміщування? – спитав Анатолій.
– Це можливо. Більше того, можна переміщувати й деякі предмети.
– А великі предмети можна? – спитав Віктор.
– А яким чином взагалі можна було побудувати такі споруди, як піраміди? – запитанням відповів дон Хуан і хитро посміхнувся. – Пізнавайте світ. І ніколи не забувайте про довіру.
more ()
;
;
/*------------------------------післямова--------------------------*/
;
Вектор розвитку Землі, як місця поєднання об'єктивного з суб'єктивним, починаючи від виникнення самої планети, від сіро-зелених водоростей, від динозаврів проходить через появу самої людини і, вже зараз, ми все гостріше починаємо відчувати його явно виражену направленість від матеріального світу до світу нематеріального, світу духовного.
В дикому первісному людстві, недовіра перемогла. Усі наступні громадські устрої продовжили традицію, яка була цілком природною для світу тварин і зовсім неприйнятною для справжньої людини розумної.
Така поведінка зумовлюється тільки можливістю вижити за рахунок іншого, зрозуміло, слабшого. З течією часу, і, особливо, з винаходом системи грошових відносин, місто сильних зайняли хитріші, розумніші. Марк Твен сформулював, що в "політичних суспільствах право визначати, що є Справедливість, належить виключно Силі". Тобто, суб'єктивне поняття визначається поняттям об'єктивним. Зараз ми можемо додати, що об'єктивна сила керується суб'єктивним розумом.
Хитрі і розумні, визнаючи свою фізичну слабкість, систематизували недовіру у законах, які, у свою чергу, породили бюрократизм: самодостатній механізм доведення будь-якої нормальної ідеї до абсурду. Усі гори паперу, які нібито покликані виводити на чисту воду різних шахраїв, усі суди та прокуратури, кінець-кінцем "уся королівська рать", нездатні протиставити нічого тому, ім'я чому є – гроші.
І саме ті проти кого нібито направлена система державної недовіри, тобто всілякі шахраї та злодії, саме вони і користуються її вадами. Більше того, механізми влади дають їм можливість формувати ті самі закони за якими живе теперішнє суспільство.
"Хоч кому вручи владу і вона неодмінно виявиться в гнобленні".
Гнобителів – небагато, а гноблених – безліч. І такий розподіл вважається справедливим "тому що це встановлено законами і конституціями".
Недовіра породила великий державницький інститут – начальництво. Він, як іржа, роз'їдає будь-яке суспільство. При будь-якому наглядачі відсутня плідна колективна робота. З'являються спокуси поживитися за рахунок інших.
Начальники, виникши внаслідок недовіри в процесі суспільної праці, були призвані відповідати за виконання певних доручень, однак в реальності вони всіляко намагаються уникнути відповідальності. Кращим виявляється не той, хто справді може забезпечити ефективну колективну роботу, а той, хто може справніше звітувати.
Величезні кошти йдуть на забезпечення невідривних від начальництва атрибутів: кабінету, секретарки, службового автомобіля. Однак, вже сьогодні віртуальний офіс, тобто один загальний секретаріат може ефективно обслуговувати кілька десятків начальників; віртуальний кабінет може замінити кілька звичайних, а авто взагалі можна викликати з загального гаражу і не дуже дорогу модель: "Таврії" цілком вистачить.
Люди не можуть бути начальниками, бо помикати іншими це уділ біороботів. Всі ці бюрократо-чиновнико-начальники майже майже як люди: чорні кулі недовірливих душ стукаються між собою, здіймаючи пустий гуркіт псевдодіяльності. Їхню сутність вірно підмітив Кліффорд Саймак.
;
/*Саймак Кліффорд (1904-1988) – письменник-фантаст, автор багатьох творів, серед яких "Майже як люди", "Кільце навкруги Сонця".*/
;
Бюрократ – власне є звичайним біороботом: він повинен виконувати раз і назавжди заведену для нього програму. Примітивне програмування великих мас дозволяє керувати ними без великих проблем. Тому так сильно розвинутий вектор направленості на біороботизм у західному кіномистецтві. Можна говорити про усвідомлене оббовдурення населення, що досягло рівня, коли обиватель може повірити у що завгодно. Якщо далі так піде, через декілька десятиріч більшість цілковито перестане розрізняти правду і кривду. Помаленьку руйнується історична база людства: спотворюються справжні міфи – Геракл-Іолай, створюються штучно вигадані – Зена-Габріела, численні борці з демонічними силами заполонюють найефективніший інструмент ідеологічного впливу – телебачення. Йде свідома орієнтація на прагнення сексу. Не забувають про і про любов – "п'ятий елемент" роботів.
Тільки довіра, а не так звана любов є справжнім "п'ятим елементом". Любов, по великому рахунку, є різновидом довіри. Точніше – це стан душі викликаний безпричинною довірою.
Роботи не можуть зрозуміти головного: людиною стаєш не тоді, коли сам себе нею вважаєш, а тоді, коли всі інші визнають в тобі людину.
Безпричинна зухвалість біоробота – це свого роду компенсація приниженого стану. Ступінь власного приниження прямо пропорційна капосності вчинку і отриманої зловтіхи: чим більше зловтіха, тим більше самоприниження.
"Хамство біоробота походить від нестачі самоповаги."
З цього моменту кожен робот має знати, що хамською поведінкою він показує всім, і, насамперед, самому собі, свою нікчемність.
Але ніяка капость не проходить безслідно у ПсиВсесвіті.
"Закон збереженні псиенергії: спричинене зло неодмінно буде компенсоване."
Дехто з біороботів, інстинктивно відчуваючи нестачу довіри, наївно вважає, що довіру можна купити.