Розтяпа мало що розумів у політиці, але будучи сином високопосадовця індійської колоніальної адміністрації, він змалку зростав у цій країні, володів основними мовами аборигенного населення і непогано розбирався в місцевому колориті, що робило його дуже корисним. Рятуючись після смерті чоловіка від згубного тропічного клімату, місіс Фостер повернулася з дітьми до Англії, що можна було назвати досить необачним кроком, оскільки сини так і не змогли позбавитися поганої звички розмовляти голосним, немов пожежна сирена, голосом, не кажучи вже індійську манеру їсти руками, а сама місіс Фостер, мов через знущання небес, не перенесла споконвічних лондонських туманів та дощів і померла від туберкульозу, ледве доживши до п'ятдесяти.
Розтяпа, людський уламок імперії та жертва недалекоглядної політики початку минулого, манірного 19-го століття, застряг між двома світами – азійським та європейським, – але цілком і повною мірою не належав до жодного з них. Такі люди варті співчуття, але сер Генрі, як говорилося раніше, давно витруїв зі своєї душі цю поетичну нісенітницю, і суворо глянув на молоду людину, що набула від збентеження безглуздою згорбленої пози догідливості. Той, у свою чергу, відкашлявся і, зобразивши на обличчі перекошену гримасу, яку він вважав усмішкою, промовив лише одне слово:
— Кашмір.
Все ставало на свої місця.
Сер Генрі приречено зітхнув і відклав убік ранкову жовту газетку "Обзервер", що живописала чергові скандальні любовні пригоди лондонської богеми.
— Ну, що знову?
— Чесно кажучи, сер, я збентежений. Пам'ятайте, ще рік тому я доповідав Вам про їхні "вибори"? Тоді ми за наївністю дозволили їм обрання вже п'ятого чи шостого "президента", хоча я, дозвольте нагадати, був налаштований категорично проти цієї авантюри. Так ось, вибори завершилися обранням якогось напівголого факіра в памперсі, який досі забавляв народ на площах сороміцькими жартами про раджу та його оточення… Тепер цей джентльмен – законно обраний президент і вимагає від нас військової допомоги у війні проти решти Індії. Ви можете собі це уявити?
— Кашмір, Кашмір… — промовив сер Генрі з відчуженим поглядом — нагадайте мені, Саймоне, чи не ті то індуси, які проголосили себе не індусами, а європейцями… чи щось на кшалт того?
— Ті самі. Ще 8 років тому Ваш попередник на цій посаді, нехай благословить Господь його душу, вважав, що керувати Індією безпосередньо є надто затратною авантюрою – еліти відрізняються феноменальною злодійкуватістю та брехливістю, зовсім не тримають слова та схильні до постійної гризні за ресурси, половина з яких осідає у них у кишенях. У той же час, обійтися без їхньої допомоги ми не можемо, оскільки контролювати таке величезне населення та територію інакше… Та як ви собі це уявляєте, сер?! У всій імперії не вистачить війська! Тоді чиясь розумна голова знайшла геніальний та безпомилковий, як тоді видавалося, вихід – ми повинні довільно вибрати одні з регіонів Індії та змусити його мешканців повірити у те, що вони – нібито зовсім не такі, як інші індуси. У них є своя власна мова (припустимо, це може бути правдою), своя героїчна історія, яка перебуває у споконвічному протистоянні з іншою Індією – від імперії Муар'їв115 до Делійського султанату116, вони – найдавніші, найзвитяжніші та найвеличніші, і якби не підступи Делі, то вони давно б вже стали великою державою. Здавалося б, безпрограшна позиція! І вовки ситі, і вівці цілі. Ключове слово в цій конструкції – "нібито", але ми, безтурботно тицьнувши вказівним пальцем у мапу Індії та випадково потрапивши до Кашміру, жорстоко прорахувалися в одному – оскільки така ідеологема грає на почутті національної гордості і дає моральне виправдання для крадійства та корупції, місцеві кашмірські еліти, спочатку прикидаючись, а потім і всерйоз, прийняли цю ідею на озброєння, поступово цілком щиро повіривши в неї і переконавши в цьому переважну більшість кашмірців.
— Ладен заприсягтися, що науковці з Королівського сходознавчого товариства, які на наше прохання придумали цю "ідею", тепер від душі потішаються над "бовдурами-чинушами" та результатом їхньої діяльності. Адже це продукт їхньої творчості?
— Частково їхньої, частково представників кашмірської діаспори тут, в Англії. Останніх ми використали для того, щоб продемонструвати наочний приклад так званої європейської інтеграції – от, мовляв, шановна публіка, подивіться! Ви можете стати такими самими європейцями!
— Послухайте, Саймоне, але як вам удалося досягти такої взаємної ненависті? Адже вони століттями жили поруч один з одним і не думали ні про що подібне!
— О, це було досить нескладно. Почнемо з того, що кашмірці та індуси історично трохи недолюблюють один одного і причин тому існує чимало, починаючи від релігійних чвар і закінчуючи особливостями приготування соусу карі. Перші вважають других культурними узурпаторами, з усією їхньою брахманічною культурою та Магабгаратою117, що вони її нібито "вкрали" (не питайте мене, як саме) у кашмірців ще в сиву давнину, а другі перших – недалекими провінціалами. Щоправда, далі невинних анекдотів справа не заходила і обидва етноси століттями перемішувалися, укладали шлюби та утворювали сім'ї, тож зараз практично неможливо позірно відрізнити одних від інших. Тим не менше, у кашмірському середовищі завжди існував прошарок національно стурбованої інтелігенції, який культивував подібні погляди у своїй спільноті, варячись у соку ненависті до сусідів-індусів. Схожі настрої превалюють і в колах діаспори в Англії. Ми просто налагодили між ними контакт та надали їм широкий доступ до преси та шкіл для поширення власних поглядів.
— І, наважуюсь припустити, трохи перестаралися.
— Можна сказати і так. Принцип "розділяй і володарюй" дав несподіваний збій. Ми припускали, що Кашмір стане нашим оберемком соломи під легкозаймистий будинок Індії, яка саме набирає сили після вікової сплячки і ось-ось загрожує вислизнути з-під контролю, але ніхто не передбачив, що дикун з комплексом жертви, озброєний ідеєю, стає небезпечнішим за дикуна навіть з гарматами.
Вже з першим їхнім лідером – торговцем шоколадними бобами – почалися грандіозні проблеми. Цей джентльмен чомусь вирішив, що якщо він вплутається в пряме збройне зіткнення з індусами, то ми будемо зобов'язані послати на війну британських солдатів для захисту його комерційних інтересів, прикритих, мов фіговим листком, опереткової квазі-державністю.
— Комерційні? — сер Генрі здивовано скинув брову.
— Здебільшого так. Розпинаючись у пресі з приводу священної війни з підступним індійським агресором, цей пан володів і володіє до цього дня величезною плантацією какао-дерев під Калькуттою.
— І як населення до цього ставиться? Хіба вона не знає?
— Знає, та не помічає. Сер Генрі, не варто переносити правила британської логіки на тубільні землі, бо вона там не працює. Народ у цій країні священних корів та священних злиднів здавна схильний мислити наступним чином: якщо певний факт реальності мені не подобається, то я проголошую його неправдою і ігноруватиму, навіть чудово розуміючи, що це – чистісінька правда, та сподіваючись, що рано чи пізно той прикрий факт або виявиться непорозумінням, або розсмокчеться сам собою як за помахом чарівної палички. Наші професори називають це магічним наративом мислення, сер. Воно характерне для відсталих народів Азії та Африки.
— Незбагненно! І що ж ці новоспечені індуси-неіндуси? Не помічають усієї абсурдності ситуації?
— Переважно ні, а ті, хто помічає та подає голос проти, піддаються репресіям з боку влади та тавруються як національні зрадники, "ватники" (тобто ті, хто носить традиційні індуські тюрбани, виготовлені, як помилково стверджується, з вати – місцева творчість, зневажливий неологізм, що використовується для стигматизації будь-кого, хто не згоден із угаром націонал-шовіністичної пропаганди), рука Делі та агенти брахманів.
Сер Генрі картинно здійняв руки до неба, ніби єпископ Кентерберійський, що піднявся на клірос.
— Здаюся! Мені не дано осягнути цих людей… і що було далі?
— Зізнатися чесно, мені й самому невтямки, як можна святкувати якийсь "День Незалежності" від Індії, залишаючись при цьому колонією Великобританії. А далі… далі кількість жертв зростала в геометричній прогресії, життя ставало дедалі нестерпнішим і в один прекрасний момент інший місцевий купець вирішив взяти кермо влади в свої руки. Він організував гастролі одного дуже популярного блазня-скомороха по всьому Кашміру, де цей пройдисвіт виступав у новому амплуа – молодого, чесного і непідкупного правителя з народу, який розуміє сподівання і тяжке становище простої людини, припинить кровопролиття і поведе незалежний Кашмір далі, до світла. Як Ви здогадалися, саме цей блазень і став новим "президентом", та ще й маріонеткою в руках спритного ділка. Щось подібне, якщо Ви пам'ятаєте, траплялося і в нас у незапам'ятні сиві часи, при дворі короля Артура, де теж був блазень-правдоруб, проте до його коронації справа все ж таки не дійшла, що вкотре свідчить про те, що ми перевершуємо їх за розвитком більш як на тисячу років.
— Досить лірики, Саймоне. Мене не дуже займають перипетії історії, тим більше в цій забутій Господом країні споконвічної антисанітарії, огидних доріг та жахливого злодійства. Дайте мені короткі відповіді на два запитання: чого вони від нас хочуть і що, на Вашу думку, нам слід робити?
— Якщо коротко, вони хочуть, щоб ми, їхній сюзерен та "найближчий союзник" виявили свою багаторазово задекларовану "непохитну підтримку", невідкладно ввели війська до Індії і відвоювали для них незалежність, на знак подяки за те, що вони вже сім років захищають нас (Нас? Нас?!! Так, саме нас! Ми ж-бо самі не впоралися б!) від зазіхань (???) Делі, а також є (sic!), і завжди були (sic!!!) нашими братами по спільній європейській цивілізації.
— Святі угодники, але це ж кричущий абсурд! — сер Генрі скривився, мов від нападу зубного болю.
— А щодо другого питання… я почав з того, що я збентежений, і це справді так, сер. Й гадки не маю, що робити. Єдине, що спадає на думку, це повністю припинити їх підтримувати, але це загрожує локальною катастрофою.