Ба більше (що мене особливо вкурвлює, бо такі випадки далеко не поодинокі, а навпаки, систематичні), ті, хто сдав квартиру біженцям з того самого Гальштадту за чималі гроші, а сам подався у Марсель, маючи на тому подвійний гешефт. Люди-люди, ви геть зовсім клепки розгубили?
На третій чи четвертий день, коли авіабомба влучила у приміщення школи поряд з нашою оселею, "вірус драпака" докотився і до Катаріни.
— Я поїду! Я більше неможу! Вони скоро будуть тут! Ми з Ангелою та мамою поїдемо до Віктора у Ніццу!
— Вгамуйся, будь ласка, сюди вони не сунуться, немає стратегічної потреби.
— А обстріли?! А якщо наступний влучить у нас?! Чого ти їх виправдовуєш?
— Заспокойся…
— Не кажи мені "заспокойся"!!! Я непокоюсь через дочку та маму! Це мої рідні…
— Ну то не заспокоюйся й вали на усі чотири сторони! Чого ти з мене хочеш?! "Я", "мої". А я не "рідні"?
— Хіба тобі не буде легше, якщо ти знатимеш, що твоя родина у безпеці?
— Буде. Але сильнішим буде відчуття, що "моя" родина мене кинула одного у чотирьох стінах, як непотріб, рятуючи власні зади невідомо від чого. Родина – це ті, хто разом, як там теревенять попи, "у горі та в радості", і саме горе й показує, чого ті "родини" варті і хто кого за кого насправді має. Нутро людини показують дії у критичних ситуаціях, а не слова, що виголошуються у благополучні часи.
Суперечка точилася ще досить довго. Нарешті прийняли компромісне рішення – відправити дочку та маму до Віктора, брата Катаріни, що мешкав у Ніцці, удвох, а Катаріна лишатиметься зі мною та котом.
Це мій егоїзм чи здоровий глузд? Її дурнувата бабська паніка чи інстинкт самозбереження? Здається, що все й одночасно.
Вона сама так вирішила.
— Я не зможу жити там, надсилаючи тобі фото з моря, як чинить Інґе зі своїм чоловіком. Це ж якесь знущання. Ти правий. Я запанікувала. Вибач.
Вона сама так вирішила, хоча я й відчуваю частку провини, нібито не пустив її. Хоча дуже цьому радий. Вона, на відміну від багатьох своїх подруг, які покинули чоловіків, батьків, братів на самоті з невлаштованим побутом та депресією "усіма зрадженого цуценяти", виявилась справжньою. Моєю. Рідною. Готовою до самопожертви, нехай умовної, заради того, кого любить. Вона сама так вирішила, і я ніколи цього не забуду. Ніколи. Вона – велика жінка, моя кохана, не ідеальна, зі своїми тарганами. Але моя. Рідна. Що залишилася зі мною у найтемніші часи й міцно тримала мене за руку, коли ми удвох ховалися у підвалі від бомбардувань під звуки сирени повітряної тривоги – ці миті істини, коли уся країна хором вимовляє "от, підораси!" та пригортає до серця найдорожчих людей, ніби затуляючи їх собою від тих "підорасів" – та канонаду вибухів десь удалині. Не забуду до смерті. Дякую тобі, моя кохана…
* * *
"Втрати ворога за перший тиждень війни – близко 16 тисяч вбитими. Ми вже майже перемогли! Таких приголомшливих втрат за такий короткий проміжок часу Вермахт ще ніколи не ніс!" — бравурно рапортувало бернське радіо. Все це було брехнею задля підтримання морального духу населення. Всі це розуміли, але відчайнушно вдавали та переконували одне одного, ніби не розуміють та вірять. "Ворог зазнав нищівних втрат, його моральний дух знищено вщент, він ганебно й боягузливо біжить". Угу. Щоправда, за нами.
Та й у загальному, суспільство й досі не може дійти згоди щодо того, що саме вважати справжньою "перемогою". Методичні й марні намагання пафосно самовбитися об Німеччину, довблячи головою бетонну стіну Вермахта? Чи вистачить хоча б вичавлення Вермахту за межі довоєнних кордонів? А хіба якщо скажену собаку вигнати за паркан, вона перестане бути джерелом постійної напруги? Хіба зникне небезпека, що вона знову кинеться на вас, лиш тільки трохи залиже рани? Тоді що? Взяття Берліна? Про це навіть смішно мріяти... Які б втрати не несли німці, перспектива їхньої перемоги видавалася реальнішою за нашу, попри наш відчайдушний, несамовитий і дійсно героїчний спротив, нашу самопожертву і відданість Конфедерації. Лише питання часу, коли кількість неминуче перейде в якість...
Про наші втрати радіо та газети вперто мовчали. Наче вони зовсім не гинуть. А вони гинуть… І ніхто потім достеменно не знатиме ані точної кількості, ані навіть їхнії імен. Так завжди буває. Сивочолими ветеранами стають не ті, хто йшов у відважну самогубну атаку на першій лінії фронту. Ці довго не живуть. Їх викосить демон війни. Одиниці тих із них, хто вижив, примарні "напівлюди", залишки їхніх душ тіл без рук і ніг тихо догнивають і спиваються в наступні короткі місяці або рік після завершення війни, перетворюючись на божевільних маргиналів, що їх суспільство гидливо зневажає. Їхня доля – біль і забуття. Ветеранами, оточеними шаною та повагою, стануть тилові щури, які й зброю брали до рук кілька разів. Можливо, вони навіть і стріляли чи потрапляли під бомбардування. А може, вони опинилися на війні в самому кінці, через молодий вік або плутанину у військкомматі. А може, вони взагалі служили у "загороджувальних загонах", що пострілювали в спину своїм, аби уникнути відступу, або в охороні таборів. Вони не витягували товаришів із палаючих танків. Вони не йшли у рукопашний бій, озброєними лише саперною лопаткою та брудною лайкою. Не рвали зубами ворога під гуркіт артилерії. Не ходили по полю у шоці, намагаючись знайти свою відірвану руку. Але саме вони потім роками ходитимуть на паради і до шкіл, розповідаючи учням про перемогу і власний героїзм, виявлений у глибокому тилу, штабі або в ролі персонального водія якогось генерала чи машини з хлібом. Такою є лицемірна логіка війни.
Згодом, коли британці опублікували фото трупів закатованих цивільних, що їх Вермахт залишив по собі у численних невеличких містечках навколо Берна, світ здригнувся. Жінки, діти, літні люди. Тисячи. Із зав'язаними за спиною руками. Постріли в потилицю. Цілеспрямовано. Безжально. Просто на вулиці, у парках, біля крамниць. Жінки та дівчата віком від 7-8 років – зі слідами згвалтувань. Їх гвалтували тижнями, поки вони не помирали від поранень або від розпачу, не витримуючи цього пекла. Навіщо? За що? Заради яких збочених цілей?
Трупи на вулицях… Просто неба, обабіч дороги, біля входу у зруйнований магазин, на каруселях дитячого майданчика. Деякі – із зав'язаними за спиною руками. Вони хотіли залишити небезпечне місце, відбігти, перебігти, добігти – живими… та їх не оживити. Вони були під прицілом. І тіло їхнє, і їхня душа. Трупи відразу відчужуються, відособлюються від живого. Вони холонуть, тверднуть, статечнішають… і вимагають до себе уваги. Притягують погляди. В очі впадають більше ніж живі. Колють очі. Трупи. Вони чомусь важчі без душі. І чомусь немає крові, коли людину розриває на шматки. Чи вона розлітається, чи висихає, чи згоряє. Обличчя закіптюжене, чорне, а очі такі ясні і кольорові. А ще кістки – білі, неймовірно білі. Це лякає… Щоденні зведення, скількох уже немає там. Хоча, мабуть, усе навпаки – скільки їх залишилося там назавжди.
Розтерзані трупики тваринок, кішок і собак, що висять на деревах у брудних нашийниках, без шкірок, підсмалені в області задніх лапок та хвостиків. За що? За що, тварюки?! Це також був допит диверсантів?! Адже ви просто розважалися так, знущалися з них, насолоджуючись безмовними благанням і муками беззахисних істот! І що, вам добре спиться, не переслідує ночами передсмертний відчайдушний вий та мявкіт тих пухнастиків?! Невже ти є, Боже, і дозволяєш таке скотство?!
Ба більше...Тисячі випадків найганебнішого мародерства, причому такого штибу, що не налазив на голову. Шляхетні лицарі непереможного Вермахту тягли із осель вбитих ними людей все, що могли винести. Особливим попитом користувались перські килими, радіоприймачи та чомусь м'ясорубки – подібне до подібного. Були навіть випадки крадіжок сантехніки, а саме унітазів. Ми довго не могли повірити, що таке можливо. Як? Чому? Навіщо вони їм? Вони даруватимуть це своїм дружинами?
Пізніше з'ясувалося, що саме так вони й вчиняли.
Раптом мені спала на думку одна річ. Кілька місяців тому мені випадково потрапив до рук самвидавний переклад роману одного маловідомого російського письменника, який помер з півроку тому. Роман про диявола, який прибуває до Москви, аби творити справедливість й покарати винних без милосердя, а за здіяним, бо ніякого Бога не існує, а той недолугий єврейський проповідник, що збурював народ Іудеї проповідями про всепрощення й "добрих людей", був всього лише божевільним юродивим. Я ладен заприсягнутися, що так воно і є, бо ж те, що ми бачили навколо, погано суміщалося з існуванням біблійного Бога. У наших містечках, де матері власноруч ховали трупики своїх дітей у викопаних наспіх ложками могилках прямо на подвір'ях власних будинків чи найближчих дитячих садків; де чотирирічна дівчинка, що помирає після бомбардування від опіків на руках у свого батька, каже йому останні слова: "Батьку, чому мені так боляче, я ж гарно поводилася. Я більше не буду лінуватися, не бути ламати іграшки, зроби щось, щоб не було так боляче"… і батько, не витримуючи цих сліз і благання, душить її подушкою… а потім йде і вішається у сусідній кімнаті; де почався жахливий голод і бабуся, аби нагодувати чотирьох онуків, змушена варити юшку із м'яса їхньої матері, що померла від виснаження ще вчора; у тих містечках не було Бога. Там був диявол. Він дозволив цьому статися, аби поставити черговий фаустіанський експеримент та подивитися, до якої межі може дійти звірство людей. Та, без сумніву, стояв за плечем кожного з тих катів й здивовано цокав язиком. Але він же має прийти й по винних, по тих, чиїми руками те творилося. Бо ж хоч якась справедливість має існувати, чи не так?
Напевно, якщо б той шалено талановитий письменник був тодi тут із нами, то він би ще раз додатково пересвідчився у правильності власної теорії та написав би що на кшталт такого:
Цього разу Фріді подали не хустку, а килим...
Молодий німецький військовослужбовець догулював свою короткострокову відпустку. Вранці він неквапливо потягнувся в ліжку і з задоволенням згадав, що він удома, згадав як тішилася військовими трофеями його кохана дружина. Саме істеричний крик цієї дружини і підірвав із ліжка.