Колись одне одного ненавиділи за релігійною ознакою, зараз – за національно-державною, а в майбутньому виникне якась нова підстава, за якою люди клекотатимуть ненавистю одне до одного – та хоч за довжиною члена чи кольором волосся. Війна гостроконечників та тупоконечників, на жаль, то вічний супутник людства. Тож не переймайся через це. Насолоджуйся чим можеш і поки можеш!
12
Адреса отримувача: Берлін- 12051, Ґрос-Берлін-гау, Нойкьольн, Рінґбанштрассе 18, герру Крістіану Мьоллеру
Держава годує мене, виховує мене, захищає мене та дбає про мене. Напевно, держава – божественна, — робили висновок бовдури минулих епох. Держава годує мене, виховує мене, захищає мене та дбає про мене. Напевно, я – божественний, — стверджують бовдури сьогодення. Хто з них правий? Та ніхто. Насправді держава годує, виховує, захищає та дбає про мене так само і з тією ж метою, що й власник отари овець дбає про своє стадо – задля стрижки шерсті та молока впродовж життя та м'яса по його завершенню.
Вітаю тебе, любий друже, із запізнілим початком справжньої сніжної зими (де б вона тебе не застала!), що ти її так полюбляєш, і себе – з поверненням на гіпотетичну територію гіпотетичної батьківщини!
По-перше, не дивуйся товстелезній бандеролі, це не бобма! Цього разу я долучаю до свого дружнього листа цілу купу всього: обіцяний власний рукопис (розділ ХІІІ не призначений для офіційної публікації, це суто "для себе"), ксерокопії рукописів Хартманна, що згадуються в моєму нарисі (прочитай спочатку мої замітки і ти легко зрозумієш, що до чого), а також витвір юнацької свідомості Карстена, що мітив у апостоли, а став спортивним репортером-невдахою з характерним копченим кольором обличчя, вкритого алкоголістичними прожилками. По нашому поверненню додому він, хильнувши щнапсу для рішучості, сам повернувся до цієї теми та підішовши нетвердою ходою до мене під час обідньої перерви, без зайвих передмов заявив (я так і не зрозумів, це був раптовий напад відвертості, недолугі вибачення невідомо за що, іронія чи самоіронія з елементами самобичування):
— У нас, нацистів-злочинців, що як Хартманн вдавано каються в останній момент перед смертю, якщо у нас залишилися хоча б рудиментарні рештки сумління, мало б бути навіть власне окреме Святе Письмо, бо ми не вкладаємося у межі моралі "звичайного", витинаючтсь із нього, немов із затісного одягу, то брехливим каяттям, то естетизацією зла, то обожненням сили. Та й не забувай – усі вони писані євреями! Ми мусимо мати своє, бо в межах "звичайного" нам не буде прощення. Наприклад, таке!
Писанину Штефана – своєрідний маніфест того таки "українства", – вочевидь, отримаю трохи згодом і відразу ж відзвітуюся.
Із цими словами він крадькома, аби ніхто не помітив, тицьнув мені оцього старезного зошита (набагато тоншого, ніж я очікував… чи ж то половина сторінок вже повипадали від старості?) із порепаною синьою обкладинкою, ісписаний акуратним, майже жіночим почерком, що я його і пересилаю твій вимогливий суд. Я не вельми знаюся на таких богословських тонкощах, а усе, чому мене вчили у католицькій гімназії (Пам'ятаєш, що я ляпнув учитилеві "християнської етики" у відповідь на питання, що таке Божа сила? Це Божа маса на Боже прискорення. Ох і счинився тоді скандал…), я благополучно забув, втім, як і ти. Як на мене, то за сюжетом, стилістикою та побудовою це нагадує радше Коран. Цікаво було б також почути експертну оцінку від отця Спілетто, покажи йому за нагоди (але водночас попрохай не дуже з цього приводу розповсюджуватися, бо тоді розлючений Ватикан, з огляду на його нинішній вплив на керівництво НСДАП, так підсмажить необачний карстенів зад, що пекло здаватиметься йому курортом), нехай спростує та піддасть критиці моє безпідставне твердження про те, що решта текстів Біблії, напевно, постали аналогічним шляхом – із фантазії безумців-одинаків, що їх вчасно помітили та використали писане ними у власних інтересах політики-інтригани. Втім, хоч для Карстена усі церковники за замовуванням є покидьками, шахраями та ідіотами, я все ж схиляюся до поміркованішого ставлення. Ніхто не спростовує присутності…ну скажімо, певних серйозних проблем у цьому середовищі. Покидьків там дійсно вистачає, як, втім, і всюди, але на мою скромну вони в жодному разі не є обличчям церкви, і навіть не її членами, а паразитами. Наявність у церкві покидьків не робить саму церкву колективним покидьком, бо коли на собаці завелися блохи, собака від того не перетворюється на блоху. І хоча одностайності у цьому питанні ми з Карстеном вочевидь ніколи не досягнемо, хід його думок у тексті вперше змусив мене замислитися над цілою низкою питань, тож "Книга одкровення Дісмаса" корисна хоча б цим! Не бійся читати, бо не розверзнуться хлябі небесні і не поглине тебе темрява. Я ж прочитав, і ніби досі живий. А Карстен взагалі, написав. І теж ніби цілий та неушкоджений, за винятком хіба що печінки.
Подорож моя пройшла загалом непогано, але цілком не так, як я собі уявляв. На зворотньому шляху Штефан підклав мені свиню, запихнувши у мою валізу якісь свої, ясна річ заборонені, папери і брошури, а потім, після проходження кордону, так само тишком-нишком спробував видряпати їх ізвідти, на чому й попався та провів решту шляху до Лемберга мовчки згоряючи від сорому (попри мої неодноразові умовляння, що, мовляв, все нормально, я не ображаюся, коли вже нас особливо не обшукували і я через його дії не опинився у в'язниці, то інцидент можна вважати вичерпаним), дорікаючи собі за малодушність. Що ж, порядну людину завжди можна впізнати по тому, наскільки невміло вона чинить підлості…
Ні хвоста із КДБ на зворотньому шляху, ні особливої уваги з боку партійних органів до своїх персон ми не помітили, а тому, махнувши рукою на обережність та конспірацію, наробили безліч цікавенних фото, що відображають дух нової епохи набагато краще за офіційні реляції та істеричну пропаганду. Країна, у якій черга до "Макдональдса" є вдесятеро довшою ніж до мавзолею, таки приречена. Але то довга розмова, а я не хочу зловживати твоєю увагою, бо ж і так надіслав тобі аж занадто багато найрізноманітнішого чтива, чим, сподіваюся, компенсував не лише брак туалетного паперу у твоїй оселі, а й гострий дефіцит цікавого чтива та та їжі для роздумів. Відтак на цьому дозволь завершити.
Найближчим часом, коли трохи перепочину та збируся з думками, розповім ще багато помічених цікавинок і вартих уваги фактів, що зайвий раз підтверджують правоту хартманнових песимістичних очікувань…
Обіймаю тебе, друже
Господи, як же мені вас усіх бракує… Людей. Рідної Шпрее. Самого Берліна. Його загазованого повітря. Нашого заплутаного нелогічного метро. Вранішнього гомону на Александерплатц та набридливої метушні на Унтер-ден-Лінден. Твого писклявого голосу та аромату свіжої випічки з кав'ярні у Барбари…
Лемберг, 17.02.1990
P.S. Не можу дочекатися звіту про твої паризькі пригоди! Не нудь аж занадто довго! Це для мене – наче ковток вишуканого вина після того, як ти четвертий місяць поспіль дудлиш лише смердючу хатню бражку, виготовлену щирими та турботливими, але надмірно невибагливими сільськими жителями.
13
Наша людина в Кашмірі
Макс Хартманн
експеримент з альтернативної літератури від надлишку часу та хворої фантазії
Якби сер Вільям Сомерсет Моем або, наприклад, трохи менше "сер" Грем Грін, чи ж автор "Днів у Бірмі" Джордж Оруел, зовсім не "сер", або творець "Королів та капусти" О'Генрі, найбільший "сер" з усіх згаданих – так от, якби хтось із перерахованих джентельменів жив б у наші скорботні постмодерністичні часи, то не виключено, що в одному з його романів цілком міг би з'явитися схожий епізод:
Сер Генрі не був ані сентиментальним, ані надмірно чесним, ані надлишково шляхетним, хоча приналежність до найдавнішого роду Королівства, що сягає чи не до часів Вільгельма-Завойовника, начебто підспудно це передбачала. Однак буття, як небезпідставно стверджував той бородатий німецький мудрець, все-таки визначає свідомість, і прослуживши майже двадцять років на посаді "протектора земель ЇЇ Величності", тобто управителя незліченних колоній імперії, він начисто втратив позитивні людські якості. Постійне спілкування з різноманітними тубільними царьками, розбір їхніх чвар, диких фантазій і потурання їхньому запаленому марнославству в ім'я збереження їхньої лояльності короні істотно підірвали в ньому віру як у християнські звитяги, так і людський розум.
— Високоповажний лорд Персі, наша проблема в тому, що дикуна неможливо купити або переконати, його можна тільки змусити і тільки силою та беззаперечним авторитетом, як малу дитину користуватися туалетом, а не власною білизною. — сьорбнувши зайвого, сер Генрі одного разу занадто відверто поділився своїм баченням з міністром двору. Цей порив ледь не коштував йому посади і вже звичайно коштував доброго імені, бо лорд, змірявши молодого циніка крижаним поглядом, процідив:
— Генрі, не забувайте і не дозволяйте своїм імпульсам занапастити Ваше життя, як це через необачність вчинив Ваш батько. Її Величність вважає, що всі наші громадяни без винятку заслуговують на повагу і я рекомендував би Вам надалі поважніше висловлюватися про цих джентльменів, нехай навіть деякі з них ще не повною мірою перейнялися цивілізацією.
Його вернуло, аж пересмикувало від цього наскрізь прогнилого монархічного етикету та гордовито-чванливого барства, але він був змушений підігрувати старому віслюкові у старосвітських куртуазностях, тож вибачився й пообіцяв віднині слідкувати за язиком, навіть коли той заплітається через задобрячий джин.
Раптова поява на порозі його кабінету містера Фостера або, як його поза очі називали співробітники канцелярії, Розтяпи Саймона (молодого гульвіси-лоботряса, якого сер Генрі прийняв на службу з поваги до його батька, що загинув під час повстання Сіпаїв114), не віщувала нічого доброго та могла означати лише одне – ці так звані "джентльмени", з берегів Ганга, що погано пахнуть, за поваги до яких так ратують божевільні-ідеалісти з Дауніг-стріт, знову чогось накуролесили в Індії.