Немає сенсу сперечатися, чиї громадяни дурніші – наші чи американські, позаяк найймовірніше рівень їхнього середнього ідіотизму приблизно однаковий. Але є одна відмінність – закон на Заході намагається (хай подекуди і не вельми успішно) змусити суспільство рухатися у сторону добра і совісті, а в нас – у зворотньому напрямку. От і виходить, що той, хто порушує закон у США, постає проти справедливості на боці зла, а в нас навпаки, порушник закону виступає на боці справедливості проти юридично закріпленого людожерства. Хоча б із цієї причини я утримуюсь від того, щоб манірно підкочувати очі, гротескно непритомніти та дригати задніми ногами, чуючи слово "демократія".
— Стидаюся запитати, молодий чоловіче, це про які такі справедливі американські закони Ви отут згадали? Хіба Вам не відомо, що ще донедавна у США процвітав такий самий тваринний расизм, що й у Райсі моєї молодості, бо ж закони Джима Кроу106 насправді нічим не кращі від розенбергівських107 расових нісенітниць, не кажучи вже про те, що є значно старшими, а відтак якщо німці прожили під тиском Нюрнберзьких расових законів108 кілька десятиліть, то американці – кілька століть! Втім, це добре, що Вам хочеться дискутувати. Ви шукаєте істину, не погоджуючись один з одним, а значить поняття про істину у вашій свідомості ще не втрачено. Шанс остаточно не згаяно. Ці дискусії, створюючи напруження між людьми, гальванізують соціум, не дають йому закостеніти, а, відтак розбурхують талановиті уми, що теоретично здатні врятувати наші країни від страшного майбутнього. Тож нехай точаться суперечки! Напружуйтесь, молоді люди, поки ще є бажання, спраглість до правди, сили і ідеалізм, що його після п'ятидесяти Ви неодмінно вважатимете наївною самовбивчою дурістю. Напружуйте себе, суспільство і отрчуючих, хоча з точки зору кожного окремого індивіда це – вкрай шкідлива тактика, бо навіть якщо у тебе раптом відкрилося друге дихання під час підкорення Евересту, слід не забувати, що за другим диханням зазвичай слідує штучне.
От знову я про смерть. Ніби відчуваю, що мені вже на цвинтарі ставлять прогули… Хоча й тут є свої переванги. Найчеснішими та найвідважнішими люди стать не коли вони міцно стоять обома ногами на полі бою, а коли стоять однією ногою в могилі. Навіть такі боягузи, як я, поводяться мов відчайдушні сміливці. Відвага приреченого. Гумор шибеника, як в нас кажуть109. Солодка можливість та невід'ємне останнє право кинутого на поталу натовпу бідолахи під завісу церемонії публічної страти привселюдно плюнути катові у самісіньку пику. Ти вже недосяжний, бо тобі нічого втрачати, невразливий, бо двічі не стратять, і вперше – можлиао, єдиний раз у житті – по-справжньому вільний. До речі, у росіян таке слово відсутнє. Вони цього не розуміють. Дивні люди… Щось із ними все ж не так… Перед обличчям смерті, коли решта народів глузуватимуть із шеренги стрільців та обкладатимуть матюками суддів, що засудили тебе до розстрілу, вони вдаватимуть відданість катові. Гратимуть. Прикидуватимуться. З останніх сил складатимуть своєму мучителеві улесливі панегірики та брехливо-хвалебні оди про роль вусів Сталіна у перемозі Жовтневої революції. "Я помираю з вашим імя'м на вустах, товаришу Сталін" — писав похмурий карлик Єжов у листі Сталіну напередодні свого вбивства за наказом того ж таки Сталіна. Обдва чудово про це знали. Й обидва вдавали, ніби не знають. Незбагненні душі… Не даремно поняття "потьомкінське село" виникло саме у Росії. Надмірна пристрасть до бутафорії, показухи, імітаційно-пародійного мавпування зовнішніх атрибутів замість відтворення сутності явищ – така сама ахілесова п'ята російського суспільства, як фанатичне гачкотворство і додержання навіть найабсурдніших законів та приписів – німецького. Що? Щось схоже Вам казав "один знайомий" КДБ-шник? Коли ци Ви встигли обзавестися такими близькими знайомствами?! Ха-ха! Ну, так, він знає, про що говорить… Натрапили на чекіста-інтелектуала? О, тут таких вистачає! А що поробиш? Це такий типаж. Аграрна богема, що примудрилася у житті прочитати ще бодай щось, крім шматка газети у туалеті перед його застосуванням за призначенням, внаслідок чого заробила серед свого недалекого чекістського оточення репутацію мало не енциклопедиста та зрештою сама повірила у власну елітарність та вибраність, понапридумувала собі абміційних нісенітниць щодо покращення суспільства і долі людства – не менше! – і тенденціозно заходилася їх поширювати на всі боки, носячись із ними, мов дурень з писаною торбою, і переповідаючи першому ліпшому слухачеві, що вчасно не встиг втекти. Псує життя і собі, бо довго такі не в органах не служать і вище за капітана не піднімаються – ти що, найрозумніший, курва? – і оточуючим, і власній рідні, лізе у пляшку, отримує облизня і копняка від долі, та все одно вперто чіпляється до всіх зі своєю "надцінною" теорією і безглуздою ініціативою щодо відновлення Римської імперії. Як-то кажуть, найнебезпечніший дурень – це дурень з ініціативою. Ох, я таких бачив немало. Закінчують вони здебільшого смертю від переохолодження зимової ночі під найближчим гастрономом з місцевими алкашами, цирозом чи білою гарячкою, а зовсім не посадою імператора всесвіту, Генерального секретаря чи бодай якогось завалящого генералішки. Радянське суспільство давно вже стало суцільно сірим, а сірість сприймає яскравість, навіть і таку недолугу, як відхилення чи паталогію. Як там у Гюго, у світі горбунів стрункість вважається потворністю!
[ХІІ]
Ось так ми і спілкувалися до самого вечора: про долю, про майбутнє, про помилки і здобутки. Сперечались, іноді кричали, іноді іржали до колік у животі, мов коні.
Коли я вже виходив із кімнати, герр Хартманн раптом попрохав Штефана та Карстена залишитися нас на кілька хаилин наодинці.
— Чи можу я звернутися до Вас із особистим проханням, герр Ульріх? Точніше, з двома. По-перше, я був би Вам надзвичайно вдячний, якщо б Ви розшукали Катаріну… І, якщо вона ще жива, переказали б їй мої вибачення. Сподіваюся, Ви ще встигнете. Без цього я не зможу спокійно лежати у домовині. Незважаючи ні на що, зв'язок між нами все ж не порушений остаточно, я ніби відчуваю, що ми так і не стали байдужими одне одному: я все ще іноді за нею сумую, а вона, напевно, все ще мене ненавидить і зневажає. Цілком справедливо. Має на те повне право, бо я вчинив як покидьок. Тож перекажіть їй, що я став покидьком не з власної волі! Мені це дуже болить. А по-друге…
Він він витяг із шухляди письмового столу пожовклу канцелярську папку, повну машинописних аркушів, рясно поцяткованих якимись позначками та виправленнями кульковою ручкою і простягнув мені тремтячою рукою, усипаною, немов леопард, старечими пігментними плямами.
— Ось, візміть та передайте у "Манфуріо". Це – мої нові твори, набагато важливіші за ту мемуаристичну писанину. Останнє слово, мій плювок жовчю у вічність. Буду надзвичайно вдячний, якщо і Ви прочитаєте та внесете редакторські правки де вважатимете за потрібне – повний карт-бланш! Я Вам чомусь довіряю. Перед виїздом з готелю, гадаю, бажано закопати цю макулатуру на самісіньке дно валізи. Звісно, зараз це вже начебто не вважається злочином, та наші чекісти все одно осатаніло вещрещатимуть за старою звичкою, мов навіжена пенсіонерка у ЖЕКу, якщо знайдуть рукопис. Втім, відібрати силоміць не наважаться, а Вас їхня істерика навряд чи налякає чи зупинить. Проте все ж раджу бути обережним і заховати якнайкраще. Там – два твори, продовження котрих я надсилатиму до видавництва – якщо вони, звичайно, погодяться їх опублікувати – по мірі готовності до тих пір, поки або не завершу, або не помру. Вони різні за жанром, але присвячені спільній темі. Точніше, двом аспектам однієї теми, що я називаю її Новими темними віками: неоколоніалізмові США, що є навіть підлішим за прямий колоніалізм сходу… Ви не згодні? Ну, то Ваша справа. Тоді сприймайте це як своєрідне алегоричне застереження старого маразматика, що вижив з розуму, для нових країн, що отримують незалежність після розпаду СРСР та Райху. Дай Господь, що б я помилився! Так от, неоколоніалізмові та неоапартеїдові, новітньому поділу наших суспільств на замкнені касти. Знову Вам не подобається? Ні, молодий чоловіче, це не алармізм, а багаторічний досвід споглядання людської підступності, помножений на логіку. Ви почитайте, почитайте перш ніж лаяти. До речі, жодної копійки мені це не принесе. Я вже не можу тримати автомата, то ж доводиться воювати друкарською машинкою.
Він кумедно, мов птах грифон, проковтнув якусь пігулку і випустив довгу відрижку.
— А загалом, молодий чоловіче, ще раз дякую за Ваш візит. Ви навіть не уявляєте, яка це розрада, поспілкуватися із кимось, окрім телевізора та власних галюцінацій, та вилити нарешті душу. Тепер мені є що відповісти апостолові Петру, принаймні, моє сумління тепер більш-менш чисте. Як кажуть на сповіді, peccata mea non recordabor amplius110. Хоча і я, і ключник-Петро чудово розумітимемо, що чисте сумління – ознака не непогрішності, а поганої пам'яті, і відкриваючи мені двері, крадькома обміняється зі мною хитрим підморгуванням. Ну, Вам вже час йти. Не забудьте про Катаріну, будь ласка…
[ХІІІ]
Я:
Ну і що ви, хлопці, думаєте? Не для протоколу, а відверто. Бо в мене, направду, змішані почуття.
Штефан:
Цей чоловік прожив довге, важке й немовірно насичене життя, мов граф Монте-Крісто, але, на відміну від останнього, так нічого достоту й не зрозумів. Нажив досвід, але не нажив мудрості, яка перетворює цей досвід у скарб. Що ж, мудрість не завжди приходить із віком. Буває так, що вік приходить один.
Але в одному він, безперечно, правий: і Райх, і СРСР – приречені. Старі онкохворі злочинці, що впродовж життя накопичили суттєві багатства грабунком та розбоєм, і після скорої неминучої смерті котрих численні нащадки щодуху вгризуться один одному в горло під час поділу спадщини, незважаючи на те, що ще вчора вважали одне одного братами. Ба більше, клінічна смерть вже фактично відбулася, бо і наша так звана "перебудова", і радянські реформи а ля "лібералізація від безсилля" – "гласність", чи як вона там зветься – це всього лише танато-косметологічні процедури, на кшталт тих, що проводять у моргах над понівеченими небіжчиками напередодні офіційної церемонії прощання.
Карстен:
Та це всього-навсього старий схиблений комуніст із деменцією та похідною із неї купою зайвохромосомних ідей.