Чорт його вже зараз докумекаєш. Хай там як, а вони свого часу суворо прорахувалися і рано чи пізно непотоплюваний авіаносець США біля берегів Німеччини зіграє свою трагічну для Райху роль. [Якщо вони вважають, що усіх проблем від Англії – лише контрабанда забороненої літератури та привічання німецьких дисидентів, то вони наївні ідіоти. Альбіон ще себе покаже… На моє щире переконання, нашкідливіший для влади НСДАП аспект існування незалежної Британії полягає не в пустих теревенях "Радіо Свобода", а у тому, що вона демонструє німцям альтернативну Європу, вітрину "іншого світу" по-американські, і достоту принадну – без цензури – ну, принаймні, вони так стверджують, а німці нібито вірять! – і партійних зборів, без чотирирічних планів та закарузлого божевілля гітлерюгенда, котрим керують старі пердуни, без дефіциту і черг за неякісними "Трабантами" замість колишніх довоєнних неперевершених "Мерседесів". Натомість із Голлівудом, "Кадиллаками", "Бітлз", свободою слова та свободою від ханжеської моралі – їж, пий, кажи і трахай усе, що заманеться! Для міщан у будь-якій країні це – найспокусливіший аргумент на користь "демократії", бо обивателю не доходить одна прописна істина – соціалізм виробляє достатньо, щоб задовольнити потреби, але недостатньо, щоб наситити жадібність. Британія показує, що Європа цілком може бути і такою – з культом Мамони на п'єдисталі, із жадібністю не як смертним гріхом, а як чеснотою, із шахраюватими ділками-банкірами як жерцями нового "єдино вірного вчення". Рано чи пізно сааме це й послужить детонатором для підриву Райха з середини]. Ще згадаєте мої слова!
[А от стосовно подій 1957 року я маю чітке бачення, оскільки володію певною додатковою інформацією безпосередньо від герра Генріха Мюллера, котрий, як Вам відомо, у 1959 році попросив політичного притулку у СРСР. Свого часу мені напів-випадково пощастило зустрітися з ним, і за ті три години, що ми провели разом на київському залізничному вокзалі в очікуванні потягу "Москва-Одеса", він встиг багато чого мені розповісти. Мюллер був вже дуже літнім чоловіком, до того ж хворим на рак, то ж йому не було жодного сенсу брехати, тим паче колишньому співвітчизникові, з яким йому вперше за багато років випала нагода поспілкуватися рідною мовою, отримуючи від того бодай крихту ностальгічного, тамуючого нестерпний фізичний біль та душевну пустоту самотності задоволення, від чого аж світилися його червоні від запалення старечі очі.
Істина, як ведеться, перебуває посередині між офіційною версією та плітками, що ширилися та циркулювали світом на початку 60-х. Посередні, але все ж із помітним зміщенням в бік чуток. Важко уявити щось брехливіше за наші офіційні реляції.
За словами Мюллера, фактично з 1953 року Гітлер вже був практично недієздатним. Через інсульт, що він пережив того року, почала швидко прогресувати хвороба Альцгаймера та ще купа супутніх розладів. Періодично до нього поверталася адекватність, але частіше він перебував у напівнепритомному стані, кликав вівчарку Блонді, що померла ще у 1950-му, розмовляв із ось вже більше десяти років як покійним Ріхардом Гайдріхом, вимагав негайно поновити наступ на Москву, не впізнавав найближчих друзів і соратників. Важілі управління країною перебрав на себе Гіммлер. Така ситуація цілком влаштовувала найближче оточення, включаючи фрау Браун, яка на старості років усе частіше почала зазирати у пляшку і мало цікавилась чимось крім шнапсу та бренді, а також партійців та СС, але лякала й тримала у постійній напрузі військових, бо Гіммлер неодноразово повторював, що як тільки йому "випаде така нагода", він планує "довести війну до кінця" та й взагалі, повернутися до старих добрих часів зі штурмовиками на вулицях, аби "привести до тями" населення, що "останнім часом вельми розхлябалося". Війна, стверджував цей старий безумець, є цілющим еліксиром для німецької нації, бо саме вона тримає людей у тонусі, запобігаючи дегенерації та виховуючи нові покоління у суворості, силі, мужності та "незламності германського духу". Було очевидно, що як тільки Гітлер склеїть ласти, що було питанням найближчого часу, Вермахт поженуть у нову м'ясорубку війни з СРСР.
Влітку 1957, коли старий Аді вже перестав підводитися з ліжка і було ясно, що він навряд чи доживе до осені, назважаючи на титанічні зусилля та винахідливість лікарів, що сяк-так примудрялися підтримувати життя у цій трухлявій мумії, військові вирішили діяти.
Чи була змова? Так, але подробиць не знає ніхто, навіть Мюллер. Також невідомо, чому цей тихий заколот очолив саме адмірал Деніц, а не, скажімо, генерал-фельдмаршал Кайтель. Подеякували, що Кайтель, чий фізичний стан не набагато відрізнявся від Гітлера, відмовився брати участь, мотивуючи тим, що він вже застарий для цього лайна і взагалі, "робіть, що хочете, тільки не чіпайте мене". Чи помер Гітлер своєю смертю? Знову ж таки, важко сказати напевно. Мюллер стверджував, що фюрера отруїли або щонайменше припинили надавати медичну допомогу, без чого він сконав за кілька діб. Після цього військові таємно заарештували стару гвардію у складі Гіммлера, Кальтенбруннера, Ґеббельса та Бормана та висунули їм ультиматум – влада або життя. Як Ви розумієте, вони одноголосно обрали останнє. Півтора місяці їх протримали в ув'язненні, хоча і в максимально комфортних умовах. Впродовж цього часу їх переконували, зплякували, вмовляли, підкуповували обіцянками та врешті-решт зламали. Троє з чотирьох одностайно погодилися на формулу "падіння з Олімпу в обмін на особисті гарантії безпеки та недоторканість майна". Якийсь час ритуально пручалася лише стра гієна Кальтенбруннер, холерик із непроникною лютою пикою, схожою на тріснутий чавунний горщик, за що він і отримав найряснішу порцію лайна під час історичного "викривального" 14-ого з'їзду НСДАП. Хитрющі кати-аксакали, змирившись із відсутністю альтернатив, мужньо і стоїчно перенесли процедуру символічного побивання каменями та обплювання на з'їзді, покірно, мов зайчики, вислухали звинувачення у корупції, волюнтаризмі, некомпетентності та ще казна в чому, що можна було б з легкістю приписати будь-кому починаючи з самого Деніца, після чого вирушили спокійно доживати свій вік у розкішних маєтках в оточені рідних та близьких, обзавівшись під сутінки життя у масовій людській підсвідомості додаткового романтичного фльору опозиціонерів та "несправедливо спаплюжених вірних соратників фюрера, що стали жертвами апаратних інтриг", а ще й напів легендарного статусу та шаленого авторитету серед есесівців – вони-ж бо "останні" правильні націонал-соціалісти, зраджені солдафонами за вірність ідеям фюрера!
Втім, більшість народу зітхнула з полегшенням, бо влада цих старих пердунів усім вже остогидла. Війна, післявоєнна розруха, бідність та численні поневіряння призвели до того, що "старих бійців" перестали поважати, а їхня очевидна фізична неміч та дурні рішення викликали не співчуття, а роздратування та хвилю уїдливих нещадних анекдотів. Наприклад, таких: Програма 12-го партійного з'їзду: 1. Внесення президії та приєднання до крапельниць та клізм; 2. Синхронізація серцевих електростимуляторів; 3. Виконання пісні "Ми – молода гвардія націонал-соціалізму".
Якщо вірити Мюллерові, то військові все ж не довели свої початкові плани до кінця. Так, поряд із усуненням від влади партійно-есесівської верхівки, нібито планувалося і посмертне відсторонення самого Гітлера від посади "коричневого святого Петра". Простіше кажучи, паралельно із засудженням "кліки Гіммлера", вони буцімто планували опублікувати доповідь із засудженням "культу особи Гітлера та його наслідків", тобто скористатися старим візантійським методом апаратної боротьби та спихнули на покійного попередника всю відповідальність за скоєні злочини, включно зі своїми власними – концтабори, репресії, свавілля СА у перші роки Райху, численні воєнні злочини на східному та західному фроні тощо, до чого армія причетна не менше, а подекуди й більше, ніж СС.
Але в останній момент Деніц та новий міністр пропаганди Герхард Айслер – зауважте, колишній комуніст! – дали задню, бо остерігалися, що внаслідок таких дій суттєво підірвуть авторитет влади НСДАП як такої, спровокують масове розчарування серед населення, кинувши тінь і на себе, а значить делегітимізують існування Райху взагалі та законність окупованих територій зокрема, що означатиме створення потенційного підгрунття для майбутнього повалення їхньої влади, бо ж кому потрібна влада, заснована "неправильними" святими, що насправді виявилися бісами?
Гітлера нашвидкоруч запихнули до мавзолею, скопіювавши практику Радянського Союзу, проголосили Вічним фюрером та наказали обожнювати та всіляко облизувати у мистецтві, але його твори тихенько вилучили з оббігу, а до читання "Майн Кампф" почали ставитися з підозрою та несхваленням. Ви ж цієї книжки також не читали, чи не так? Бодай навіть у руках не тримали? Лише чули у школі кілька вирваних із контексту цитат? То ж замисліться, як це так, найголовнішу працю Вічного фюрера Райху у цьому самому Райху неможливо ані купити у книгарні, ані знайти у жодній бібліотеці у вільному доступі, лише за спецдозволом у спецхрані!]
— Насамкінець, передаю Вам прохання наших читачів дещо детальніше розповісти про те, як склалося Ваше особисте життя в СРСР.
— Склалося як склалося, іншого у мене не буде. У мене була найкраща у світі кохана дружина, двоє діточок, четверо онуків та вже двоє правнуків. Я ніколи не був членом КПРС, якщо Ви про це, тому й не вибудував великої кар'єри, усе життя пропрацювавши репортером у місцевій газеті та викладачем німецької мови у місцевому педінституті.
Я переосмислив багато своїх переконань, змінив багато поглядів та покаявся у багатьох помилках. Я – радянська людина до самих кісток, яку вже давно нічого не пов'язує з Райхом та колишньою Швейцарією, хоч я і досі іноді вночі, коли не можу заснути, згадую, прокручую в уяві те своє "колишнє" життя. Що було б, якби не… те-то чи це-то. Цікаво, як склалася доля моєї "тієї" Катаріни, Катерини Першої? Чи жива вона? Чи має родину? Чи пробачила мені? Чи взагалі пам'ятає мене? Із віком почав краяти себе за те, як вчинив із нею.