Тут осудили Сталіна і культ особи. А у Вас? Тут випустили з таборів незаконно осуджених. А у Вас? Тут вчасно зрозуміли, що, цитуючи Енгельса, існують два безпрограшні методи, аби дискредитувати державу в очах громадян: карати невинних та не карати винних, і хай там як, криво-косо, та все ж силилися виправити попередні помилки. Тут чимдуж намагалися і частково навіть створили нову радянську людину, що була розумнішою, чеснішою, натхненнішою від постімперських революціонерів 20-х, нехай і по-дитячому наївнішою. А що новий громадянин Райху? Чи можете Ви стверджувати, що німці 80-х стали кращими, людянішими, розвиненішими за німців 30-х? От бачите! А я можу!] Не смійтесь, будь ласка! Я жив серед цих нових радянських людей. Знаєте, найкраще вони описані не в документах, а, як не дивно, у фантастичній літературі. Нова радянська людина, інтелігент-прогрессор з гуманістичними ідеалами, вільний від ідіотських забобонів минулого, "люден" з романів братів Стругацьких, як не парадоксально, була виведена в реальності і впродовж певного проміжку часу – у 60-ті – 70-ті роки – існувала, хоча, щоправда, ніколи й не становила більшості населення. А що там наш "новий взірцевий германець"? Чи вилупився хоч один? Чого досягнув Райх з усією своєю євгенікою? Тут євгенікою не балувалися, а який-неякий результат отримали, а у Німеччині з усіма расовими комісіями та міністерствами все завершилось, як у місцевому старому анекдоті: срака є, а слова такого немає. Точніше, навпаки, слів на шафу дисертацій, а сраки – катма!
— І як Вам, коли на те пішло, жилося серед тих міфічних "нових радянських людей"?
— Колись жилося прекрасно, а зараз… У тому-то і справа, що тих "нових" радянських інтелігентів-мрійників, гуманістів, що живуть прагненням до кращого та справедливішого світу, для яких совість є незрівнянно важливішою за гроші, поступово стає дедалі менше. Дійсно, то були особливі люди. Люди з рисами сумління на обличчі. Ті, хто розуміє значення слова "пошлість". Хто підводиться, коли до кімнати заходить дама. Хто процитує другий рядок вірша, коли ти продекламуєш перший. Хто в суперечці дає говорити опонентові. Із ким можна заговоритися про книжки та прогавити свою зупинку. Хто ніяк не може перейти з тобою на "ти", постійно збиваючись на "Ви", а не навпаки. Хто не вміє розмовляти про гроші. Кого хочеться обійняти крізь слово. Хто залишається до самої старості гарним набутою внутрішньою красою. Вони невблаганно йдуть, а залишаються натомість переважно "старі" радянські люди – підлі, безпринципні, черстві й байдужі до усього, крім власного добробуту міщани-лицеміри. Радянський проект не спрацював до кінця, розбившись об людську природу та її вроджені вади, видихся і виродився у звичайну бідну буржуазну країну латиноамериканського типу з ознаками феодально-общинного ладу. Головна біда й найжахливіша хиба Маркса і Леніна полягала у тому, що їхня теорія була від самого початку помилково розрахована на певну ідеальну людину – пролетаря-лицаря зі шляхетною душею та самурайським кодексом честі, готового до самопожертви заради великих цілей та світлого майбутнього прийдешніх поколінь, а зіткнулася з реальним пролетарем-алкоголіком із напівкримінальною системою цінностей, що сприйняв комунізм як шанс обікрасти багатшого та надурити вищого – обдури ближнього свого, бо він наблизиться, надурить тебе і возрадується! Цей пролетар плювати хотів на майбутнє, мав схильність до злодійства, не прагнув ніякого самовдосконалення і більш-менш якісно працював лише з-під палиці. Інтелект для нього – дивакуватість або й вада ("Ти що, дуже розумний, паскудо?!" – стандартна погроза-звинувачення біля пивного кіоска), народна власність – нічия, а значить підлягає розтягуванню по хатах, вміння красти – доблесть, алкогольні походеньки з биттям пик та міліцією – різновид героїчних пригод, а хабарі – законна здобич у битві проти ворожого суспільства. Їм не потрібен космос, їм потрібна можливість нічорта не робити на роботі вдень, пляшка горілки з пивом увечері, килим на стіну, "Жигулі" з дачею, можливість безкарно красти цеглу з найближчого будівництва і їздити зайцем в автобусі, водити за ніс начальника та вилізти колись на його місце, десятиліттями імітувати працю і підставляти найближчих друзів, при цьому й надалі продовжуючи посміхатися їм в обличчя, ніби нічого не сталося, видерти десь халявну путівку на море і дочекатися якнайшвидшої смерті тещі, щоб завлодіти її квартирою – загалом, те життя і та реальність, що найкраще описана у книзі "Зяючі висоти" місцевого філософа Олександра Зінов'єва. Раджу принагідно поцікавитись. Це не пародійний памфлет, як багато хто помилково вважає, а найточніший анамнез та діагноз сучасному радянському суспільству. В них поступово стерлося більшість людського, чесного, світлого, поступившись місцем кримінально-бюрократичному мисленню і боягузливо-лицемірній "обачності", звірячій жорстокості (але тільки за умови безкарності, коли "не піймають" і не помстяться) до слабших і запопадливого виляння хвостиком перед сильнішими (з одночасним плюванням і тицянням дулі їм у спину, але тільки не в обличчя, щоб не викрили), егоїстичній жадібності під виглядом "життєвої мудрості" та обмеженому тупому міщанству в найогидніших формах. Милосердя потрактовується як слабкість, а безкорисливість – як гігантська дурість, відтак за те, що, до прикладу, п'яний чоловік безкоштовно дасть, а не позичить знайомому десять карбованців на якусь термінову потребу, дружина пилятиме його кілька тижнів поспіль – ну ти й ідіот!
— Звучить як монолог гіркого розчарування…
— Почасти так і є. Виродження. Зрада ідеалів. Прірва невизначеності. Та, зрештою, це все вже не мої проблеми. [Втім, може від цієї деградації буде якийсь зиск! Адже дуже близькі процеси йдуть і в Німеччині. То може два ослаблих хижака, що не матимуть духу гризтися далі, нарешті остаточно поділять ареали і примиряться, відмовившись від війн та взаємного зазіхання. Хоч би якась користь від розпаду і тління…
— Не думаю, герр Хартманн. Мені здається, що, на превеликий жаль, миру, любові та порозуміння між нашими державами і націями ніколи не буде, бо марно сподіватися, що хтось колись шляхетно і добровільно поступатиметься власними інтересами на користь абстрактного "блага усього людства". А от благо конкретної держави – це вже не абстракція.
— Держави, нації… Господи, який же це ідіотизм! Уявіть, що Ви прилітаєте до інопланетян, а у них уся планета поділена на багато умовних зон, між якими Ви не бачите особливої різниці, де всі одне одного ненавидять, влаштовують підступи, вбивають, ображаються і ніяк не можуть знайти спільної мови, бо кожен вигадав собі окрему казку. Так, ще щодо казок. Вони вірять, що ними керує якийсь дід із неба. На додачу до цього, у кожного свій окремий дід. І в ім'я цього діда (дідів) вони вбивають одне одного. Іноді мене відвідує думка, що коли б у всесвіті існувало безліч світів та заселених планет, то Земля виконуватиме серед них функцію психлікарні]. Але коли вже різні держави існують внаслідок загальнолюдської дурості, то я тішуся хоча б із того, що був на боці тієї з них, що не будувала Бухенвальд чи Аушвіц, а намагалася їх звільнити, воюючи проти існування подібних закладів, а не заради їхнього наповнення.
— А чи не здається Вам, герр Хартманн, що росіяни воювали не проти концтаборів як таких, а лише за те, щоб стати у них охоронниками, а не в'язнями. Хіба радянський ГУЛАГ чимось відрізнявся?
— Авжеж! А Ви самі не бачите відмінностей? Що ж, у такому випадку я поясню. Якщо й не відрізнявся масштабами, то суттєво відрізнявся щонайменше вибірковістю, а також цілями. ГУЛАГ відрізнявся на краще тим, що туди не потрапляли за принципом колективної вини за замовчуванням цілі народи, як от євреї чи цигани, хоча потрапляли ворожі соціальні класи – кулаки, монархісти тощо. У той же час, він відрізняється на гірше тим, що Гітлер бив чужих, а Сталін – своїх. У певний проміжок часу СРСР, ніби заразившись від Райху антисемітизмом, затіяв сумнозвісну "боротьбу з космополітизмом". Втім, ця ганебна хвиля доволі швидко спливла. Бачите, я нікого не прикрашаю і не відбілюю. Злочин є злочи незалежно від того, ким він скоєний. Але принаймні абсолютно точно можна стверджувати, що Радянський Союз тридцятих і сьогодні – це дві радикально різні держави, як ідеологічно, так і практично, позаяк була проведена серйозна, хоча й тиха і непублічна робота над помилками. Чого, на жаль, не можна сказати про Райх.
— Ви частково праві…
— Частково правим бути неможливо, як і частково вагітним. Істина не не терпить відносності. Радянський Союз із тих пір змінився сутнісно – на краще чи на гірше, це вже дискусійне питання, а от Райх обмежився виключно косметичними змінами.
— А як щодо політики перебудови?
— [Самовбивча самовтішальна маячня]. Це як намагання силоміць перетворити старого вовка вегетаріанця. Вовк може бути або хижим, або мертвим і крапка. [Гарантую, що за кілька років Райх розпадеться на кільканадцять держав, що відразу ж зірвуться у прірву громадянської війни, а НСДАП втратить владу у переважній більшості з них, якщо взагалі не опиниться під забороною і не буде остаточно зіпхнута з олімпу історії на її смітник. І не секрет, що є за що]. Та й взагалі, коли я чую про чергову ініціативу по впровадженню "історичного плану на найближчі 10 років", мене розбирає саркастичний регіт, бо доживши до своїх років і побачивши низку "історичних" подій на власні очі, остаточно переконався, що керувати історією неможливо, а кожен, хто стверджує протилежне, бовдур або шахрай. Занадто складний процес. Який геніальний план ви б не розробили, варто трапитися якійсь дрібничці, і весь ваш хитрий план миттєво полетить шкереберть.
— Дозвольте поставити кілька питань про глобальні події часів вашої молодості, свідком яких Вам свого часу довелося бути. Перш за все, чому, на Вашу думку, фюрер не чіпав Великобританію? [Ну і, на завершення, чи вірите Ви в офіційну версію смерті Адольфа Гітлера?]
— Щодо Великобританії, то мені особливо нічого сказати. Вочевидь верхівка НСДАП бачила у ній потенційного союзника, бо до Німеччини ж ближче, ніж до США, а можливо очільники Райху вирішили зберегти цю країну як місце схованки для своїх родин, дітей та вкрадених на континенті грошей… А може і те, і інше одночасно.