Кожен з хлопців мирно спав на своєму місці.
Час невпинно спливав: ще десять рвучких кроків секундної стрілки невпинно наближали введення плану втечі.
Монотонне стеження стомлювало сержанта.
"Коли ж цей Спікнелл принесе каву? – думав він. – Хоч би трохи збадьоритись. До кінця нудного чергування ще далеченько."
Досвідчений Армітстед шостим чуттям відчував тиху ходу годинника: час скоротився ще на дванадцять довгих секунд...
Він закрив очі та почав рахувати секунди у зворотному напрямку: двадцять вісім, двадцять сім, двадцять шість... На п'ятій він зупинився і коротким поглядом на циферблат перевірив себе.
Сержант залишився задоволеним: його внутрішній секундомір не схибив.
Він швидко окинув зображення на моніторах. Нічого не змінилось. Все йшло нормально.
Один.
Два.
Три
Чотири.
Через секунду Армітстед автоматично, краєм ока, подивився на годинника і відмітив: рівно дванадцята.
Рядовий Спікнелл в кімнату не зайшов. Зайшли Додман та Маскам.
– Рядовий Додман, подивись, що там зі Спікнеллом, а то ми тут будемо чекати каву до другого пришестя.
Додман негайно направився виконувати наказ.
– Пане сержанте! – почувся його схвильований голос. – Пане сержанте!
– Рядовий Маскам, – сержант звернувся до Маскама. – Приглянь за обстановкою. Я на хвилинку.
Вже через вісім секунд він був у кімнаті відпочинку, де побачив Додмана, який схилився над бездиханним Спікнеллом і перевіряв наявність пульсу.
– Як він? – коротко спитав сержант.
– Пульсу, здається, немає, – коротко відповів рядовий.
– Негайно роби штучне дихання. Я – доповідати. Пришлю тобі на допомогу Маскама, – одразу розпорядився старший і кинувся до місця чергування.
– Пане полковнику, – схвильовано почав свою доповідь сержант. – Надзвичайна подія. Рядового Спікнелла хвилину тому знайдено у кімнаті відпочинку без ознак життя. Додман і Маскам роблять зараз йому штучне дихання. Чекаю ваших розпоряджень.
– На базі відчувається щось підозріле? – запитав полковник.
– Наскільки я можу судити, – продивися екрани Армітстед, – поки що все спокійно.
– З'єднай мене з Бродеріком.
– Полковник Бродерік, вас викликає полковник Коркері. Полковник Бродерік на зв'язку.
– Полковнику Бродерік, прошу негайно підсилити загальну охорону бази. Особливу увагу приділить вашим гостям.
"Програма втечі не запустилась."
"Треба негайно з'ясувати обставини."
"Рядовий Спікнелл."
...
"Рядовий Спікнелл!"
...
"Рядовий Спікнелл!!!"
...
"Треба заспокоїтись. Сержант Армітстед. Що трапилось?"
"Нештатна ситуація: рядовий Спікнелл без ознак життя."
"Що вже зроблено?"
"Я доповів по команді. Наказано підсилити охорону бази."
"Галас вже здійнявся."
"Спікнелл або мертвий, або непритомний."
"Вплив не міг так подіяти. Половина Маріуполя абсолютно спокійно перенесла дію впливу без жодного ускладнення."
"Тоді вирішуємо, що робити далі."
"Відкласти втечу ми не можемо."
"Запускаємо первісний варіант втечі."
"Спробувати взаємодію із нашими батьками не встигаємо."
"Доведеться всі випробування відкласти на потім."
"Не будемо гаяти часу."
"Полковник Бродерік. Скільки на базі літаків, гвинтокрилів та автомобілів?"
"На даний момент: вісімнадцять літаків, шість гвинтокрилів та близько двохсот одиниць автотехніки."
"Блок стеження: негайно вимкнути всю апаратуру."
"Усьому персоналу бази. Негайно підготувати до польоту усі наявні літаки та гвинтокрили. Зібратись у групи по кількості автомобілів. Всім, хто залишиться без рухомого засобу, об'єднатися у групи по десять чоловік. Полковник Бродерік, виконуйте наказ."
;
;
/*-------------------------------------95----------------------------------*/
;
Через кілька хвилин усі полонені зібрались у холі. Хоч батьків і було розбуджено майже серед ночі, але вони, прослухавши короткі необхідні пояснення своїх дітей щодо негайної втечі з полону, одразу погодились з загальним планом екстрених дій.
– Через декілька хвилин ми віддамо наказ солдатам негайно вирушати на всіх рухомих засобах у визначених напрямках, – почав викладати деталі плану Віктор. – Літаки, гвинтокрили та автотехніка рівномірно розподіляються по дузі схід – південь – захід. Основний напрямок – Мексіка.
– Пропоную вирушити автомобілем до Ель Пасо під прикриттям масових цілей, а там пересікти кордон, – запропонував Олександр.
– Згоден, – підтримав його Вадим. – Літаком дуже небезпечно. Не виключено, що зопалу військові почнуть збивати все, що перетинатиме кордон з Мексікою. Але в Ель Пасо нас можуть зафіксувати камери спостереження, наприклад, при перетині кордону. І вся операція прикриття може піти нанівець.
– А якщо використати тунелі, – пролунала несподівана пропозиція від Анатолія. – Десь я читав, що існують таємні підземні тунелі, які риють мексіканці для нелегального перетину кордону зі Сполученими Штатами. Тобто, їдучи вздовж кордону на відстані кілометру, ми можемо "намацати" такий тунель.
– Це – добре, – схвалив пропозицію Вадим. – А що будемо робити з автомобілем?
– А ми будемо міняти автомобілі якнайчастіше, – сказав Віктор. – Будемо користуватись місцевими авто.
– Це вже краще, але на нас все одно можуть вийти, хоча і трохи згодом, – все ще сумнівався Вадим. – Тим більше, що нам буде потрібен або мікроавтобус, або, як мінімум, три легковики.
– Це питання можна легко зняти, – звернув увагу на себе Сашко. – Ми беремо мікроавтобус з водієм, доїжджаємо до тунелю, і програмуємо водія на повернення назад.
– Треба не забути і відповідно запрограмувати також і його найближчих сусідів, – одразу повеселішав Вадим і проспівав: "Нічого не бачив, нічого не чув я, нічого нікому не скажу."
– Добре, – сказав Анатолій. – З'ясовуємо стан підготовки наших статистів та починаємо.
"Полковник Бродерік. Доложить стан підготовки технічних засобів."
"Автомобілі готові. Чотирьом літакам не вистачає пального."
"На яку найменшу дальність вони зможуть летіти?"
"До трьохсот кілометрів."
"Слухайте наказ. Всім літакам та гвинтокрилам заглибитись вглиб території Мексіки на сто п'ятдесят кілометрів. Зробити посадку на будь-який майданчик неподалік маленьких містечок. Потім вирушити пішки до цих містечок і подзвонити до найближчого американського консульства. Вплив на вас після цього закінчується. Автотехніка повинна якнайближче наблизитись до кордону. Військові виходять з машин і чекають солдат прикордонної служби. Після зустрічі з ними дія впливу на вас закінчується. На всяк випадок, загальна дія впливу на всіх закінчується завтра о дванадцятій дня."
;
;
/*-------------------------------------96----------------------------------*/
;
Цієї ночі у філіалі ЦРУ в Вайт Сендзі царювало непорозуміння та майже паніка.
Раптове зникнення картинки на усіх моніторах доволі ясно вказувало на серйозне намагання полонених звільнитися.
Супутники, негайно виведені на режим роботи в реальному часі, показували велику кількість інфрачервоних цяток, які раптово, з різною швидкістю, почали розповсюджуватись з бази у напрямку Мексіки.
Тепер реальне місцезнаходження хлопців з батьками було невідомо.
Директор ЦРУ гарячково розмірковував: "Що робити з літаками та гвинтокрилами? Збити їх вже просто не встигаємо."
– Контролювати переміщення кожної цілі, – розпорядився він. – Особливу увагу звернути на повітряні об'єкти.
"Треба негайно заблокувати кордон, – гарячково роздумував на ситуацією директор ЦРУ. – Хоча вони, безсумнівно, зараз пересікають кордон, але буде що відповідати нагорі."
– Негайно заблокувати кордон. З Вайт Сендзу та Форт Блісу гвинтокрилами направити підрозділи до бази ігрек. Головне завдання – оточити базу і приступити до ретельного обшуку. Не припиняти стеження супутниками. Аналізувати всю інформацію. Оточити район і на зовнішньому колі, задіяти місцеву поліцію, – завдання послідовно йшли одно за другим: давався взнаки професіоналізм кадрового розвідника та досвідченого організатора.
– Літаки перетнули кордон, – надійшла доповідь.
– Знаю, спасибі.
"Треба організувати пошукові роботи на мексіканській території."
– Негайно зв'язатись з мексіканцями, – він повернувся до свого помічника. – Попередити про масове порушення їхнього кордону. Нехай нічого не роблять. Запросить дозвіл на співпрацю з нашими службами. Можливо доведеться працювати разом.
Той одразу впівголоса передав наказ далі.
– Була хоч одна ціль в іншому напрямку?
– Ні, всі рухались до Мексіки.
"Навряд вони рушили у іншому напрямку. Скоріше за все рушили під прикриттям цілей з бази. Треба було не панькатись з ними. А що в цих умовах ще можна зробити? Доставити сюди батьків їхніх батьків? Один раз спрацювало..."
– Хто у нас залишився в Маріуполі? – запитав він помічника.
– Частина тієї групи, яка організовувала вивіз батьків цих хлопців, чекає подальших наказів.
– Негайно нехай встановлять абсолютно всі родинні зв'язки втікачів.
У обличчі помічника відобразився подив: він не до кінця зрозумів наказ.
– Маються на увазі дідусі, бабусі хлопців, а, може, і прародичі, – краєм ока помітив стурбованість помічника директор ЦРУ.
Наказ негайно пішов у виконання.
"А якщо цих дідусів та бабусь не буде? На які ще важелі можна буде натиснути? Вони, здається, патріоти своєї країни. Натиснути на уряд України? Можна було б, але наш президент може не погодитись. Повторити масові заворушення у всій країні, на зразок тих, які ми організували в Маріуполі? Можна, але потрібно буде це зробити у масштабі всієї країни. Можна, але потрібен час та гроші. Тоді можна спробувати принаймні у столиці зробити якусь маленьку революцію. Дешевше, а ефект майже той же, якщо його правильно освітлювати у засобах масової інформації. Все одно потрібна буде згода президента, а після другої за рахунком втечі, немає ніякого сумніву, що кредит довіри до наших служб буде вичерпаний майже повністю, і наші конкуренти не забаряться використати ситуацію у своїх інтересах."
Директор ЦРУ напружено думав, віддавав накази і нарешті дочекався головної доповіді.
– Повітряні цілі сідають на території Мексіки.