Скажу лише, що метафора "німецький вояка-рятівник" росіянам не припала до вподоби, хоч перевіривши мою розповідь за якимось лише їм відомими каналами вони встановили, що я кажу правду. Жорсткі ідеологічні режими взагалі ненавидять метафори, бо завжди вбачають за ними скручену на свою адресу дулю, навіть якщо її там немає. Метафори, алюзії, натияки – найтяжча провина, що тут у нас, що там у вас. Замісліться, За що повсякчас давлять вільнодумців? За метафори. Влучні або не дуже, але завжди прозорі. Усі ці Великі Брати, колгоспи тварин та інші оруелівські кунштюки. Та чи прозорі? Як можна бути впевненим, що, мовлячи по-шкільному, "автор хотів сказати" не те, що сказав по факту. Так і я можу заявити, що у казці про Колобка насправді змальовується втеча Троцького із Радянського Союзу. І це неможливо буде ані спростувати, ані стовідсотково довести. А відтак усі ті судилища над письмениками, які написали "щось не те" – це завжди і за визначенням ні що інше, як свідчення психопатології тих, хто судить. Суддя виносить вирок привидові уяви, але не "шкідливої" авторської, а схибленої власної, у такий спосіб засуджуючи самого себе і викриваючи власні "грішні" помисли. Щось приблизно спіткало мене у радянській контррозвідці "Смерш", бо я писав неймовірну з їхнього погляду оповідь не пером, а власним життям.
— Чи не могли б Ви висловлюватися конкретніше, герр Хартманн?
— Вам цікаво, чи мене лупцювали в НКВС? Так. Чи повірили у чистоту моїх намірів? Звісно, ні. Мали сумніви. Від цих сумнівів у мене й досі залишився шрам на усю спину. Та я не тримаю зла, бо інакше було не можна.
[Оскільки дістати Гітлера радянська влада не могла, а посадити його до чортиків хотіла, то посадила замість нього мене і щоденно товкла мені писок, як своєрідній ляльці-вуду, сподіваючись, що таким чином заподіять муки аж самому – зауважте! – законно і в демократичний спосіб обраному фюрерові].
Улюблений прийом тогочасних радянських каральних органів – записування до вигаданої контрреволюційної організації. Куди мене тільки не приклеювали! І до Абверу, і до білоемігрантських угруповань, і навіть до "Спілки антикомуністичних бригад малих народів СРСР". Слідчі демонстрували неабияку винахідливість, варту Дюма та Жюля Верна, склавши за кілька тижнів на основі моєї спочатку худенької "справи" повноцінний гостросюжетний роман про про хвацько закручені підступи розвідок, шпигунів, зрадників, агентів трьох і більше панів, служок світового капіталізму та імперіалізму і просто мерзенних від народження типів. Та я, пам'ятаючи пораду того старого єврея, тримався. Якимось дивом. "Якщо протримаєшся місяць і нічого не підпишеш, вважай, що вижив". — казав він. Впродовж цього місяця "Смерш", як йому і личило, випробував на мені усе можливе і неможливе, від чого середньовічні інквізитори та давньокитайські кати без жодного сумніву впали б у заздрісне і захоплене благоговіння. Не знаю, як я це виніс. Іноді мені здавалося, що виснажений організм періодично вимикав ті центри у мозку, що відповідали за відчуття болю. Під час моїх допитів молоденька тендітна дівчина-перекладачка раз у раз втрачала свідомість. Потайки вона приносила мені якісь ліки, воду, хліб та цукор, а одного разу навіть пляшку спирту. Час від часу вона брала мою руку, стискала її у своїй та гладила, мов кота. У нас із нею нічого не було, якщо ви раптом про це подумали. Бо тоді мені щоночі ще снилася Катаріна. Втім, її образ у моїй свідомості розмивався, стерався, втрачався на подив стрімко. Можливо через біль та всеохоплююче відчуття безпорадної приреченості. "Так не можна" — шепотіла перекладачка, ще зовсім дівчинка з кумедними кісками, що стирчали у різні боки, рюмсаючи, проте її співвітчизники вважали інакше.
Це в них була до певної міри традиція. Ні, не катування самі по собі, бо цим грішили і в Німеччині. А толерантне ставлення до катувань з боку як ката, так і жертви, бо обидва вважають це цілком припустимим та "не ображаються", забуваючи на час слідства про почуття власної гідності, відкладаючи його на потім. Ексцеси. Ну, то нічого, буває. Це ж заради високої мети! Ви, ймовірно, чули історію про маршала Рокосовського? Його арештували у 1937, по звірячому катували, а у 1940 році, напередодні війни, коли він конче знадобився в армії, випустили. "Ми Вас тут трішки образили, товаришу Рокосовський. Ви нас вибачите?" — усміхаючись запитав у нього Сталін. "Звісно, товаришу Сталін!" — відповів маршал, якому три роки вибивали зуби, ламали кінцівки, мочилися на голову та гасили недопалки об шкіру. Сталін не бачив у цьому нічого дивного чи неприйнятного. І сам Рокосовський також. Нічого такого. Специфічне радянське садомазохістське ставлення до держави, специфічна тогочасна вибіркова мораль із лакунами у певних місцях, де тендітне тіло поняття справедливості було деінде вкрите гнійними виразками "державної доцільності", тотальне хамство з боку держави і декоративна ввічливість громадян у відповідь.
Сподівання, що вони, врешті-решт переконавшись у безпідставності своїх підозр і звинувачень та не добившись від мене підпису, просто відчепляться, махнуть на мене рукою та дозволять спокійно перечекати шторм, виявилися марними. Завершивши слідство і вперше назвавши мене "товаришем", потискаючи мою скривавлену руку, слідчий урочисто промовив: "Зараз Ви вирушите до шпиталю. Трішки підлікуєтесь, бо ми вас тут трохи ображали. Але Ви, я певен, нас пробачите. Самі розумієте, війна" — він знизав плечима і скорчив красномовну міну "а що ми можемо вдіяти?" — Ну, а потім, коли встанете на ноги – вперед, до бою! "Німецька визвольна армія" під командуванням генерала Паулюса радо прийме Вас до своїх лав!".
Ця звістка не стала громом серед ясного неба, бо у глибині душі я не вірив, що мені може пощастити закінчити власну війну.
Ось так, у лютому 1943 року псевдо німецький псевдо комуніст Макс Хартманн опинився у самісінькому пеклі фронту під Харковом і Маріуполем, попередньо перетворившись на лейтенанта Червоної Армії Максима Людвіговіча Хартманна, у якості котрого отримав кілька незначних бойових поранень і медалей-бряцалок, дослужився до майора та за дивовижним збігом обставин завершив війну прямо тут, отримавши контузію під час звільнення Житомира влітку 1944 року й почувши новину про укладення миру і жовтневого "Київського пакту" в шпиталі, за неповних два роки війни примудрившися не вбити жодного німця, бо підло стріляти у своїх, нехай і псевдо, нехай і напів, я не міг.
Радянська влада не мала до мене претензій, бо свої уявні гріхи перед нею я змив кров'ю. Мені надали радянське громадянство і дозволили оселитися у цьому місті.
Після війни я розшукав ту перекладачку. Ви не повірите, але я не знав її імені. Лише прізвище – товариш Байдюк. Виявилося, що її також звуть Катерина. Хіба то не знак із неба!? Вона мешкала неподалік у селі та працювала шкільною вчителькою. На першій зустрічі, коли я мов сніг на голову одного напрочуд сонячного грудневого дня приперся по обіді до її школи, ми обнялися як родичі, а вона розплакалася. Ми почали бачитися мало не щодня. Говорили, говорили. Сміялися. Жартували. Кепкували одне з одного та з перехожих. Клеїли дурня. Поряд із нею я ніби помолодшав і не відчував майже п'ятнадцятирічної різниці у віці. Трималися за руки. Спочатку нібито через мороз. Кохання з'явилося неочікувано, як неочікувано завжди з'являються тирани, месії та кишкові розлади. Разом зустрічали новий 1945 рік у старій хаті її батьків у містечку Чуднів, що за 50 кілометрів звідси на південний захід. Попервах для батьків я був прибалтом, а пікантності ситуації додавало те, що у моїй кишені лежав паспорт на латиське прізвище Хартманніс, бо "органи" вирішили, що так буцімто буде "безпечніше", позаяк Прибалтику за "Київським пактом" залишили Сталіну. Пам'ятаю, як мене, вочевидь вбачаючи потенційного конкурента за ласку, не злюбив її рижий кіт Барсик. Він надзюрив мені у чоботи і змусив вшитися геть із його улюбленого крісла, а коли я у напівтемряві вирішив від гріха подалі пересісти на сусідній стілець, то ляпнувся дупою прямісінько у завбачливо приготовану свіжу купу його лайна, бо той кіт був суворим ветераном, що пережив війну, а відтак по відношенню до супротивників звик діяти стратегічно. Відчищаючи мої штани ми всі реготали так, що аж боліли животи. Кота ритуально насварили, проте докори не справили на тварину жодного враження та він і надалі безтурботно, мов сам Будда, лежав на печі, позираючи на нас із типовою котячою гордовитою зверхністю. Коли батьки полагали спати і ми залишились наодинці, вона раптом прошепотіла мені на вухо: "Пообіцяй, що ніколи не відпустиш мою руку". Я пообіцяв. І дотримав своєї обіцянки. Через два місяці ми одружилися. Я був із нею до останнього подиху. Єдине, чого я ніколи не вибачу Богові, то це того, що вона померла у мене на руках, а не навпаки.
Ось так трагічний перебіг історичних подій непередбачуваним чином призвів до особистого щастя одного окремо взятого зрадника батьківщини, який ні на мить ні про що не жалкує. Послідовність взаємопов'язаних ланок долі, жахаючих, болючих, але неуникненних, бо одна тягне за собою іншу – висмикни будь-яку, і крихкий ланцюжок розірветься. Без полону, служби у Вермахті, катувань у "Смерші" та усього наступного не було б моїх дітей, я не зустрів би Катерину, та й взагалі, мене теперішнього на існувало б, натомість десь у Райсі нині мешкав би геть зовсім інший Макс Хартманн, незнайомий мені буркотливий дідок, або уламок колишньої творчої богеми, що спився, або й взагалі, гранітний надгробок на місцевому цвинтарі з традиційною солощавою епітафією "від рідних та близьких", але у будь-якому разі – абсолютно стороння людина, що прожила чуже життя, до якого я не маю жодного стосунку, емпатії та цікавості. Склалося так, як мало скластися, за що я вдячний проведінню, бо в сухому залишку мене все влаштовує. Альтернативної історії не існує, і альтернативної біографії теж. Ризикуючи викликати загальнонаціональне обурення від Бугу до Сени, візьму на себе нахабство стверждувати, що моє життя склалося тут якнайліпше у порівнянні з гіпотетичним життям у Райсі. [Радянська влада принаймні зараз, принаймні намагається прагнути до справедливості, хоча це в неї частіше не виходить, а НСДАП замість цього й досі впроваджує власну версію справедливості.