Хто б сумнівівся, ха-ха! Мої товариші шоковано повторювали дорогою "Як так? Вони ж обіцяли…". Та ні. Вони обіцяли не відправляти нас додому і шляхетно дотримались своєї обіцянки. Так я вперше і опинився тут, під Житомиром, вогкої і на диво сльотаво-холодної осені 1942 року.
Заради справедливості слід зазначити, що безпосередньо в бойових діях ми участі все ж таки не брали. Фронт простягався відносно далеко і більшість із нас справді були зайняті здебільшого тим, що здійснювали щоденне патрулювання центру міста та охорону військових об'єктів. Це нагадувало б вільний променад екзотичними східними вулицями, якби в очі не кидалися повсюді жахи війни: руйнування, голод, хвороби, а передусім – палка ненависть, змішана з напівтваринним страхом зі сторони місцевого населення, що змушувало почуватися незатишно, острашено, винувато, навіть якщо особисто ти ще не встиг заподіяти цим людям нічого поганого.
Щоранку ми виходили із будівлі комендатури та йшли одним і тим самим маршрутом. Пішохідною вулицею Михайлівською до православної церкви, звідти – наліво у напрямку костелу, звідти – на площу перед величним собором, також православним, далі, наліво через невеличкі вулиці історичного центру до театру, а звідтам – бруківкою Старого бульвару, порепаним асфальтом Нового бульвару повз пам'ятник Пушкіну назад до комендатури. Одне коло займало приблизно пів години, а таких кіл щодня належало робити чотири або п'ять. Власне, оце й усе. Не служба, а майже курорт, особливо після завшивілих цюрихських окопів під нескінченними ударами смертоносної артилерії, серед приголомшливого невщухаючого ні на секунду гуркоту, розпачу, запаху сечі, поту та крові і непереборного відчуття безнадійності.
Все тяглося безтурботно і якось опереточно доти, доки на ім'я мого командира роти не прийшло розпорядження (воно ж "настійне прохання про допомогу") щодо виділення в розпорядження розквартированої поряд з нами роти СС кількох солдатів у поміч для здійснення "надважливого оперативного завдання". Командир, капітан Фогель, не придумав нічого кращого, ніж відправити до есесівців патруль, що тільки-но повернувся з маршруту, мовляв "нічого прохолоджуватися, попрацюйте хоч трохи, бовдури". Серед злощасної четвірки патрульних того дня був і я.
Нічого не пояснюючи, оберштурмфюрер102 СС наказав нам залазити до кузову скрипучої порепаної вантажівки, котра через хвилину вирушила у невідомому напрямку. Втім, дорога зайняла хвилин десять. Переїхавши міст через місцеву річку та трохи покружлявши лісом, ми почули несамовито відбірні матюки, що супроводжували гучну команду "на вихід!".
Вивалившись із кузова ми побачили ворота якогось військового об'єкта, що виявився концтабором. "За мною!" — гримнув оберштурмфюрер (що радше нагадувало "За мноу" через його відчутний саксонський акцент) і зробив непевний жест охороні відчинити ворота. Ми слухняно, мов каченята, поплентались за ним.
Табір, в якому ми опинилися, був одним із сотень і сотень інших подібних мість по всіх окупованих територіях, єдиною метою існування яких було знищення людей у промислових масштабах. КаЦет103 охороняли ХіВі104. О, ця паталогічна любов до маскувальних скорочень! Добровольці-колаборанти, до речі, родом були переважно з Галіції. Крім ХіВі, тут розміщувалося один взвод військ СС, разом близько 60 осіб. 25 есесівців-охоронців-розпорядників, 35 українських прислужників, що їх німці традиційно використовували для брудної роботи, якої самі гидувалися, по-снобістському морщачи носики. І, уявіть собі, вони так-сяк справлялися з охороною більш ніж сіместа в'язнів. Голодних, змарнілих, скутих крижаним страхом людей-напівтіней. Все було прекрасно аж до вчорашнього дня, аж раптом ХіВі підняли майже бунт, навідсіч відмовившись виконувати наказ, що терміново надійшов із Рівного, тоді – столиці Райхскомісаріату Україна: негайно провести ліквідацію табору, персонал перебазувати в "аналогічну установу" у місті Бердичів, за 30 кілометрів на південь. Бозна чому було прийнято таке рішення, але усі розуміли, що ліквідація КаЦет за замовчуванням передбачає фізичну ліквідацію всіх ув'язнених. І от ці галичани-ХіВі, які до того без жодних докорів сумління за потреби (а подекуди й задля розваги) із задоволенням стріляли в'язням не просто в потилицю, а й у живіт чи ноги, залишаючи їх повільно конати, стікаючи кров'ю, вперлися рогами у землю та всі як один відмовилися виконувати наказ. Їхні пояснення щодо неприпустимості та "технічної складності" цієї екзикуції (бо ж цей імпровізований КаЦет, нашвидкоруч зведений на околиці міста, не мав ані газових камер, ані крематорія, тож ХіВі довелося би послуговуватися кулеметами, а потім власними руками рити могильники та ховати трупи, таскаючи їх на горбі) звучала непереконливо, справжня мотивація так і залишилася невідомою. Запізнілий напад совісті? Нехай. Можливо. Та німців це не дуже цікавило.
Есесівці роззброїли галичан та приєднали їх до інших в'язнів, кинувши вчорашніх охоронців до загалього бараку. Те, що вчинили з ними в'язні, було прогнозовано і зрозуміло. Лише шестеро з ХіВі, найвитриваліші та найхитріші, дивом дожили до ранку, хоч без зубів та живого місця на обличчях. Усі інші валялися деінде по території табору, хто із розпореним іржавою арматурою животом, хто зі шматком металевого дроту на шиї, хто із членом, відрізаним шмаком скла, а хто й просто забитий до смерті. Звісно ж, наказ про ліквідацію ніхто не відміняв. І оскільки есесівці займатися тим не воліли, то було вирішено доручити цю ганебну гидотну роботу військовим "штрафної роти". Так між собою есесівці називали військові з'єднання, укомплектовані взятими в полон швейцарцями, а також німцями-фольксдойче з Чехословаччини та Румунії, котрі в більшості геть не горіли бажанням воювати – неблагонадійний контингент, підозрілий, не вартий довіри. Ніби ж-то й німці, але не наші, напів-наші, надо-наші. Із ними вічно мусиш бути на поготові й начуватися від несподіваного ножа чи кулі у спину! Себто, із нами. Із чотирма солдатами третьої штрафної роти у складі 340-ї піхотної дивізії, що їх саме для цього й привезли до табору – виступити у зловісній ролі м'ясників і тим самим довести Райху та фюрерові свою лояльність та відданість. Здається, у сіцілійської мафії, де практикується аналогічна методика, це називається "пов'язати когось із доном кревними путами". Legami di sangue.
— Наважуся припустити, що Ви також відмовилися від виконання наказу.
— Не зовсім так. Допоки ми слухали інструктаж щодо нашого нічного "завдання", мені вдалося побіжно роздивитися в'язнів. Більшість із них були євреями – діти, жінки, старі. Чоловіків тримали окремо, наскільки я розумію, у Бердичеві. Вони чудово розуміли, що на них чекає. Жінки із розпачем дивилися на дітей, притискаючи їх до себе, дідусі і бабусі обнімали їх, начи намагаючись огорнути з усіх боків від диявола, захистити, закрити собою. Жахливе видовище, як мати прощається з шестирічною донькою. Жахлива думка, що дияволом були ми. Нам – мені, взятому в полон, хворому на рак Ріхардові з Праги, напів поляку Марко та старому годинникарю Вернеру, що втратив усю родину під час британського бомбардування Кьольна, нічого було втрачати. Окрім залишків людяності. Помирати у мефистофельському образі – безславно. А жити після такого, щохвилини почуваючись покидьком – ще більше. Тож ми не змовляючись прийняли однакове рішення.
Коли почало смеркатися і більшість есесівців поїхали геть, залишивши лише роту охорони із 10 чоловік, ми, скориставшись ефектом неочікуваності, роззброїли їх та зв'язали, а потім вимкнули електрику, відчинили ворота табора і звеліли тим нещасним людям забиратися геть. Господи, бачили б Ви їхні обличчя…
Ми знали, що на нас чекає. Знали, що шанси залишитися живими – мізерні. Зрештою з нашої четвірки вижив я один. Серед ув'язнених був місцевий раввин, який розмовляв німецькою. Він допоміг нам із цивільним одягом, дав трішки грошей (уявлення не маю, звідки вони у нього) і порадив, як переховуватися від патрулів.
Вчинивши так, ми поставили на собі хрест. Ніхто не сподівався вижити. Ми розділилися. Марко і Ріхард вирішили пробиратися назад додому, Вернер просто пішов до комендатури і здався. "Я втомився, хлопці. Я більше не можу. Нехай стріляють. Все одно, усі, заради кого я жив, вже там… тож я готовий прискорити нашу зустріч". — прокоментував він своє рішення. А я… я розумів, що дійти до Швейцарії неможливо. Я розумів, що як полонений швейцарець, не нацист, який вчинив шляхетний вчинок, я можу розраховувати на милість росіян. Ба більше, як швейцарський комуніст (яким я, звісно, не був, але хто це доведе?) я можу розраховувати на шанс дочекатися закінчення війни у більш-менш пристойних умовах. А відтак, мій шлях пролягав на той, інший бік…
— Тобто Ви ціною власного життя врятували тих людей?
— Спочатку я також так вважав. Знаєте, почуватися благородним лицарем-рятівником доволі приємно. І грітися думкою, що у перфектно відлагодженому механізмі зла ти виявився не мастилом, а піском. У Біблії сказано, що немає більшої жертви, коли людина своє життя покладе за іншого105. Жертву я приніс, та вона виявилася марною. Бог її чомусь не прийняв. [Гидувався від солдата Вермахта, чи що?]. Їх усе одно майже всіх доволі швидко спіймали (на жаль, переважно за масовими доносами мешканців навколишніх сіл, що їм за корисну інформацію виплачували по 100 райхсмарок) та розстріляли інші місцеві колаборанти, а я занапастив власне майбутнє. Точніше, одну з версій майбутнього заради іншої, котра, втім, виявилася щонайменше не гіршою.
Не втомлюватиму Вас подробицями свого двомісячного шляху до лінії фронту, впродовж якого, щосекунди перебуваючи на півкроку від загибелі, я побачив стільки болю, бруду, підлості і героїзму, що вистачило б на декілька життів. Той шлях раз і назавжди перетворив мене на невиправного фаталіста. Не буду переказувати історію свого переходу на радянську сторону, бо вона, вочевидь, є стандартною для подібних випадків: агресія, недовіра, пересвідчення, довіра, вдячність.