чергові пусті слова, які нічого не вартують. Сьогодні, наприклад, в усьому світі країною-агресором повелось називати таку країну, яка напала на іншу країну до того, як це встигли зробити Сполучені Штати. Ось подивіться на мене! Спочатку життя зробило мене жертвою, тому що змусило дивитися, як агрессор нищить мою країну і моя несамовита ненависть виливалася на них. Потім воно зробило мене злочинцем, тому що змусило вдягти форму Вермахту та йти у складі агрессора до Росії, і тепер несамовита ненависть росіян виливалася вже й на мене, бо їм було байдуже, звідки прийшов і що має за спиною кожен конкретний окупант, як і мені свого часу було наплювати, чи цей сержант Вермахту, що прицільно стріляє з танка по моєму будинку, родом із Берліна, Відня чи Кеніґсберга. Після того, насамкінець, життя зробило мене ще й зрадником, тому що я не хотів більше убивати і здався в полон. А завершую я це життя законослухняннии громадянином, ветераном, поважною та чесною людиною, добрим батьком та дідусем і чемним дивакуватим сусідом, що розмовляє із кумедним акцентом, мов "фашист" зі старого фільму. То хто ж я врешті-решт? Просто жертва обставин, чужого марнославста і політичних амбіцій. Ось такий я герой-патріот легкої поведінки].
І тут, і у Райсі, і деінде у світі під час будь-якої війни солдатам постійно повторювали, що мовляв вони воюють "за кращу долю для своїх дітей", та коли відгриміли останні постріли, вщухло засліпливе зариво і розсіявся пороховий дим та адриналінове воєнне безумство у головах, то на згарищі своїх домівок і доль ці солдати побачили, що "кращим" це майбутнє виявилося аж ніяк не для них, рядових, що дивом вижили, а для генералів, що дивом не луснули від обжерливості їхньою кров'ю. Народ знову пив шампанське вустами своїх вузького кола своїх вибраних представників. Розпач верховодив там, де за обіцянками мала б довіку царювати злагода й умиротворення.
— Якби Ви, навчений досвідом ветеран, могли б звернутися до своїх товаришів по службі 1942 року, а може й і до себе тодішнього, що б Ви їм сказали?
— Лише одне – дорослішайте якомога швидше. З багатьох причин.
Бо герої таки вмирають. Ще й як! Раз та назавжди. Я бачив. Крапка. "Герої не вмирають" – найбсурдніше тогочасне гасло, що їм швейцарський уряд супроводжував жалобну церемонію по загиблим військовим. Це як "композитори не їдять" або "принцеси не какають". Пафосна самовтішальна дурня.
Бо "закону бумеранга" не існує. Це нереально тупорила маячня та взагалі беззмістовна гра слів, яку використовують люди, максимально далекі від будь-чого, окрім кухні та дивану.
Бо "їхні діти та онуки" нічого не відчують, от як Ви наразі, і ніякі кари на їх голову не впадуть. Якщо ми їх не скинемо.
"Янгола-охоронця", "божої опіки", "молимось за вас" і все інше з цієї опери – це мертвому припарка. Це не працює. Не відводить уламки та кулі. Це лише максимально можливий із існуючих різновидів моветону.
"Бог все бачить, та всім відплатиться". Пустопорожня балаканина. Богові до сраки. Ми надто дрібні іскри вночі, щоб за нами спостерігати. Якщо ви вважаєте інакше – вітаю, ви впали у ваш же шостий смертний гріх – гординю.
"Ворожі солдати – такі самі люди, як і ми, і варто лише їм почути правду, як вони змінять свою думку, кинуть автомат та відмовляться виконувати злочинні накази". Повна нісенітниця. Так, вони такі самі люди, і так, їм просто засрали мізки пропагандою, але у тому-то й трагедія, що отруєна високоякісною (бо ж отрута також може виготовлятися якісно чи халтурно!) професійною пропагандою людина не сприймає альтернативної інформації не тому, що не чує її, а тому, що свідомо відсікає її від себе, свідомо ставить блок, апріорі трактуючи її як брехню, про "підступну та безсоромну" брехливість якої "всім давно відомо". Вас не чують. Все, що вони почули з вашої натхненної тиради – те, що у вас (обов'язково) "противний голос". Хвилину послухавши, що ви несете (в жодному разі не "кажете", а саме "несете"), вони обов'язково резюмують – "маячня", звичайно, без пояснення, у чому конкретно маячня полягає. "Із твоєї незв'язної (обов'язково) балаканини нічого не зрозуміло! Маячня! Брехня!" — відповідатимуть вони навіть у випадку, якщо Ви переказуватиме теорему Піфагора. Ви не зможете їх ні в чому переконати, бо на те потрібен час, а час на війні не чекає і поки ви налаштовуватиметесь на тривалий філософський диспут вони вас тупо пристрелять. Тож візміть гвинтівку і пристрельте їх першим.
"Ненавидіти погано. Ненависть спалює". Дурня. Ненависть – природний захисний елемент еволюції – захист від оскаженілих істот свого виду. Ненависть дає шалений виток енергії та завжди врівноважується вашою любовью до оточуючих. Для одиниць на кшталт мене, що цінують розум понад життя, ненависть – це зло, але для виживання країни в цілому під час війни на знищення ненависть – це, безперечно, цілющий бальзам.
Так що дорослішайте. Дорослішайте швидше і тоді у вашої країни, на відміну від нашої, буде шанс.
— Чому, на Вашу думку, допомога Ваших американських союзників врешті-решт не допомогла Швейцарії відстояти свою незалежність?
— А кому коли допомогли ті союзники та інші Організація занепокоєних націй? Насправді ж американці не були нашими союзниками. Користі від таких союзників – як з козла молока. Якщо ви бачите зло, маєте змогу йому запобігти, допомгти жертві, але нічого не робите, крім плескання язиком про "занепокоєння та підтримку", вивішування прапорів на знак нікому не потрібної "моральної солідарності" та роздачі обіцянок, які, до речі, не виконуєте або виконуєте частково та занадто повільно, то ви не друг жертви, а співучасник злочину. Це – традиційна американська методика "воєнної допомоги", що нагадує стрижку свині: вереску – аж вуха закладає, а шерсті майже немає. Втім, ми мусили мовчати та імітувати вдячність, бо вони керували світом, який хоч якось намагався нас захистити – демократичним світом, де байдужість видає себе за свободу, а прихований імперіалізм – за народовладдя.
Знаєте, з часом я дійшов висновку, що американці цілковито мають рацію, коли стверджують, що демократія – це влада народу. Насправді так і є, просто це визначення потребує невеличкого уточнення: демократія – це влада американського народу над всіма іншими. Звідси випливає, що коли хтось у світі чинить зло, то він – "поганий" і це – поза сумнівами, зло, а коли зло чинять американці, то вони – "хороші", гуд гайз, а отже це – добро. До певного часу я вважав так само, як вони, але поступово подорослішав і переріс також і цю ілюзію. Гітлер, як це не дивно, поводився тоді чесніше – робив те, що і проголошував і не морочив голову своїм союзникам. Що ж, це ще один болісний урок для людства: ніколи не перебільшуйте дурість ворогів та вірність друзів.
— Дозволю собі розвинути Вашу думку без надлишкової куртуазності: у певний момент Ви відчули, що подорослішали до того, щоб перерости поняття "зрада" та перейти на бік Радянського Союзу? Що Вами рухало під час прийняття такого неоднозначного рішення?
— Ваша іронія виглядає не вельми доречно та ввічливо, та я відповім. Те, що відбулося, відбулося багато в чому спонтанно, але рушійною силою стало не "що", а "хто", а саме євреї. [Що Вам відомо про них?
— Та, власне, нічого, окрім того, що їх у рамках політики апартеїду повиселяли на східний кордон, де вони прекрасно живуть і понині. Можливо, подекуди переселення відбувалося не у найгуманніший спосіб, але то були такі часи. Ну, ще мені, звісно, відомі чутки, що їх розповсюджує ЦРУ про нібито масові знищення євреїв у концтаборах…
— Ті, що вижили, називають це терміном "холокост". Це не чутки, а чиста правда. Під час того, як ви пересікали кордон, чи бачили Ви ці єврейські поселення? Чи не спадало Вам на думку сакраментальне питання – де вони, ці славетні, розрекламовані герром Геббельсом та його послідовниками зондершдтете101? А бодай одного єврея? Вони що, по-Вашому, еволюціонували в неведимок? Стали прозорими, мов труси сучасних дівчат? Взагалі, чи зустрічали Ви євреїв хоча б раз у житті? Куди і яким чином можна було сховати 5 мільйонів людей? Так що, молодий чоловіче, на жаль це – один із найганебніших секретів Райху. Ба більше, я мало не взяв у цьому жахливому злочині безпосередню участь. Саме небажання замазити кров'ю власні руки й спонукало мене до втечі]. Як ви знаєте, у серпні 1942 я потрапив у німецький полон. У якийсь момент почався артобстріл швейцарських окопів, де я мав нещастя перебувати, а потім раптово вимкнули світло. Отямився я вже у німецькому шпиталі, де мені одразу ж пояснили просту істину: я – зрадник німецької раси і заслуговую на розстріл, але гуманізм фюрера простягається настільки далеко, що дає мені та мені подібним ще один, останній шанс спокутувати свою провину та змити ганьбу кров'ю, добровільно вступивши до лав Вермахту. Ось, герр Хартманн, будь ласка, підпишіть документ. Ні, ні, вас не пошлють воювати проти Швейцарії, ми ж не звірі та все розуміємо (мається на увазі:… розуміємо, що ти, сволото, моментально перебіжиш назад). Ви охоронятимете склади тут, у Райсі, видаватимете одяг, тощо. Словом, виключно небойові посади. Даємо слово. Будь ласка, підпишіть. Інакше… інакше ми Вам не заздримо, бо тоді Ви потрапите до такого місця, звідки ще ніхто не повернувся. Я підписав, хоча розумів, що вони брешуть. Та в мене не було вибору. Я був втомлений, виснажений і наляканий. До того ж, я був морально розчавлений. Я не знав, чи жива моя Катарина…ну, та перша. Не знав, що із нею. Не знав, чи побачимося ми коли-небудь і взагалі, коли скінчиться усе це лайно. Спочатку мною оволодів відчай, а потім якась хвороблива апатія, психопатична байдужість. Подумки я вже поховав себе живцем прямо в могилі посеред власної свідомості та поставив на собі жирного вермахтівського хреста. Тому і підписав. О, на моєму місці будь-хто б підписав. І Ви теж. Отож, за кілька місяців, коли я більш-менш оклигав, мене та інших швейцарських "добровольців" включили до складу 340-ї піхотної дивізії Вермахту (під наглядом окремої роти СС, бо ми вважалися неблагонадійними) та направили на східний фронт.