У якому я, на свій сором, пізніше також приймав безпосередню участь, але про це трохи згодом.
— Яким був, на Ваш погляд, найнебезпечніший наслідок війни?
— Девальвація людяності, причому з обох боків. Ослонення душевної шкіри, огрубіння стосунків, розмивання почуття емпатії. Розлюднення. Осатаніння. Аж раптом виявилося, що коли повбивати усіх поганих людей, то на світі залишаться не одні гарні люди, а одні вбивці.
На тій війні я побачив такі жахи, про які навіть моторошно говорити вголос: звірячі катування, згвалтування навіть дітей та собак і корів, якесь упивання абсолютним злом з обох боків. І це коїли не якісь там конрадівські дикуни в Африці, а кульурні та цивілізовані європейці у самісінькому центрі Старого Світу. Нашому полоненому відрізали пальці та геніталії й покинули помирати. На блокпостах ми почали висаджувати на "чергування" мервих німців, що вже закляли та почали розкладатися, розмальовувати обличчя крольоровими фарбами, як у цирку, та давати їм образливі імена.
Ще одним помітним наслідком стала жахлива дискредитація в очах швейцарців німецької культури як такої. Хоч це була не провина Вагнера та Шіллера, а провина німецького уряду і населення, які не змогли захистити власну культуру від власного злодійства. Підсвідомо всі це розуміли, проте це не допомогли. Тому Вагнер і Шіллер у 1942 році викликали огиду передусім у тих, у кого раніше викликали захоплення, бо найщиріше можна ненавидіти лише те, що найкраще знаєш, а також те, чим найвіддананіше захоплювався і що тебе найпідступніше розчарувало, зрадило, жахнуло і відсахнуло від себе. Для нас, швейцарців, "хороші німці" вмить перестали існувати за визначенням. Населенням широко підтримувалася, а урядом – всіляко підігрівалася теза про те, що німці завжди зостаються німцями, навіть у 2-му поколінні у Мексиці, бо ж гадюка – це завжди гадюка незалежно від того, де саме вона вилупилася з яйця.
Ну і ще один наслідок, котрий, втім, не відіграв негативної ролі для країни позаяк країна зникла з мапи світу… Поглиблення розколу суспільства на суто побутовому рівні. Погодьтесь, ситуація, коли мужики з Женеви сидять в окопах на сході, а мужики-"біженці" зі сходу натомість сидять по ганделиках у Женеві, не вельми сприяє загальнонаціональній консолідації. Тоді у людей в окопах виникли питання. А коли у людей в окопах масово виникають питання, це означає, що принаймні моральний аспект війни програно.
— Тобто швейцарці програли через ненависть одне до одного?
— Не зовсім так. Точніше, не лише з цієї причини. Від самого початку уряд обрав помилкову концепцію війни – війну за територію ціною вкидання у топку населення, геть забувши про те, що на шахівниці будь-якої війни фігурки є незрівнянно важливішими за клітинки, тому перемога у війні за територію завжди піррова. Диявол їх дери, навіть на рівні риторики ніхто не звільняв країну, не захищав населення чи державність, усі весь час теревенили про "територію", і з часом це слово – територія – вже приїлося гіркою редькою; воно архаїзувало нашу свідомість, принижувало та знецінювало людину як таку, бо ж, як не крути, а війна за землю – це взагалі-то атавізм сільськогосподарського мислення 19 століття! Склалася парадоксальна за своєю цинічністю ситуація, коли німецькі можновладці воювали життями своїх середніх та нижчих класів за розширення своєї кормової бази, а швейцарське можновладці – життями своїх "простих громадян" захищали власну кормову базу від стискання. Як завши водиться, команда "вперед!" голосно лунала іззаду. Рано чи пізно люди в окопах дійдуть висновку, що плювати вони хотіли на почесний обов'язок помирати за чужу дурість, деменцію чи розкатану губу. Зрештою, так і сталося. Про народ не йшлося іх жодного з боків. У найкращому випадку ми були "населенням", дойними коровами для податків, а у реальності – безликим "мобілізаційним ресурсом", витратним матеріалом, паливом для живлення та захисту державного Молоху. [І хоча ця війна назавжди увійшла в історію як війна тих, хто воював за свою свободу і тих, хто воював за те, аби залишитись у рабстві, свобода в результаті програла рабству, бо виявилася прекрасною та шляхетною, але безмозкою]. Наша пропаганда звично завивала своє, стандартно-маразматичне та передбачуване до ригачки: ворог ганебно наступає, у той час як ми хоробро та героїчно відступаємо… чи ж то наступаємо у протилежному напрямку.
Пам'ятаю, як щодня по радіо із заспокійливими промовами виступав один імпозантний шахрай, що невідомо звідки вигулькнув, чи то психолог, чи колишній військовий, експерт з усіх питань, всезнаючий і всюдисущий базікало, що згодом став для народу своєрідним символом тієї війни. Вправляючись у анальгетичному красномовстві та нарцисичному самолюбуванні, спочатку він огульно стверджував, що війна триватиме два-три тижні, потім – до року, а потім взагалі кудись зник.
— А хіба Ви особисто тоді не відчували ненависті?
— Абсолютно ні.
— І навіть "шляхетної ненависті" до німців?
— Ні. Я цілоспрямовано задушив у собі це почуття як найшкідливіше та найабсурдніше. Саме словосполучення, що його швейцарська пропаганда полюбляла використовувати як гасло – шляхетна ненависть – це ж кричуща дурість! Шляхетною, та й то умовно, може вважатися лише ненависть до конкретної людини, а не до цілої групи на основі узагальнення за певною ознакою, нехай і найхарактернішою. От наприклад, хто вбив батьків цього бернського хлопчика навесні 1942 року та кого він ненавидітиме впродовж усього життя (насправді – ні, максимум із десяток років, потім біль затихне, пам'ять потьм'яніє, батьки у його свідомості з людей перетворяться на напів туманні абстрактні образи)? Конкретний німецький пілот конкрктного бомбардувальника. От його особисто. І крапка. Усе решта – ментальний злочин від ідіотизму. Той пілот був німцем? Ну гаразд, то ненавидь усіх німців. Логічно? А якщо той конкретний пілот був за сумісництвом лисим вболівальником дортмундської "Боруссії", то кого слід ненавидіти у цьому випадку: все ж усіх німців або усіх лисих та усіх шанувальників цієї футбольної команди? А волохатих пілотів-любителів баскетболу – ні? Це – шлях небезпечного і несправедливого абсурду колективної відповідальності. Коли ти це зрозумів, значить, ти нарешті подорослішав.
Коли суддя запитав вбивцю колишнього президента Єгипту Анвара Садата: "Навіщо ви вбили Садата?", той відповів: "Бо він був світським!". Суддя запитав: "Що означає світський?". Вбивця зізнався: "Я не знаю!" У справі про замах на вбивство єгипетського письменника Наджіба Махфуза суддя запитав людину, яка позбавила життя Наджіба: "Навіщо ви його вбили?". Терорист сказав: "Через його роман "Діти нашої вулиці". Суддя запитав: "Ви читали цей роман?". Злочинець відповів: "Ні!". Інший суддя запитав у терориста, який убив єгипетського письменника Фарадж Фуду. Терорист відповів: "Бо він невірний!". Суддя запитав його: "Звідки ви дізнались, що він невірний?". Терорист сказав: "За книгами, які він написав". Суддя вів далі: "Яка з його книг змусила вас повірити, що він є невірним?". Терорист: "Я не читав його книг!". Суддя: "Як?". Терорист відповів: "Я не вмію ані читати, ані писати!". Ненависть ніколи не розповсюджується через знання. Вона поширюється через невігластво. Знання робить тебе терпимим. Більшість твоїх ненависників нічого не знає про тебе.
Війна часто, і не з їхньої волі, розводить людей – різних, поганих, добрих та середніх – на протилежні позиції. Так було завжди.
І тут є дві моделі поведінки. Постійно прагнути поранити або вбити іншого в окопі навпроти тебе хоча б словом, або ж, внутрішньо не сприймаючи його і обурюючись самим фактом його існування, промовчати, пропустити, витримати паузу, спробувати придивитися і намацати бодай якусь малесеньку лінію згоди, серед розірваних війною клаптиків ідей та розуміння.
Готуватися до завтрашньої зустрічі. Не перетворюватися на зловтішних улюлюкаючих тварин. Чи не поповнювати рядів розлюднених. Справжнім воїнам завжди простіше домовитися один з одним, ніж диванним нікчемам, для яких будь-яка трагедія – лише привід повправлятися у бравурно-кривавій недоумкуватості. У воєнний час, ще більш ніж у мирний, пріоритет – у порятунку своїх та чужих життів. Із усіх нас, окопних бідолах з обох сторін, хто вже програв, переможе обов'язково той, хто врятує тих життів більше. А вже колись зовсім після, потім, посперечаємося про мир та політику. Або краще просто помовчимо.
[— І Вас не хвилював той факт, що переважна більшість населення Райху підтримувала проведення спецоперації? Не політиків, а саме простих людей – тих, кого пафосно величають "народом".
— Я не вірю в народ. Я вірю у меншість окремих достойних людей та більшість бидломаси. Це справедливо для будь-якої країни світу в будь-яку епоху. А бидломаса… Вона деінде кровожерливо виправдовуватиме будь-яку війну, розв'язану урядом, схвально плескаючи в долоні, мов стадо дресированих тюленів, але лише допоки ця війна ведеться чужими руками, а вона спостерігає за подіями з дивану, та несамовито плакатиме й волатиме про "безжальність", "нестерпність", "невимовні стаждання" та "рішуче засудження насильства", коли війна впритул наблизиться особисто до неї. Уряди зазвичай патетично називають перше "голосом народу", а друге – "зрадою батьківщині". Саме тому, до слова, я не відвідую паради, бо не стає сили дивитися на це огидне дійство, під час якого скриплячи ревматичними суглобами, вулицями лазять увішані бряцалками старі недобиті вбивці-маразматики, а частіше за те – ряжені клоуни, яким під час війни було від сили років із десять. Справжні герої лежать у землі, а ці... герої тилових складів та каральних органів, що здебільшого у житті не тримали у руках нічого важчого за власний член.
— А що це, якщо не зрада?
— А я не вірю і в зраду. Зрадити – це завчасно передбачити й встигнути переметнутися на правильну сторону, завбачливо її вирахувавши. Тоді ти не зрадник, а чесний герой, що пішов за покликом совісті проти родичів-злочинців.
— І в терміни "жертва" та "агресор" також не вірите, наскільки я розумію?
— Жертва, агрессор...