Німці нас, жителів сходу, не дратували, позаяк ми не бачили жодної різниці між ними та нами. [Після 1933 року нас трішки почав дратувати їхній пришелепкуватий фюрер та, як наслідок, посупове наростання зазомбованості у їхніх головах, що ми його з подивом виявляли у головах наших рідних дядечок Фріців з Мюнхена та тіточок Март із Гамбурга. Та ми знизували плечима і сприймали це філософськи, списуючи на наслідки бідності й національного приниження після Версаля]. А от хто дратував по-справжньому, то це наші франкомовні "співгромадяни". До речі, у них відбувалося рівно те саме. Ми достоту не розуміли одне одного. Не поділяли поглядів та цінностей. Ми мали різних героїв та різних дияволів. І у якийсь момент після того, як швейцарський уряд раптом завзято заходився ліпити "швейцарську націю" на зло Гітлерові, наша взаємна байдужість дуже швидко почала переростати у взаємну ворожість та підозрілість, навіть на побутовому рівні.
Так, я розумів логіку уряду – оскільки небезпека походить зі сходу, то і створювати "швейцарців" слід було у піку сходу, тобто на західних – французьких – ідеологемах. Але у процесі такого творення уряд припустився низки жахливих помилок і поступово скотився до використання у "боротьбі проти Німеччини" дзеркально тих самих методів та прийомів, що і опонент. Метафорично можна сказати, [що навіжений вампір-НСДАП ще у 1933 – 1934 роках вкусив нас своїм ідеологічним жалом спільної культури через кордон, після чого] ми й самі поволі почали перетворюватись на такого самого вампіра, що харчувався кров'ю та страхом власних громадян: націоналістичний угар, переслідування та вбивства інакомислячих тощо. Це наростало повільно, але невідворотно. Це викликало образу, несприйняття і злість у німецькомовних швейцарців, що ураз перетворилися на громадян другого сорту, неправильних, "недо-щвейцарців". Це викликало зловтіху та зверхність у франкомовної спільноти, позаяк вони відчули себе єдиними "справжніми" патріотами, що мають повне моральне право на домінування над цією "підозрілою німчурою", що через одного, напевно, є "агентами Берліна". Це вміло підігрівалося та роздмухувалося спецслужбами та пропагандою Райху, на що купилися навіть люди із тверезим критичним розумом, включаючи мене. Звісно, рано чи пізно воно мало б вибухнути.
І воно вибухнуло наприкінці 1939 року, коли вибори Федерального канцлера виграв той актор, Зельцман. Стовідсоткове протестне голосування, коли народ погодився навіть на коміка, аби лишень спекатися "шоколадного П'єра" – попереднього канцлера-мільярдера, власника більшості тогочасних шоколадних фабрик Швейцарії, котрий підняв франкофільську (а, якщо вже бути чесним, то по суті антигерманську) націоналістичну істерію, що підігрівалася із Парижа та ідеологічно підживлювалася від середовища радикальних канадійських квебекських націоналістів, до рівня державної ідеології. Огидний персонаж, скажу я Вам. Паталогічно жадібний ділок, що належав до тих людей, стосовно яких прикметник "дубоголовий" – не образлива лайка, а стовідсотково об'єктивний, ще навіть частково хвалебний епітет, бо вони повсякчас славляться безапеляційною категоричністю у своїх судженнях при їхньому, цих суджень, космічному ідіотизмі. Низенький сморчок із сивими кучерями, схожий на троля з казок Толкіна, що хворів на комплекс Наполеона. Він і сам ні на йоту не вірив у ті цінності, які проголошував та пропагував! Йому було байдуже під якою саме брехнею утримувати владу. Влада – то єдине, чого він прагнув. Саме заради неї початково повністю німецькмовний герр Петер із часом мутував у мсьє П'єра, що по радіо спілкувався виключно французською, а поза ефіром вставляв у своє мовлення через слово смачні німецькі матюки. Задля утримання влади цей покидьок не гребував нічим, не те що переконаннями чи принципами, що їх у нього від народження не було, а й навіть власну матір за необхідності не замислюючись би кинув до буцигарні як представника "руки Гітлера".
Будь-яка ідеологія – це різновид брехні, і що голосніше екзальтований оратор волає про святі цінності, то більшою є вірогідність, що тебе надурять, ошукають чи відправлять на загибель. Зараз я це розумію і наполягаю на цьому, хоч ріжте, але тоді… Тоді я, молодий та гарячкуватий, цього не розумів, забракло життєвого досвіду. Адже для розуміння потрібні були не знання з прочитаних книжок, а мудрість, а справжня мудрість приходить лише з імпотенцією, коли волосини робляться довшими за член, бо розум стає холодним, а серце – спокійним, безтурботним і умиротворенним. Як казав мій дід, старий залізничник Курт, життєвий досвід з роками з'являється за плечима саме там, де у юності були крила. Отож тоді я, як то кажуть, купився.
У газеті, де я працював, я провадив власну щиросердну боротьбу проти ідіотської та згубної, як мені тоді здавалося, дескримінаційної політики "галлізації" Швейцарії. Весь свій талант єхидства, усю отруту та красномовство, сарказм та ерудицію я спрямував проти свавілля чинної влади та пригнічення німецької мови та культури. Олії в огонь підливав і той факт, що цей антинімецький психоз носив превентивний характер, то ж до певного часу виглядав цілковито безглуздим, надуманим та необгрунтованим: за кілька років до початку війни, коли Німеччина ще не встигла зробити нам нічого поганого, у швейцарцях вже почали культивувати ненависть. Знаєте, я й досі вважаю, що якби швейцарський уряд першим не спровокував би Гітлера своєю кількарічною ворожою риторикою, поливанням лайном та утисками німецькомовного населення, то, можливо, ніякого вторгнення й не сталося б. Розумієте, це питання причини та наслідку, як у старому баварському анекдоті про молоде подружжя, коли дружина телефонує лікареві й каже, що чоловікові стало зле зі шлунком і навіть її фірмовий грибний суп не допомагає, на що чоловік відповідає: "Люба, ти переплутала черговість подій – спочатку я скуштував твого супу, а потім вже мені стало зле зі шлунком".
Я писав обиурені викривальні статті, в яких піддавав галлізацію нещадній критиці, а її прибічників виставляв недолугими погано освіченими селюками, що вірять у цілковиті дурниці, навіяні їм міфотворцями по той бік Атлантики. Цілком щирі та особисто чесні, ці статті користувалися чималою популярністю і нерідко передруковувалися власне німецькою пресою у Райху під заголовком-рубрикою на кшталт "Голос розуму в океані безумства". Так чи інакше, але у нищівній поразці "галлізаторів" мсье П'єра та тріумфі Зельцмана із результатом у 73% на виборах 1939 року є й мій внесок. Розколота країна розкололася ще сильніше, ледь не тріснувши навпіл, мов перестиглий кавун, що його із розмаху кинули на підлогу. У 1940 – 1941 роках ми пережили своєрідний реванш "німецької культури". Звісно ж, німці не могли цим не скористуватися. Не могли не спокуситися. Все одно втрачати їм було нічого, а тут – така можливість зіграти роль "визволителів", котрих вдячні люди зустрічатимуть квітами та оплесками. Вони дійсно стовідсотково були впевнені у такому розвитку подій. Може, десь так би воно і сталося, якби командування Вермахту із самого початку не утнуло катастрофічної дурниці…
Німці почали свою "спецоперацію" по "звільненню" Швейцарії (у можливість котрої, до речі, я, як і мільйони інших, до останнього не вірив, хоча британська та американська розвідки неодноразово попереджували наш уряд про майбутній удар ще з кінця попереднього року) бомбардуваннями та артобстрілами наших міст, що мирно спали. На що вони, в дідька лисого, розраховували? [Чим думали ці ідіоти?]. Хіба вони не розуміли, що з першого ж дня увесь народ, включно з німецькомовними симпатизантами, після такого неминуче згуртується проти проти "визволителів", вважаючи їх віднині окупантами та вбивцями? За всю багатосотрічну історію Швейцарії жодна країна не вбила більше німецькомовних швейцарців, ніж Німеччина, яка прийшла їх визволяти. [Таке втілення об'єднавчої сверблячки Гітлера можна порівняти хіба що з намаганням божевільного проктолога силоміць видалити хворому гланди через звичне для першого місце].
Та найсмішнішим і найнесподіванішим стало те, що згуртував народ навколо себе той самий недолугий колишній комік-президент, що здобув популярність завдяки персонажам-бовдурам у німецьких, зверніть увагу, комедіях, але раптом виконав зовсім не комедійну, а справжню лицарську роль в історії. Він не злякався, не втік, піджавши хвоста, як на те розраховував Гітлер і був впевнений навіть я, а навпаки, до останнього залишався у столиці та бився мов лев, продемонструвавши базікалам-франкофонам із Заходу як виглядає справжній патріотизм та самопожертва (нехай і вимушені, бо йдучи до влади він був певен, що як і для його попередників цей пост буде солодким пряником, аж раптом йому не поталанило і омріяний пост натомість виявився інфернальною ношою відповідальності – йшов красти та збагачуватись, а був змушений геройствувати та прикривати собою країну) не на словах, а на ділі. Ніхто своєчасно не розгледів у ньому героя, ніхто не очікував на таку поведінку і багатьом потім було дуже соромно. Що ж, війна повсякчас сповнена сюрпризів та завжди зриває покрову вдаваності, оголюючи сутність людини – чи є вона драною куркою під шкірою тигра чи справжнім тигром під шкірою позірно кумедного баранця, начебто безневинного та цілком безпечного. [Чортів єфрейтор жорстоко прорахувався щодо цього "клоуна". Втім, разом із переважною більшістю швейцарських громадян, чиє щире захоплення попервах межувало з піднятою бровою недовіри – хіба таке може бути?]. Це була його найжахливіша помилка. Як не крути, а Гітлер підняв економіку і повернув німцям гордість. Якби він зподобився здохнути до 1942 року, то у свідомості німців навіки зайняв би місце поряд із Бісмарком як один із найвеличніших полководців-об'єднувачів німецьких земель в історії.
Перетнувши кордон в ніч проти 24 лютого, Вермахт діяв із прямолінійною тевтонською звірячістю. Я маю на увазі не просто брак делікатності чи вишуканості манер у стилі шляхетних воєн аристократів 19 століття. Ні! То був той самий несамовитий і безжальний залізний поступ, що й за чотири роки до того обкатали у Польщі та за два роки до того – у СРСР.