Спати наодинці – таке саме збочення, як і срати удвох, казав він. Постійно передивлявся старі фотографії, де вони ще молоді і щасливі, та з ніжністю притискав до вуст пожовклий фотопапір. Іноді, згадавши щось, ледь стримуючи сльози, потайки від нас обіймав її пальто, що й досі висить на вішалці у коридорі. Навіть мені це краяло серце, а як було йому, я навіть не уявляю… От і скажіть мені на милість, та оспівана поетами "любов до домовини" – до щастя чи все ж таки найстрашніша мука?
"Катаріна… Катерина… різні країни, різні світи, різні епохи, але одне й те сааме ім'я. Збіг обставин чи доля, від якої не втечеш, як не намагаймя? Цариця Катерина Друга, російська Катерина, що за традицією була тісно пов'язана з Німеччиною через ліжко".
Крізь зачинені двері вітальні почувся заливистий старечий кашель.
— О, наш герой прокинувся! Гей, Людвігович, тут до тебе журналісти з газети? Можна? Штани вже натягнув?
Знову вибух кашлю, а потім скрипучий, наче роздратований каркаючий голос із-за дверей із ледь помітним характерним акцентом – цими незнищенними зажорсткими приголосними, що їх, як ти не пнися, до кінця не здатна позбутися жодна німецькомовна людина:
— Яке тобі діло до моїх штанів, старий чорт?! Нехай заходять, мені нема чого приховувати, та й ти вже все сто разів бачив. — сміх, що майже відразу перейшов у той таки воронячий кашель.
Ми відчинили двері та увійшли до кімнати. Всередині млосно пахло старістю – затхлим повітрям, потом, ліками та несвіжою їжею. Перед нами сидів він… Той, кого ми уявляли як м'язистого воїна з квадратними щелепами, схожого на архитипового солдата Вермахта з агітаційних плакатів середини століття, нехай навіть істотно зостарілого, виявився звичайним. Звичайним старигином. Худющим, змученим життям та артритом дідком із голосом скривдженої дитини, зарослим, мов троглодит, з виглядом чи то дервіша, чи то середньовічного пірата у смішних сімейних трусах, із поставою, що нагадує тінь із обкладинок шпигунських романів, у якому не залишилося бодай натяку на відповідність до героїчної репутації достославного "титана духа".
— Добридень, товариші! — промовив він російською, підводячись та простягаючи мені руку. Микола Адамович тактовно вийшов, та зачинив за собою двері. — Вас вітає перший у світі пацюк, який втік на корабель, що тоне. Щоправда, вихідний корабель також тонув, але сутності справи це не змінює.
— Доброго дня, герр Хартман. — відказав я німецькою. — Для мене справжня честь познайомитися з… легендою.
Він іронічно хмикнув та жестом запросив нас сісти на ліжко, що стояло навпроти його ліжка. Вочевидь, там раніше спала "його" Катерина Друга.
— Минають роки, а характер німецької держави не змінюється – впродовж життя вони за одне й те саме вважатимуть тебе то героєм, то зрадником, то легендою. Ну що, давайте швидше почнемо та швидше завершимо, бо я, сказати направду, сьогодні кепсько почуваюся.
— Ми можемо перенести на завтра, якщо Ви нездорові — запропонував я.
— Пусте! Не варто. У моєму віці добре взагалі ніколи не почуваються. Коли-небудь відчуєте на собі, молодий чоловіче! А для свого віку я ще відносно здоровий, бо здоров'я – це коли тобі щодня болить хоть і сильно, але в іншому місці, та залишаюся оптимістом, бо оптимізм – це не коли ти першим кричиш "ура!", а коли останнім кричиш "все, торба!". Хоча торба все ж наближається. Щодня навіть дихатм важче й важче… Голова варить до біса гівняно. Почав плутати слова, так і розмовляю мішаниною – слово російське, слово німецьке. У голові ніби пусто й купа тарганів, що періодично змушують мене плести фантастичні дурниці. Повна голова тарганів, причому старих, з деменцією, так от. Враження, ніби половина мозку вже померла, а я все ніяк… Зачекалася на мене там моя люба Катюся. А я ніяк не помру, бо на тій війні смерть обійняла мене за плечі та відтоді крокує за мною. Так ми із нею і живемо. Вже так звикли одне до одного, що не хочемо розлучатися… От бачите, знову верзу казна що!
Не дивіться на мене так! Я не завжди був таким… От, наприклад, у дитинстві я мріяв стати дорослим та обрати героїчну професію – флібустьєра чи індіанця. На мою біду, дитяча мрія про сповнене пригод життя таки справдилася. От тепер старію та дурнішаю щодня, і язик у цьому процесі деградації тримає заслужену пальму першості.
Ви звертали увагу, що старіння проявляється по-різному (кажу про чоловіків, бо не знаю, як то виходить у пані) – найперше в мові та рухах. Приміром, джентльмен дедалі більше остерігається сказати щось таке помилкове, суперечливе чи бодай просто непевне. Тим-то вимова його сповільнюється; він ніби сам услухається у те, що каже; і каже він так, наче за тими його словами стоїть щось, значно важливіше й, сказати б, значущіше тих слів. А проте найчастіше нічого за тими словами немає. Це просто мниха, протяг, забара у вимові (а нерідко й просто забудькуватість). І саме ота несквапність і затамованість і робить старих людей часом доволі нудними. Щоправда, самі вони при тім гадають, що поводяться дедалі виваженіше. Але то – така самісінька самоомана, як і їхні сповільнені рухи. Кажу про тих джентльменів, що ходять так, наче носять у руках своє чималеньке черевце, і полюбляють значливо вказувати перстом правиці у небо (мовляв, от воно як) або й на співрозмовця (мовляв, затямте собі це, сер). Старість хитрує, ліплячи з тієї вимушеної немічної несквапливості подобу солідності, самопевності, "знання собі ціни", а то й пиху – одну з найганебніших рис чоловіцтва.
Про що ж-бо це я…? Клятий щоденник… знаєте, я вже сто разів пожалкував, що погодився на його публіацію. Не варто було країти старі рани. Та що зроблено, те зроблено! Тепер цей довбаний щоденник наче тримає мене за одну руку, тягнучи до цього світу, у той час як кістлява з косою щосили тягне за іншу руку до світу того. Хай би вони удвох дали мені спокій! Я подумав, що маю виговоритися. Звільнитися. Сказати все, що тримав у собі, і тоді смерть нарешті переможе незагоєну пам'ять та спокійно взявши мене за руку поведе у засвіти до моєї Катрусі… я дуже стомився… Я так за нею сумую… Та, годі вже цих сантиментів! Давайте почнемо.
Я волію нарешті розповісти правду. Минуло 50 років… саме час для правди. Можливо її почують хоча б зараз, бо раніше навіть заїкатися про правду було марною справою. Під час війни, та й одразу після війни, правда нікому не потрібна. За неї ненавидять, клянуть, ладні вбити, бо вона занадто ятрить свіжі рани, виглядає як святотатство і плювок в обличчя її жертвам. Але пройде час, пристрасті вщухнуть, душі загояться, оплачуть усіх полеглих та виходять усіх поранених, і от після цього суспільство зажадає правди, по потребуватиме реального усвідомлення причин та наслідків війни. І тільки тоді настане час для голої, почасти неприємної, але протверезної правди. Наприклад щодо того, що ми самі частково винні у цій війні, хоч і 99% населення цього не розуміє і не бачить логічного причинно-наслідкового зв'язку між нашою багаторічною політикою "дратування тигра" на радість США та там, що тигр врешті-решт накинувся на нас, як примітивні австралійські аборигени не бачать такого зв'язку між сексом та народженням дитини, бо на їхню думку ці явища занадто далеко відстоять одне від одного у просторі та часі. А зараз… очевидців майже не лишилося, більшість із них, як водиться, в могилі або в маразмі, а нащадкам, як водиться, начхати. То для них – не життя та біль, а короткий параграф у нудному шкільному підручнику чи глорифікаційний п'ятихвилинний сюжет у дуруватій телепропаганді до чергової "річниці". Отже, саме час, саме час. Як казав Ленін, раніше було зарано, пізніше може бути запізно. Ну ж-бо, почнімо! Як воно має проходити? Ви ставите питання, я відповідаю, а ви конспектуєте, чи що? А, на магнітофон? Оце він? Ти дивись, до чого техніка дійшла!
[Х]
Інтерв'ю з герром Максом Хартманном (чорновий / нередагований текст; у дужках [] розміщено текст, що підлягає схваленню / видаленню редакційною цензурою)
22.01.1990
— Герр Хартманн, по-перше, дозвольте щиросердно подякувати Вам за те, що незважаючи на зайнятість погодилися на це інтерв'ю. Як Ви знаєте, у нашій країні назрівають кардинальні зміни та вкрай важливі реформи. Серед іншого вони стосуються й переосмислення певних болісних сторінок нашої історії. Нещодавно у видавництві "Манфуріо" побачив світ Ваш щоденник, який без перебільшення став справжньою сенсацією та справив ефект бомби, що розірвалася. Багато людей по-новому поглянули на війну і на ті події півстолітньої давності, які ми вже давно звикли сприймати у відретушованому, глянцевому вигляді. Процес переоцінки громадянами Райху причин та результатів тієї війни, безумовно, справляє значний вплив на суспільну свідомість у цілому. Не буде перебільшенням стверджувати, що Ви із Вашим щоденником спонукали німців до серйозних роздумів та, внаслідок цього, до неочікуваних висновків. Повертаючись назад, до страшних днів 1942 року, яким на Вашу думку був найважливіший висновок, що його винесли швейцарці з тієї війни?
— Що наш славетний Рьоштіґрабен100 виявився набагато глибшим, ніж ми, живучи по обидва боки від нього, легковажно вважали до того. Є речі, з якими небезпечно гратися. Як от із сірниками, вибухівкою чи націоналізмом. Діти та політики іноді цього не розуміють. Тоді стаються трагедії. Раптом виявилося, що єдиної швейцарської ідентичності насправді не існує ніде, поза офіційною пропагандою. Більшість населення ніколи всерйоз про це не замислювалася. Швейцарська пропаганда за багаторічною звичкою заперечувала очевидне та стверджувала неймовірне, мовляв, ти, німецькомовний Ганс із Берна не маєш нічого спільного із таким самим німецькомовним Гансом із Берліна, ба більше, є його "одвічним ворогом", але у той самий час, ти якимось дивним чином натомість мусиш відчувати братерські почуття до франкомовного Жана із Женеви, і то лише на підставі того, що у вас обох у кишені лежить клаптик паперу під назвою "паспорт громадянина Швейцарської Конфедерації". Ніхто у цей мараз не вірив ані у Берні, ані у Женеві, та усім воно було байдуже. Більшість жила, як жилося, не сприймаючи Німеччину чи ж то Францію як "закордон", маючи там родичів та подорожуючи туди майже щороку.