Але кіт, побачивши, що я возліг в опочивальні своїй, забув все добро від володаря свого і заволав: "Устань же і нагодуй мене!". І сував вуса свої у зіниці мої, і підносив до вуха мого носа свого вологого. І розгорівся гнів у моєму серці. І простяг я руку свою і підняв капця свого, аби вразити нечестивця грішного. І узрів кіт, що розплющив я очі свої, і зрадів, і став пеститись до мене і співати хвалебні пісні на славу мою. І пожалів я кота у серці своєму, бо не має він розуму в голові своїй. І підвівся я з ложа свого, і пішов до кухні, і насипав корма котові у миску його, подвійною мірою".
Напад несамовитого реготу у три горлянки. Аплодисменти.
— Хлопці, а ну тихше, а то усіх передовиків веробництва перебудимо!
— Слухай, Карстене. А я ось завжди вважав, що попи, там, і єпископи... ну, вся ця публіка. Так от, я гадав, що їм відомо щось таке, що невідомо іншим, і тому вони такі затяті і віруючі.
— Якраз навпаки. Релігійна віра пояснюється не наявністю у людини якихось особливих знань, а відсутністю елементарних. І про любов вони теревенять так голосно, тому що не знають, що це таке. В сраку – не рахується. Озирніться навколо. Все, що створено на цій планеті, створено не молитвами, цими нав'язливими нагадуваннями уявному богові про те, що він забув зробити, а всупереч їм, і початок цьому процесу "всупереч" поклало саме те, що коли люди волали від болю до небес, молячись про порятунок та справедливість, небеса залишалися глухими. Піднесена байдужість та виголошення патетичних заповідей, які виголошувач сам і порушує найбезсоромнішим чином, не вельми сприяють любові, чи не так? Віра – це агресивне невігластво, яке на додачу ще й страждає на нарцисизм, оскільки є для черні незаперечним авторитетом.
— Ого... добряче ж вони тебе допекли в юності. Зізнайся, то може все ж трахнули десь там у куточку за конфесіоналом, а ти, боячись, що згодом може сподобатися, саможертовно втік?
Штефан пирснув зо сміху, ледь не впавши з розкладушки, але водночас тактовно намагаюсь зберігати тишу.
— Та пішов ти нахрін!
— Гаразд, гаразд! Не злись! Я пожартував.
Стало тихо. За вікном час від часу проминали автомобілі, крізь нещільні казені штори освітлюючи стелю нашої кімнати блідуватим світлом фар. Сон ніяк не йшов.
— Штефане?
— Мугу?
— А от уяви, що б Райх програв ту війну? Цікаво, що тоді було б?
— А ні хріна! Було б те саме. Або ще й гірше.
— Я думаю, що було б так само. Не дарма кажуть, що історія не знає умовного способу.
— Дурня це все. Знає. Вона не автомат. Хоч я і не вірю у демонів пекла, та вірю у демонів історії. Того, що із трьох можливих варіантів пекельних казанів обов'язково зіштовхне людство у яму із найсмердючішим лайном. Демон історії, як і будь-який демон, брехун за своїм єством, й найнебезпечніша брехня, що він спромігся запхати до мільярдів голів, це те, що історія нібито не має умовного способу. Це ніби окупант, що відтяпав частину чужої території та адвокатує досягнутий статус-кво.
— А мені здається, що було б гірше та смішніше паралельно. — озвався Карстен. — От, наприклад, якщо б ми... ну гаразд, не ми, а, скажімо... скажімо япошки програли війну Совітам. Пригадай усе, що ми сьогодні бачили у магазинах та на вулицях. Усе, що чули в чергах. Пригадай і уяви собі, кхе-кхе, кінець вісімдесятих років у Японській Демократичній Республіці, котра була проголошена на північному острові Хоккайдо наприкінці 1945 року.
Над руїнами колгоспу "Червоний самурай" розносяться пісні гурту "Ласкавий дзен". Іржаві потворні дитячі майданчики з алкашами замість Діснейленду. Країна рефлексує про своє минуле, частина населення раптом, після півстоліття будівництва соціалізму, спалахнула любов'ю до імператора та епохи мілітаризму 30-40-х років, а частина – до американської ліберальної демократії, при цьому обидві групи прокляють численні, уявні та реальні злочини комуністичного режиму, забувши про ядерне бомбардування Хіросіми та Нагасакі, бо наразі суспільство вважає, що то були демократичні бомби. Співачка Токіся Тосука виконує свій хіт, що символізує заповідну мрію всіх молодих дівчат – "Американ бой, поїду з тобой". У країні – сплеск криміналу, культ сили, героїзація самурайських традицій сивого минулого. По центральному телебаченню йде документальний фільм "Так жити не можна" з лейтмотивом "Ех, як же ми докотилися до такого життя, катану мені в пузо!".
Звичайно, є й консерватори. Ті, хто зберігає вірність Трудовій Партії Японії, захищає зганьблену честь мундира офіцерів Держбезпеки, не вірить у дисидентські наклепи про "Архіпелаг Кунасірі", продовжує вважати Південну Японію американською маріонеткою, сепаратистським утворенням й національними зрадниками, а себе та свою Батьківщину – набагато більш японськими японцями, ні "ці південні слюнтяї та кровозмішувачі".
Але найсильніше почуття, що майже стовідсотково охопило населення Північної Японії – не упадницька депресія, образа чи гіркота поразки, що наближається, а заздрість. До Півдня. До Заходу. До Сходу. А ще безсила лють. На партію та долю за згаяний на марксистську примару час. На себе за легковірність. На іронічні мінливості національної долі. На жителів Півдня за зверхність, глузування й відсутність братерського тепла. А ще на сусіда-майора, командира розміщеної недалеко від школи артилерійської батареї, товариша Томимо Токосо, котрий, паразит, урвав з-під носа останню порцію дефіцитних сусі, що їх раз на місяць "викидають" на прилавок у центральному гастрономі виключно за картками.
— Амінь! Так би й було! — констатував Штефан.
— Цілком може бути. Хоча... хрін передбачиш. Хіба можна було у 30-х передбачити, що через кілька десятків років у Райсі відмінять Нюрнберзькі закони, що здавалися непорушними, а Гайне, Кафку та Фройда знову повернуть до переліку "правильних" німців? Що за міжрасові шлюби все ще можуть вигнати з партії, але вже не посадити, бо політика щодо цього поступово пом'ягшилася і звелася до політикої асиміляції – хто прийняв мову та культуру, той і німець? І що найбільшими пошановувачами Голівуду виявляться шмаркачі з Гітлерюгенда, для яких кумиром буде не Хорст Вессель, а Арнольд Шварцнеґґер? І що старий лис Ріббентроп втече до Америки, буде там клеїти з себе опозиціонера та демократа, писатиме викривальні пампфлети, які виявляться нікому непотрібними та нецікавими, а закінчить тим, що та рекламуватиме піццу між денними серіями мильних опер по місцевому кабельному телеканалі для домогосподарок?
— Шварцнеґґер – також німець. Фольксдойче. Із Остмарку. Мій земляк. До речі, його портрет начебто повісили в аеропорту поряд із портретом фюрера, а він, коли дізнався про це, влаштував скандал.
— У якому аеропорту? У старому Темпельгофі, для внутрішніх рейсів чи у новому міжнародному? Ну, тому здоровецькому, імені Германа Ґерінга?
— Ні, не у Берліні, а у Відні.
— Брехня. Для чого їм Шварцнеґґер? Він же категорично проти НСДАП, методично поливає поливає їх лайном, каже, що соромиться свого походження і батька, що служив в СС, і показово товаришує з неграми.
— Може і брехня. За що купив, за те й продаю.
— То навіщо казати, якщо брехня? Навіщо вигадувати...
— А це я тебе і твого професора також волів би запитати – насправді, навіщо вигадувати нібито цілі нації з нібито цілою культурою? Це чимось нагадує казковий світ Толкіна, тільки бездарніший...
— Та вгамуйтеся вже! Третя година ночі. Треба спати, а то будемо завтра куняти, як на партійному з'їзді. Зранку догризетеся.
Та сон вперто не йшов.
[ІХ]
Хартманн проживав у типовій двокімнатній квартирі типової облупленої "хрущовки" по вулиці Гагаріна, будинок 38. Навпроти громадської лазні. Двері до його помешкання нам відчинила сусідка та за сумісництвом доглядачка "на громадських засадах", інтелігентна немолода жінка на ім'я Ніна Яківна. Вона привіталася з нами сором'язливим кивком голови та поспішила піти геть, залишивши нас зі своїм чоловіком, Миколою Адамовичем, відставним офіцером. Він чітко та по-військовому відрапортував:
— Ви зарано прийшли, товарищі. Максим Людвігович ще відпочиває. Прокинеться десь за годину. Він завжди, не зважаючи ні на які болячки, притримується однакового розпорядку дня. От що значить, німець!
— Ви давно знайомі?
— Дуже давно, товаришуємо майже пів життя. Максим – чудова людина, але доля пошматувала його... ні дай Бог нікому! Та ви, навпевно знаєте. Він завжди тримався. От тільки в останні роки дуже здав. Після смерті Катерини. — Микола Адамович вказав пальцем на фото, що висіло на стіні у коридорі. — Це його підкосило... Він її любив до нестями. Тепер одна тінь від нього лишилася. Начебто він сам ніяк не дочекається смерті.
Ми взялися роздивлятися фотографію. Стандартне радянське фото немолодого подружжя, стандарта зовнішність жінки з зачіскою-халабудою і золотим зубом та навіть стандартний вигляд чоловіка у стандартному мішковатому радянському сірому костюмі. "Що він у ній знайшов?" — одночасно промайнуло у трьох наших головах. Пізніше, зайшовши до вітальні, ми побачили, що портрети цієї жінки – маленькі та великі, у рамці та без, новіші та геть старі й пожовклі – висять на кожній стіні. Так, він дійсно її кохав.
Микола Адамович ніби почув мої думки:
— Так, вона повсюди. Останні роки… на це було дивитися важко та зворушливо одночасно. Знаєте, його діти живуть далеко та навідуються нечасто, тож за кілька десятиліть ми фактично перетворилися на його родину. Так ось… У Катерини була якась онкологія, чорт її знає, яка саме, не пам'ятаю назви, і ця клята болячка мало того, що прикувала її до ліжка, та ще й катастрофічно прискорила цього… як воно… ну, старечого маразму.
Вона так і доживала віку, повільно згасаючи на ліжку і маринуючись у власній сечі, а він щовечора сидів поряд, тримав її за руку, читав їй новини з газет, начебто вона розуміла, і періодично гладив по голові, а у відповідь на дорікання онуки "Діду, ну чому ми не переведемо бабусю до лікарні? Чого ти пручаєшся, вона ж навіть не пам'ятає, хто ти!" відповідав: Зате я пам'ятаю, хто вона. Ми триматимемося за руки до кінця, як узялися колись багато років тому, як обіцяли одне одному, і я ніколи не відпущу її".
Щовечора він цілував її дряблі щоки, шепочучи "Надобраніч, мала!" та лягав поряд.