Ох, гаразд, забудьте мою маячню, я сам не знаю, що, гик, верзу.
— Якщо Вас це втішить, — промовив Карстен — то наше варення не вельми відрізняється на смак.
— Це вже ні-і-і — смішно фальцетом протянув Вальдемар, мов тенор-невдаха — У Вас свого часу Деніц зламав кістяк СС, познімавши їхніх ватажків та з ганьбою виперши їх з Олімпу: Гіммлера, Кальтенбруннера, Бормана та кільканадцять дрібніших сошок. Таким чином у вас армія остаточно перемогла спецслужби, у нас відбулося діаметрально протилежне – зміїні підступи спецслужб зжерли простих і прямих наче шпала рубак-військових, котрі, на відміну від нас, КДБ-шників, знали, що таке офіцерська честь. Та до тепер деградували навіть вони. Від радянського генерала нині вимагається не бонапартівський геній та лицарська честь, а вміння картинно схилятися над картою перед фотоапаратами, здатність розрізняти на смак п'ять сортів коньяку, а ще вміти матюкатися так, щоб аж мертві бомжі червоніли мов десятикласниці, що вперше задирають спідницю, стаючи раком у темному під'їзді, та й в принципі все. Військових стратегічних талантів не вимагається, бо їхня присутність суттєво шкодитиме кар'єрі.
А от здатність відкрито суперечити начальству, чим відрізняються німецькі генерали, американські генерали, а також славилися генерали Жуков та Рокосовський – то взагалі найстрашніше гріх! Весільні генерали опереткової армії.
Так і живемо! Повчаємо увесь світ як залісти у ту багнюку, у якій борсаємося самі і верещимо про велич, а у самих досі по менших містах сральники на вулицях! Гик!
Ми переглянулися. Вальдемар і не думав зупинятися. У нападі п'яного самобичування він розходився дедалі більше.
— Хай чують! Мені вже нічого боятися! Далі Афгану усе одно не зішлють. Я їм служив вірою і правдою, а вони мене… до душманів в обійма, на розмін! Так про що це я… а, сральники, кажу на дворі! Сидиш собі у позі гордого орла, світиш сракою на 30-градусному морозі на весь навколишній соціалізм та розмірковуєш над величчю Росії. І так сторіччями! Росія живе у парадоксальній логіці, де примарна велич виявляється важливішою за порожній шлунок та голий зад. Курво, гик! Росія – це своєрідна країна-пересторога для решти світу про те, як не можна робити або ж я будь-що гарне можна втілити через сраку, сплюндрувавши внутрішню сутність та перетворивши на криваво-гротескне посміховисько, лиху пародію, відразливу карикатуру на найсвітліший ідеал.
Він зайшовся кашлем, потім із ненавистю сплюнув на сходи та продовжив:
— Країна валиться у прірву, а вони там зверху нічорта не роблять. Кажуть, народна мудрість не дозволить запобіжить розвалу країни, якщо стане потреба. Угу, цар Миколашка-Кривавий99 також так вважав, допоки одного недоброго ранку раптом не намацав під ковдрою замість звичного м'якого тіла князя Юсупова холодний чекістський "Маузер". Ідіоти. Ви чули, що вони мелять? Конче необхідно дозволити вільну міграцію з СРСР. Їм, гик, що, не доходить, що тоді з Союзу миттєво повтікають найкращі, найталановитіші, і дуже швидко ми помітимо, що у країні залишилися, як у будь-якій в'язниці, самі лише в'язні та наглядачі?! Гик, курво! Що ви думаєте? Чого мовчите?
— Я думаю, Вальдемаре, що Вам краще було б піти додому і добряче відпочити, тим паче, що завтра у нас намічений візит до товариша Хартманна, а отже потрібно набратися сил. Ходімо зі мною, он таксі.
Ми допомогли йому піднятися, підтримуючи попід руки. Він не пручався та слухняно поплентався за нами до зупинки таксі. Плюхнувшись у машину, мов стигла груша на землю, він схопив мене за комір піджака і прошепотів на вухо:
— Я не ідіот, товаришу Ульріх. Просто мені боляче. Ось тут, у грудях. Наша імперія сама зламала свій каральний меч Партії у вигляді ЧК. Тепер ми – жалюгідна карикатиура на колишню могутність, як от я зараз. Меч зламано, та й то не об страшного демонічного ворога, а від удару по власній нозі. Нас не завоював Райх, не зіжрала Америка. Ми самі вкорочуємо собі віку, мов той наркоман, називаючи процес розтягнутого у часі самогубства "реформами". І нічого не вдієш! Бо меч імперії зіржавів, затупився та перетворився на дитячу іграшку, що діти можуть нею бавитися у пісочниці. Бо партія вже не має сили тримати його у руках, та він безвольно вислизає з її ослаблених старечих тримтячих кінцівок. А без меча імперії кінець. Це вам римляни охоче підтвердять. А потім знаєте що? Ті бовдури у Кремлі впевнені, що країна мало-помалу повернеться до "ринкових відносин". Чорта з два! Після розвалу соціалізму ми не повернемося до капіталізму, а провалимося у самісінький феодалізм з усіма його принадами: містично-релігійнмим мракобіссям, бо чимось знадобиться замінити віру в комунізм, сеньйорами та васалами, одним відсотком мільярдерів і 99 відсотками жебраків, громадянськими війнами на грунті печерного націоналізму та взаємним оскаженінням учорашніх сусідів і братів, розгулом злочинності, культивуванням аморальності, жадібності, безчестя та тотальною байдужістю, інфляцією цінності людського життя та повною прострацією населення, яке втратить надію на майбутнє та орієнтири у житті. От таку, курва, гик, свободу вони нам готують. А я – що? Я – сатрап режиму. Мене судитимуть, а у суді головуватимуть учорашні шахраї, полудурки-маргінали, проститутки та злодії, а народ аплодуватиме на голодний шлунок. Ми не даємо видовищ, і народ незадоволено нарікає, він ганить нас та ненавидить, аж тут їм привалить видовищ – хоть сракою їж! Та вони – реформатори – не даватимуть хліба, і тому народ, усвідомивши, що хвалена демократія – це такий самий месіанський міф, як і остаточна перемога комунізму, дуже швидко зненавидить і їх, прокляне та сумуватиме за нами, картаючись від власної жахливої історичної помилки. Але на той час нас вже давно не буде серед живих, бо ми впадемо першими жертвами стихії народного безумства, яка виповзе, мов джин із лампи. І буде покаяння, протверезіння. І поступове осатаніння та пекуча жага реваншу. І буде реванш. Повторення історії як фарс, бо хтось із найбільш безпринципних циніків у боротьбі за владу неодмінно спробує осідлати гребінь народних сподівань, користаючись із його, глибинного народу, невдоволення та чорної завидючості у поєднанні з інфантильною дурістю. Такий обов'язково знайдеться! Той, хто верещатиме про "відродження колишньої могутності". Так виникне пародійний новий міні-СРСР із новою ідеологією та новими репресіями та війнами. Ікони Сталіна поряд із Миколою ІІ. Імперський угар у телевізорі. Агресія назовні. Та сили вже будуть далеко не ті. Незрівнянно. Паперовий тигр, надувна бутафорська наддержава, потьомкінське село розміром в одну шосту частину світової суші. Паталогічно заздрісна до звитяги попередника, похітливо пристрастна до світової слави та захоплення за будь-яку ціну, але квола й малосильна, а від того ще кровожерливіша гієна, що недолуго натягла на себе завелику шкіру могутнього медведя, мов прищавий підліток – лати батька-тамплієра. І у кінці – неуникненна ганебна кривава поразка. І знову розвал. Крах державності, суспільства. Банкрутство душ та ідеалів. І знову все по колу. Країна-пересторога, я ж кажу… Наче прокляті ми. Наче прокляті Богом за щось…
Мені спало на думку, що один мій дуже добрий знайомий із наших спецслужб цілком би солідаризувався з такою думкою стосовно нашої власної країни. Тевтонський меч також ламається. Руки тевтонського лицаря, що колись наводив острах на всю Європу, також тремтять і слабнуть. Чи це погано? Чи це є певним закономірним розвитком подій, що його неможливо уникнути? Чи імперії, райхи та халіфати остаточно мають піти зі сцени історії, поступившись місцем… але кому? Взагалі, чи може імперія існувати, міцно тримаючи свій меч, але при цьому не заплямувавши його кров'ю власного народу? Чи можлива – хоча б гіпотетично! – імперія-вегетаріанець, без хижацького рику у бік сусідів та без зверхнього покрикування на адресу своїх мешканців?
[VIІІ]
— Навіщо ти його заклав?
— Кого заклав? Ти про що? — бурмоче Штефан крізь напів сон.
— Та КДБ-шника. Хтось доповів його керівництву про нашу розмову у потязі і тепер у нього через це купа проблем.
— А до чого тут я? — від зпересердя підняв голову з подушки. — Що ти таке мелеш? Я – хто завгодно, тільки не Іуда. Чого б це я підігрував Совітам? Та й потім, коли б це я устиг? Хіба що телепатично. І як технічно я мав би це зробити? Зателефонувати... куди? Не ліпиться.
— Сам бачу, що не ліпиться. Як же ж тоді це сталося?
— Відомо як. Росіяни схиблені на прослуховуванні. Стовідотково, купе було нашпиговане прихованими мікрофонами. Певен, вони й зараз нас слухають.
— Якщо ти здогадуєшся про це, то як міг він не здогататися?
— А я знаю? Може захотів виговоритися. А може мусив тими балачками до чогось схилити нас, та побачив, що не виходить. А може йому байдуже.
— Думаєш, і зараз слухають? — подав голос Карстен.
— Більш ніж впевнений.
— Тоді бережись!!!
Карстен громоголосно перднув, що аж здалося, ніби завібрували вікна.
— Ось вам, комуняки, німецький пролетарський привіт!
— Фу, Карстен, яка ти свинюка! Не даремно тебе витурили з попів.
— З попів мене не витурювали, бо я їм ніколи не був. До прийняття сану так і не дійшло. А якби й був, то не зміг би так гарно пердіти, мов бас із Віденської опери, бо вони там усі педерасти, а значить труби у всіх вщент розбехані від...е-е-е... нецільового використання. Неналаштовані зіпсовані тромбони.
Я та Штефан мимоволі розреготались
— Ще раз фу, Карстен! Господи, як тобі така гидота в голову приходить?!
— Вишуканість манер старий граф не пропив.
— Ну гаразд, граф де Пердуа. Розкажи краще, як ти там Біблію переписував. Цікаво ж, що вийшо! Бо минулого разу ти перервався на самому цікавому місці.
— І також пердів, мов гіпопотам, якщо мені не зраджує пам'ять.
— А що її там писати! Пльове діло! Зовсі не складно, бо зміст та події там взагалі є другорядним елементом, головне – ореол містичної величі. Варто лише вживати відповідний піднесено-урочистий синтаксис із перестановкою означення та означуваного слова місцями, та замінювати звичні слова застарілими синонімами. Ось наприклад, якби я був апостолом, то свій звичайний вечір з котом я описав би якось так: "і подався я до опочивальні своєї, і возліг, бо була ніч.