Вочевидь, то були працівники якихось тутушніх заводів, що поспішали на зміну, бо, по-перше, кампанія складалася виключно з чоловіків середнього віку, і, по-друге, зовнішній вигляд цих чоловіків сигналізував про натхненне захоплення алкоголем (я не зміг втриматися, щоб не підколоти Карстена – о, дивись, старий, твої місцеві колеги-спортсмени влаштували ранковий симпозіум із наступним тренуванням!), яке за багато років зробило їх якимось однаковими та наділило "пиками у стилі модерн" – картоплеподібними, без дрібних деталей, які чимось нагадувала кам'яних імбецилів із острова Великодня. Але я жорстоко прорахувався!
Чоловіки виявився доцентами місцевого педагогічного інституту, а такий неакадемічний вигляд пояснювався тим, що впродовж останнього місяці вони замість навчання студентів відпрацьовували "трудову вахту у сільському господарстві", що полягала ковирянні в теплиці з огірками та капустою під штучним сонцем — лампами ультрафіолетового випромінення – та тягнуло за собою змученість, виснаження і характерну засмагу. Дивно, наскільки радянській владі начхати на власних громадян та їхнє здоров'я. Не менш дивно й те, що жоден із доцентів не мав особистого автомобіля, та й навіть пристойного одягу.
— Раніше ця "вахта" відбувалася один раз на рік, що вересня у формі традиційних поїздок до підшефних колгоспів на картоплю, а тепер, через "труднощі у постачанні" ми мусимо їздити й взимку. Разом зі студентами. Ось так, руками порпаєшся у грязюці, мов курка, ротом читаєш заляпаному лайном студентові поряд лекцію про електромагнітну індукцію, а головою міркуєш, як дістати дитині пристойні черевики, бо попередні вже замалі, а у магазинах через ті самі загальнонаціональні, курва, труднощі з постачанням немає більшого дитячого розміру – лише дорослі, та й то – або вкрай гівняної якості, або фінські ціною завбільшки з мою зарплату. — пояснив один з них. — А ви, хлопці, з Прибалтики, так? Ну так, у вас таких проблем немає, там завжди постачання краще, майже як у Москві. Європа, бляха!
У тролейбусі тхнуло потом, невипраниии шкарпетками і перегаром. Поміж іншого СРСР лякає також і тим, що люди у громадському транспорті виглядають так, наче їх везуть на електричний стілець.
Дві жінки далеко за сімдесят стоять поруч зі мною, ухапившись за поручні, як макаки.
Підслуховую:
— Ну, і що він, не дзвонить?
— Ні.
— А ти?
— І я ні. Я не можу, я дівчинка.
— Тьху на вас, так і помрете, без радості. Давай я тебе навчу. Телефонуй йому і говори спокійно так: "Ти дзвонив? Алло, алло, нічого не чути, що ти хотів?".
— А якщо він скаже "Нічого не хотів"?
— А ти йому знову: "Нічого не чути, заходь сьогодні, щось зі зв'язком, чекаю тебе сьогодні о сьомій"
— А якщо він не прийде?
— Тоді подзвониш мені, я прийду. Сумувати не будемо. ㅤ
Тут вони помічають мене і нестримно регочуть обидві.
Протрусившись кілька зупинок, ми вийшли напроти місцевого Педагогічного інституту імені Івана Франка, чиє погруддя перед фасадом із докором споглядало на сумну радянську дійсність. Штефан пояснив, що цей претензійний віденський журналіст початку століття водночас за сумісництвом був і українським поетом, і відтак шанується в СРСР, хоча його творів ніхто не читав.
Як з'ясувалося, Штефан завчасно домовився про зустріч з місцевими колегами у рамках заявленого "обміну досвідом", отримав від них детальний опис місцевості та університетських нутрощів і наразі впевнено тягнув нас обшарпаними напівпустими лабіринтами (студенти формально перебували на канікулах, а насправді – на тепличних сільгоспроботах) до кафедри української мови та літератури, що, на наш щирий подив, на цілком законних підставах функціонувала у радянському виші.
— Штефана, а чим пояснюється такий неочікуваний вияв гуманізму росіян? — запитав я, хекаючи від біганини численними сходами.
— Все дуже просто – тим, що антиукраїнські настрої найзручніше впроваджувати саме українською мовою, бо жодна собака не запідозрить хиби. Власне, саме цим і займаються вісімнадцять із двадцяти викладачів цієї кафедри. Але ми матимемо зустріч із тими двома, що намагаються пливти проти течії.
Двері кафедри нам відчинив чоловік п'ятдесяти років із дивними тюленячими вусами, вдягнений у розмальовану сорочку, схожу на ту, що я якось помітив на одному із штефанової спілки під час минулорічних відвідин засідання. Штефан швидко обмінявся із ним кількома фразами та звернувся до нас.
— Друзі, це – професор Носієнко. — ми обмінялися рукостисканнями, на мою вітальну фразу російською професор відреагував дивно, чомусь скривившись, мов від зубного болю, хоча стовідсотково чудово зрозумів її зовсім необразливий, суто етикетний зміст. — Він запрошує нас на каву з тістечками та світську бесіду. Почувайтеся вільно, я перекладатиму. Будь ласка, сідайте. А потім я попрошу вас, друзі, залишити нас наодинці на кілька годин. Продовжите прогулянку самі, бо нам із професор необхідно обговорити багацько суто професійних наукових моментів, а ви у цей час нудьгуваьимете. Домовилися?
Ми покивали головами.
У цей час лаборант кафедри, особа невизначеного віку та сумнівної статевої приналежності на ім'я Людмила заідкілясь принесла час, печиво та дивні цукерки (шматки забетонованого каміння у шоколаді під незграбно-куртуазною назвою "грильяж").
Поки ми мовчки хом'ячили принесені умовні смаколики, що замінили нам повноцінний сніданок, якого ми так і не дочекалися в готелі, професор із неабиякою гордістю взявся розповідати нам про цілу плеяду українських письменників (які таки існували і таки щось писали), чиї портрети були дбайливо розвішані по всіх чотирьох стінах скромного за розмірами приміщення кафедри там, де не було книжок. Професор стрибав по кафедрі, то підвищував, то понижував голос, драматично махав руками і, стаючи в кумедну наполеонівську позу, час від часу декламував поетичні цитати. Можливо, виною тому був недосконалий штефанів переклад чи наш вроджений снобізм, а можливо й у самих фігурантів палкої розповіді Носієнка із поетичним музами були доволі прохолоні стосунки, але жодного позитивного враження на нас ці вірші не справили. Так й судячи із розповідів професора, риси особистості більшості з цих поетів цілком підпадали під визначення "міський божевільний афективного типу" (хоча, хіба десь є поети, що поводяться по-іншому?). Загалом, не зачепило. Таких "поетів" можна без особливих зусиль познаходити в будь-якій провінційній багатотиражці або палаті психіатричної лікарні, а то й не одного. Звісно, ми чемно поаплодували професорові по закінченню його імпровізованої лекції та завбачливо тримали власні єхидні коментарі при собі, передусім щоб не ображати Штефана.
Оскільки правила пристойності передбачали постановку хоча би кількох питань щодо змісту викладеного матеріалу, і враховуючи відсторонено-байдуже обличчя Карстена, який не на жарт захопився гризнею власних нігтів, цю почесну, але малозахоплюючу місію перебрав на свої тендітні інтелігентські плечі ваш покірний.
— Пане професоре, — почав я, дожувавши і насилу оперативно проковтнувши пісочне печиво та відкашлявшись, мов посередній оперний співак. — ви стверджуєте, що українська мова та література що у Російській імперії, що у СРСР зазнавала жахливих утисків. Але як тоді пояснити той факт, що за умов утисків кафедра української мови та літератури у вас існує, у той час як у нас про це навіть не може йтися. До того ж, як із утисками літератури співвідноситься те, що її видають шаленими тиражами? Може вона природньо не користується популярністю через незрозумілість масам?
Виявивши усю винахідливість, на яку був здатен мій невиспаний мозок, мені вдалося віднайти більш-менш влучне та щадне формулювання на заміну словосполучення "епігонство та нецікавість через брак таланту та уяви" – незрозумілість масам. Втім, це не дуже допомогло, бо у відповідь професор невдоволено підхрюкнув та промовив:
— Ви повторюєте пропагандистські наративи Кремля та Берліна. Всім відомо (кому це, "всім"?), що українська література – одна з найоригінальніших та найталановитіших у світі та впродовж століть слугувала невичерпним джерелом натхнення для письменників усього світу. Протилежне можуть стверджувати або неуки, або ненависники України, або агенти Москви.
Мені здалося, що перекладаючи це Штефан почувався трішки зніяковіло. Я подякував професорові за відповідь та утримався від коментарів.
Дискусії не вийшло.
Що ж, дурість, сказана впевненим тоном, називається особистою думкою. Я не став сперечатися. Очевидно, що це не мало сенсу та призвело б лише до непотрібного конфлікту. Не став і вести далі. Все кришталево зрозуміло. То – не до літературної критики. То – до психіатрії.
[VIІ]
Повернувшись по обіді удвох з Карстеном до готелю, ми застали там "нашого" КДБ-шника. Він сидів на сходах та був вельми нетверезим.
— О чесна компанія! — заволав він дурним голосом. — Нагулялися вже? Ну то сідайте біля мене! Сідайте, сідайте. У ногах правди немає. Щоправда, у сраці її є не більше, але так зручніше. Ну що, подобається вам наша найпередовіша у світі держава робітників та селян? Гик! Так, проблем у нас ще вистачає, але ми, гик, стараємося. А у мене є новини! За кілька днів, відразу після вашого від'їзду, я також вирушу, так би мовити, виконувати свій інтернаціональний обов'язок, гик! А все – завдяки комусь із вас, у кого великі вуха, задовгий язик та повна відсутність, гик, совісті чи бодай якогось її еквівалента.
— Вальдемаре, давайте без езопівщини. Що сталося?
— Нічого особливого. Просто хтось із вас трьох детально проінформував моє керівництво щодо тих розмов, що ми вели із вами тільки-но учора, а вже сьогодні начальство вирішило перевести мене від гріха подалі до Афганістану. Боронити здобутки соціалізму. Все, сука, шкереберть!
("Штефан. Поза сумнівами! Він усе записував, він має тут знайомих. Але коли він встиг? І навіщо?").
— Знаєте, що найсмішніше? — вів далі він — Що, гик, ми є протухлих ідеалів. Ми консервуємо їх у банки, мов варення, жеремо самі та намагаємося силоміць нагодувати оточуючих, переконуючи, що це – варення і воно – смачне! Так, колись це дійсно було варення. Спецслужби нашої країни починали як революціонери, що йшли в авангарді нового світу, а закінчують як консерватори, а радше "консервувальники", що вбачають свою місію у захисті "традиційних цінностей" від здорового глузду.