Торік усі газети повідомляли, що готується референдум щодо офіційного затвердження цієї назви. Чорт його знає, чи той референдум відбудеться і коли, але ж ясно як божий день, що більша половина місцевих цю ініціативу цілком підтримує.
— Зараз вже, на жаль так, завдячуючи багатодесятилітній радянській окупації. А як щодо меншої половини? Це повне безглуздя, незбагненно-кричуща, шизофренічна нісенітниця! Нормальна людина, якщо вже хоче жити у Канаді, то й їде туди, а не проголошує якусь карикатурну "Новоканадію" у сусідньому дворі, тримаючи населення під дулами автоматів. У тому-то і біда, що ті, хто підтримують "Новоросію", власне – не місцеві, а приїжджі з інших частин імперії, як – тільки не ображайся – ви з Акселем у Лемберзі. Хто хоче у Росію, хіба їх хтось тримає тут силоміць? Най би вшивалися туди! Хіба Росію хтось кликав на цю землю, крім тих, хто невідомо навіщо приперся із неї сюди за кілька десятиліть до того? Про яку народну волю взагалі може йтися? Точніше, про волю якого саме народу – пришлого окупаційного чи автохтонного підневільного?
Карстен подивився на Штефана, як на божевільного:
— То може ще й нам вшитися з Лемберга, як окупантам? Яка різниця, радянська окупація, чи "наша"? Чи є різниця? От би обидві держави розвалилися і ви об'єдналися в єдину Україну, так? Штефане, я може й алкоголік, але не ідіот і здогадуюсь, для чого ви збираєтесь і які розмови ведете тією твоєю кретинською "спілкою".
— Карстене, принини, тебе наче співробітник Гестапо вкусив. — втрутився я. — Он випий пива. Воно, найймовірніше, напрочуд гівняне, але ж краще, ніж донімати Штефана…
— Ні, все гаразд. — відказав Штефан зі своїм фірмовим крижаним спокоєм. — Я залюбки відповім Карстенові на його раптовий напад великодержавницької діареї. По-перше, різниця є. Так, ти – підневільний служка, та бути служкою при дворі Людовіка 14 все ж краще, ніж ходити у рабах брудного східного деспота на кшталт Атілли. Бруд, навіть душевний, – до біса приставуча субстанція, що із часом, мов у гепарда, вкриває навіть початково найсвітліше людське єство смердючими незмивними плямами поганського дикунства.
По-друге, дійсно, не приховуватиму – такий розвиток подій, тобто здобуття незалежності України внаслідок колапсу обох імперій, для мене особисто був би бажаним, але, на жаль, малоймовірним. Незалежна українська держава, якщо б і виникла якимось дивом, була б одразу змушена воювати з двома з трьох ядерних наддержав світу – СРСР та Райхом, при незрозумілій позиції третьої ядерної наддержави США, котра, вочевидь, як завши обмежилася б виключно словесною підтримкою "прагнення до свободи" та всіляко уникала конфронтації зі своїми могутніми суперниками, надсилаючи нам консерви та підсвітивши на знак солідарності з нами фасад Білого дому кольорами нашого національного прапора. Така боротьба неминуче оглушливо провалиться, бо бездіяльність цивілізованих країн завжди породжує безкарність варварських. Двічі приреченою на поразку її робить ще й те, що населення українських земель за ці роки фактично перетворилося на дві окремі нації з різними поглядами, вподобаннями і ментальністю, що мало розуміють одну одну, ставляться одна до одної з неприхованою підозрою та сприймають швидше як супротивника, ніж як родича. Зросійщені та знімеччині українці швидше і осатаніліше нищитимуть одне одного, ніж Вермахт і Червона армія разом узяті. Так що ти правий, друже, Україна – це, радше, солодка казкова ілюзія мрійників, утопічна і відтак цілком безпечна для урядів обох держав, бо її втілення у реальність має приблизно такі самі шанси, як і перетворення Італії на дійсно незалежну державу.
Після цих слів усі посміхнулися, бо враз згадали числені анекдоти на рахунок цього, що гуляють Райхом ось уже років зо тридцять. Італія, наш "союзник легкої поведінки", очолюваний "макаронним дуче" Алессандро ді Чіппола, колишнім провінційним сіцілійським фермером, у якого навіть прізвище було аграрно-промовистим (cipolla італійською означає "цибуля"), що завдяки фантастичному непередбачувано кульбіту долі несподівано прийшов на зміну Муссоліні у 1964 році, відтоді перетворилася на невичерпне джерело роздратування та головного болю для офіційного Берліна і уїдливих жартів для простих німців. Чіполіно або "батько Чіпо", як його величають дотепники по обидві боки німецько-італійського кордону, на словах залишався найвідданішим союзником Третього Райху, що вірить у "братерство" і беззастережно підтримує будь-які "починання НСДАП", але причиною тому є винятково хитке міжнародне становище Італії, а саме категоричне невизнання і блокада з боку Заходу (США й дотепер в офіційних документах називають його "самопроголошеним президентом") і цілковита економічна та військова залежність від Райху. На практиці ж, як усім відомо, попри підлесливу риторику й згоду ді Чіппола підписувати будь-які угоди і папірці, він, наприклад, ось вже 20 років уперто продовжує саботувати ідею проекту "союзної держави" з Райхом, що Берлін носиться з нею, мов дурень із писаною торбою, вигадуючи все нові й нові виправдання щодо "необхідності відкладення остаточного рішення на найближче майбутнє" або, час від часу, імітуючи опереткову "незалежність", називає наш Остмарк застарілою історичною назвою "Австрія". Та незважаючи на всі демарші та взірцеві навички політичної акробатики (проституції? дипломатії?), справжнього суверенітету в Італії залишилось не більше, ніж волосся на голові у самого ді Чіппола, що навіть на офіційних відретушованих фотознімках почасти схожий на страусине яйце з вусами. І німці, і італійці цілком свідомі того, що вічно так тривати не може, але поки що воно тривало, і хоча політична ситуація у ді Чіппола дедалі більше нагадує становище при кашлі зі срачкою, коли терпіти нестерпно важко, а розслабитися нестерпно страшно, хитрий сицилієць демонструє унікальну живучість та феноменальну вивертливість.
— Ти не відповів на найголовніше з моїх питань. — нагадав Карстен, втім, вже відчутно пом'якшеним, миролюбнішим тоном. — То ми з Акселем у Лемберзі – такі самі окупанти, як і росіяни тут?
— Мені сказати як є чи як тобі буде приємніше?
— Зрозуміло. Можеш не продовжувати.
— Та ні, я все ж уточню. Персонально ані ти, ані Аксель, ані тисячі інших ні в чому не винні. Ви – просто жертви обставин, та й до того ж мої друзі. Ви не починали тієї війни, не брали в ній участі та, я певен, поводилися б на місці ваших дідів зовсім по-іншому. Спишіть це на різницю поколінь, а радше на протверезіння поколінь. І якщо б хто-небудь коли небудь ображатиме вас, загрожуватиме вашому життю чи стрілятиме у вас, навіть заради кришталевої "української мрії", навіть мої колеги по лемберзькому осередку, я не вагаючись встану грудьми на ваш захист перед дулом автомата. І так само чинитиме кожен із моїх однодумців по спілці, як би вони самі себе не дурили й не переконували у протилежному, аж інтенсивно попукуючи від надлишку старанності, як би пекуче травматично для них не було це визнавати, бо такі друзі, а почасти й родичі, є у кожного з них, а між конкретною кров'ю та абстракною концепцією психічно здорова людина завжди обере кров. — Штефан гірко посміхнувся. — Бо аналогічно й я сам – жертва німецької пропаганди з пелюшок, що вона зветься "вихованням", і жертва обставин, як і ви. Тому особисто я не вірю у цю "незалежність", не вірю, попри симпатію, не вірю, хоч дуже й хотілося б. У тому-то й трагізм українського національного руху, що ще з початку двадцятого століття виглядав як секс на п'яну голову: спочатку ніяк не могли почати, потім довго не могли скінчити, врешті здалися і, розуміючи, що закінчити як хотіли все одно не вийде, заходилися допрацьовувати язиком по емігрантських кав'ярнях у Канаді та США. А зараз вже запізно. Два національні організми сплелися у чудернацькому симбіозі на кшталт середньовічного чудовиська чи мутанта з фантастичних фільмів про ядерну катастрофу, поступово утворивши єдине коло кровоббігу, але зберігши при цьому дві окремі голови (насамперед завдяки недалекоглядній зі сторони Райху та корисній для українства через можливість самосепарації та самоусвідомлення офіційній расовій політиці 30-60-х років, від якої Берлін запізно відмовився), одна з яких, а саме наша, щоправда, вирізняється недорозвиненим мозком, але тепер насильницький розрив неминуче призведе до болісної смерті від крововтрати всього організму, навіть якщо обидві голови сіамського дракона до кінця цього не допетрали та гризуться між собою, мов щенята. І те саме відбулося з російського боку, якщо навіть не міцніше, через суттєвішу етнічну близкість слов'ян, бо у того дракона навіть другу голову примудрилися відтяти. Я називаю це синдромом Мишачого короля98 і ставлю невтішний діагноз. Так що розлабся, друже! Можеш спокійно ласувати місцевою ослячою сечею під оригінальною назвою "Пиво Світле". Старий добрий Райх житиме ще довго, принаймні, довше за мене і загине не через мене. Як, до речі, й СРСР. А Україна якщо й виникне, то не через мою діяльність, лише випадково, як наслідок збігу оставин після загибелі обох імперій від зовсім інших хвороб. Втім, її подальша доля, зважаючи на ментальну, світоглядну, ціннісну та навіть мовну розділеність, скоріше за все, виявиться важкою, малопривабливою та загалом незавидною.
— Ну його в сраку, це словоблуддя й філософію! Ходімо краще пошвендяємо. Зазирнемо, мов першовідкривачі, в анус твоємо радянському дракону!
[VІ]
Із самого ранку, коли видалася напрочуд гарна для цієї пори року погоди, а наш КДБ-шник мав прибути лише в обідній час, ми утрьох вибралися прогулятися містом, уважно нишпорячи оченятами по всіх закутках, аби ввібрати у себе якомого більше особистих вражень від цієї загадкової, такої близької та водночас такої дивної, далекої країни.
Серед місцевого населення ходить гіркий анекдот про те, що радянський паспорт – це коли різниця між фотокартками становить 25 років, а костюм на обох – один і той самий. Це – блискуче іронічне відображення суворої невблаганної реальності. Саме таких людей ми помітили на зупинці тролейбуса неподалік готелю, що притискалися одне до одного, мов гриби-поганки на пеньку, сидячи на зогнтлій напівзруйнованій лавці.