Справа не у пропаганді, а у поступовому, нехай і повільному, протверезінню все більших народних мас. Коли ти щодня ставиш рачки на сіновалі сільську дурепу, робиш свою справу, обіцяєш невдовзі одружитися та йдеш собі геть, то спочатку вона тобі вірить, але поступово, якою безпробудно дурною вона б не була, у неї виникнуть сумніви. Скільки років вони ставлять рачки усіх нас, га? Півстоліття, а то й довше! Народ вже навіть не хоче шлюбу, а прагне лише того, щоб це багатосерійне зґвалтування нарешті припинилося, позаяк за роки такого "кохання" у нього просто нестерпно болить срака. Це й вся філософія! І немає тут із приводу чого розводити пустопорожню полеміку.
— Ну і порівняння у Вас, шановний. — процідив Вальдемар, більше не намагаючись вуалювати антипатію до Карстена — Важко щось доводити напів маргінальному суб'єктові, весь примітивний світогляд якого сконцентрований навколо анально-фекальних метафор.
— Ой-ой, а про бажання перднути і орально-анальні сфінктери щойно, мабуть, Папа Римський розмірковував? — злостиво відказав Карстен.
Мій вихід, інтелігента-миротворця:
— Друзі, ну годі Вам чубитися, мов дітям у пісочниці. Давайте утримуватися від переходу на особистості. Ми ж виховані люди, а не алкаші під парканом!
(Ну, принаймні, Карстен під парканами не валяється... напевно. Чи хоча б на стаціонарних засадах. N.B. – ВИДАЛИТИ З ТЕКСТУ ПІД ЧАС РЕДАГУВАННЯ!!!)
— Прошу вибачення, Вальдемаре. Занесло.
— Приймається. Я також приношу свої вибачення.
Чоловіки потисли один одному руки на знак формального укладення перемир'я, найімовірніше, тимчасового та не вельми довготривалого, оскільки в обидвох парах очей виразно читалося не "вибач, друже, ляпнув зайвого!", а "щоб ти, покидьок, всрався і три дні води не було!".
Хоча розмова вочевидь заходила занадто далеко, я все ж вирішив не давати задню:
— Вальдемаре, дозвольте запитати Вас про дещо інше. Коли вже на те пішло… от ви згадали Каталонську та Баскську Народні Республіки як зразок "недо-держав" чи маріонеткових режимів… називайте як хочете. Вочевидь, СРСР принципово засуджує створення подібного роду квазідержавних утворень. А як тоді бути із правом націй на самовизначення, що його записано у Вашій конституції? То що, радянський уряд притримується його, коли йому вигідно, і відмежовується від нього, коли є небезпека показати згубний приклад власним автономіям та спровокувати їх на спроби виходу зі складу Союзу?
— Наш уряд та ЦК КПРС виходять із фундаментальної тези про примат міжнародного права та недоторканості кордонів. Право націй на самовизначення, без жодного сумніву, є священим, проте лише за умови визнання Генеральною Асамблеєю ООН та виключно у мирний спосіб, шляхом конструктивних перемовин та референдуму, виключаючи будь-яке насильство та військові дії. Не дарма під час останнього Пленуму ЦК Генеральний секретар ЦК КПРС товариш Єльцин неодноразово наголошував на провідній та безальтернативній ролі високої народної правосвідомості…
І КДБ-шник було вже затяг нудну, гротескно патетичну та дурнувату казенну браваду, заяложену до натертих мозолів, мов лобок у шльондри, аж раптом озвався Штефан, прокинувшись від свого вдаваного буддійського анабіозу:
— Даруйте, що перериваю Вашу феноменально цікаву, свіжу та оригінальну доповідь, товаришу, але Ви занадто переоцінюєте важливість формальних "визнань" та інших церемоніальних причандалів. Та й взагалі, незрозуміло, хто вклав нашим сучасникам у голову алогічну впевненість у тому, що для реального існування у часі та просторі повноцінна держава обов'язково має бути кимось або всіма "визнаною"? Хто, коли і якими документами засвідчив визнання та легітимність Римської імперії, імперії Карла Великого, Арабського халіфату чи навіть Сполучених Штатів Америки? Але ж ніхто не наважиться стверджувати, що це були / є не "справжні" держави або "невизнані" чи "неправильні" держави. Міжнародні відносини у питанні державотворення є вторинними та нагадують заповнення документів лікарем-акушером після народження дитини – і народився малюк зовсім не тому, що лікар нацарапав рукою якісь каракулі у своїх папірчиках, а завдяки трохи іншій діяльності, здійснюваною не рукою, у якому лікар безпосередньої участі не брав – хоча в наш буремний вік буває різне, а отже від того, що ескулап на знак протесту проти народження неправильної дитини відмовиться ці папірці оформлювати чи оформить неналежним чином, вона не "розродиться" назад. Функція людини у білому халаті наразі – від формально-констатуючої до рятувально-допоміжної, але у будь-якому випадку ця функція є вторинною і не здатна відмінити факт об'єктивної дійсності. Можна радіти й допомагати. Можна засуджувати й навіть шкодити. Але сам факт народження відбувається без дозволу лікаря і є безперечною реальністю. І можеш його не "визнавати", хоч лусни, але невизнаний малюк плаче, їсть й ходить під себе так само жваво і часто, як і визнаний, легітимний та схвалений Генеральною Асамблеєю ООН.
— Чи можу я, коли Ваша ласка, уточнити, Ви так принципово співчуваєте задушеним при народженні Каталонській та Баскській Народним Республікам чи натомість переймаєтесь через несправедливість долі щодо якоїсь іншої потенційною ненародженої республіки?
…і ще кілька слів, що призначалися тільки для вух Штефана, – напівпошепки, дивною, але напрочуд мелодійною східнослов'янською говіркою (вельми віддаленою від прекрасно знайомої мені стандартної російської мови, а відтак я не спромігся розібрати ані слова), що вона, достоту, обома вважається тією самою українською мовою і, очевидно, обом є зрозумілою.
Це був удар нижче пояса. Відповідь на це питання знав Штефан-Степан, мрією життя котрого була "незалежна Україна", знали й ми з Карстеном, і, позірно, знав також Вальдемар. Втім, хапати рукою королівську кобру ніхто не наважився, адже, як усі також пречудово розуміли, ми, напатякавши одне одному надлишок з вершком, фактично опинились одне в одного в заручниках:
— Саме Каталонській та Баскській Народним Республікам. Це – справа принципу та й по тому. Не шукайте незайманку в домі розпусти, а підступів – у щиросердності того, до кого звертаєтесь "товариш", інакше сутність цього поняття буде сплюндровано. — показово байдужим тоном відказав Штефан, але виглядав при цьому надутим і спантеличеним, неначе його викрили у розповсюдженні порнографії.
Далі діалог розладився. Усі сиділи мовчки, насуплені та заглиблені у власні думки. За півгодини потяг почав поступово сповільнюватися, аж поки я не побачив у вікні великий напис "Житомир", зроблений блакитною фарбою, що вже частково облупилася, на потертій бетонній стеллі, вкритій щербинами, наче слідами від куль.
Мовчки ми сіли в обшарпану "Волгу", що везла нас темними вечірніми вулицями до готелю із претензійною назвою "Замковий" у середмісті (мабудь, через "політику заощадження ресурсів" вуличне освітлення було майже відсутнє), який на вигляд радше нагадував трухляву, мов старий пеньок, п'ятиповерхову халабуду провінційної каруселі, мовчки віддали свої паспорти Вальдемару для реєстрації у готелі після прибуття на місце призначення, мовчки чекали, поки літня підсліпувата "комендантка" занотує наші дані до великої "реєстраційної книги".
І тільки владнавши бюрократичні формальності з поселенням Карстен, різко розвернувшись обличчям до Вальдемара, зненацька відчеканив:
— До речі, не знаю, як кого, а от мене Ви переконали. Я також вважаю, що між нашими країнами дійсно багато спільного. Ми – дві найвизначніші у світі країни вічних дурнів і катів, найзатятіших фанатиків та найцинічніших скептиків, ми – як "інь" та "янь" із двох різних сортів лайна, що поєднуючись разом смердять на всю планету так, що цілому світові немає чим дихати.
— Чекатиму на Вас завтра о 9 ранку біля виходу. — ледь стримуючи чи то лють, чи то образу, чи розпач буркнув Вальдемар та пішов геть. Кроки його були нервовими, а обличчя помітно почервоніло від незрозумілих емоцій, що він їх насилу стримав винятково завдячуючи славетній КДБ-шній професійній витримці.
[V]
Відома перська приказка стверджує, що те, що для султана злидні, для купця – поміркованість, для злидаря – розкіш, а для пророка – тягар. Лемберг, що із Берліна видається жахливою нецивілізованою провінцією, з погляду цього містечка тягне мало не на октавіанівський Рим. Мені вистачило одного дня, щоби наочно у цьому пересвідчитися.
Прокинувшись о 6 ранку, я застав Карстена, що сидячи на ліжку у кумедно-незграбній позі індійського йога, зацікавлно гортав місцевий путівник, дбайливо залишений нам дирекцією готеля на єдиному столі у двомісному номері, наспіх доповненому дірявою розкладушкою у кутку, на якій мирно і якось по-ховрашиному хропів Штефан, і відтак гордовито проголошеному тримісним. За епітет "люкс", вочевидь, відповідали телевізор і електричний чайник, котрий, як з'ясувалося, не працював.
— Пішов у душ. Гарячої води немає! Подзвонив замовити кави, так її також немає! Зате є оце. От послухай, що ці лафонтени, кактус їм у партійно-свідомі сраки, тут понашкрябували, кхе-кхе: "Монумент радянським воїнам-визволителям, відомий містянам як монумент вічного вогню на вулиці Черняховського, було споруджено до десятиріччя перемоги у Великій вітчізняній війні у 1954 році на знак вдячності за безприкладний героїзм наших захисників, які звільнили місто та Україну від фашизму…"! Курва, самі напали, самі ж героїчно звільнили! Та щей від якогось уявного фашизму… хіба італійці сюди заходили?
— Ні. — озвався Штефан, котрий, як з'ясувалося, не спав. — Це вони так називають націонал-соціалізм, бо їм не подобається друга складова частина цього терміну.
— Бляха, у них все як у кривому дзеркалі… виявляється, вони ще й "перемогли" і звільнили якусь "Україну"!
— Частково так. Але не всю Україну. Тільки її східну частину. Західна ж і досі входить до складу Райху.
— Слухай, Штефане, от хороший ти чоловік, але живеш, мов підліток, у світі фентезі з драконами и царствами. Яка Україна? Це ж термін-анахронізм. Як Візантія чи Парфянське царство. Ти звернув увагу, як місцеві називають ці краї між собою – Новоросія. Я не знаю російської, але чітко розумію, коли вони це вимовляють.