– Доцільно було б працювати в Україні... Тим більше, що Слов'янська крапка знаходиться поруч...
– Ти забув, як ми тут опинились? – парував пропозицію Олександр. – Певен, що там, на Батьківщині, нас вже чекають.
– А тут – шукають, – додав Вадим.
– Може, десь переховаємось? – запропонував Сашко. – На Кубі, наприклад.
– Особисто я за Кубу, – заявив Анатолій. – Мені подобається ця країна. Але по-перше: найближчий вузол там, здається, у Бермудах; а по-друге: я зараз більше думаю про реальну небезпеку, яка може загрожувати нашим батькам: зовсім не виключено, що наші "друзі" спробують використати їх в якості інструмента тиску...
Запанувала тиша. На сонце зайшла хмара: здавалось, що Мітинг Крік попереджав про небезпеку.
– Треба забрати їх з України та перевезти до якоїсь тихої країни, де ніяка спецслужба нас не знайде, – сказав Віктор.
– Легко сказати – треба... – з сумом в голосі сказав Вадим. – Які будуть конкретні пропозиції?
Хлопці задумались.
– Може, проштурмуємо? – першим озвався Олександр.
– А що? Як на мене, то пропозиція слушна, – підтримав його Вадим.
Анатолій. Повернутися додому за батьками?
Вадим. Дуже небезпечно.
Віктор. Викликати їх сюди?
Олександр. Організувавши туристичну поїздку до Туреччини?
Вадим. Туреччина – член НАТО і ЦРУ може діяти там, як вдома.
Анатолій. До того ж в них немає закордонних пашпортів...
Олександр. А, може, кудись ближче, наприклад, до Бєларусі, чи до Росії... А вже звідти...
Анатолій. Там також можуть виникнути певні проблеми з пашпортами...
Вадим. А може-таки махнемо додому? З використанням ефекту невидимості?
Анатолій. Як запасний варіант, можна прийняти... Ще пропозиції...
Олександр. Спробувати вплинути на Білий Дім з безпечної відстані у сотню кілометрів – щоб назавжди забули про нас?
Анатолій. Якби тільки один Білий Дім знав про нас і наші розробки...
Вадим. Тоді треба негайно попередити батьків про можливу небезпеку.
Анатолій. Попередити – це половина справи. Їм потрібно десь переховуватись до нашого повернення...
Віктор. У рідних – неможливо: розвідки швидко можуть вийти на них.
Анатолій. У знайомих?
Олександр. Теж проблематично...
Вадим. Відправити усіх на курорт?
Анатолій. Це вже краще. Пропоную Закарпаття. До того ж, близько до кордону...
Вадим. Можна і до Одеси...
Віктор. І до Слов'яногорська...
Анатолій. До Південного берегу Криму...
Олександр. Або до степового Криму...
Вадим. Однак найближчий – Слов'яногорськ.
Олександр. Я не проти.
Анатолій. Зважаючи на фактор часу, Слов'яногорськ має перевагу.
Віктор. Звідки зв'яжемося з батьками?
Анатолій. Позичимо стільниковий телефон на декілька хвилинок у будь-якого канадського громадянина.
Віктор. Навіщо нам підставляти звичайних громадян?
Анатолій. Згоден, придбаємо новий телефон у найближчій компанії та подзвонимо.
Вадим. Мерщій до машини!
;
;
/*-------------------------------------77----------------------------------*/
;
Мікроавтобус зупинився на узбіччі траси не доїжджаючи до Новоазовська.
– Не хвилюйтесь, будь ласка, – звернувся до пасажирів водій. – Вибачте за зупинку. Я повинен вам повідомити про те, що я американський розвідник і, в даному випадку, представляю уряд сполучених Штатів Америки. Повірте, ми змушені були діяти дуже швидко. Винахід Вадима, Олександра, Віктора і Анатолія, про який вам відомо, дуже важливий для розвитку демократичних сил в усьому світі. Наше завдання, зрозуміло, при вашій допомозі, не допустити витоку інформації про цей винахід, яким можуть скористатися міжнародні терористичні організації. Ваші діти з радістю погодились співпрацювати з нами, але вони, цілком слушно, поставили вимогу щодо вашої присутності біля них у Сполучених Штатах. Вони, і ми, до речі, також, хочемо забезпечити безпечне впровадження проекту.
Водій, він же керівник групи, зробив паузу і подивився на батьків, які мовчали, сприймаючи несподіваний перебіг подій.
– Цілком зрозуміло, – продовжив американець. – Що ви зараз з деякою підозрою, а, можливо, і з недовірою сприймаєте мої слова. З певних причин ми не можемо прямо зараз організувати зв'язок з вашими дітьми, але можемо, так би мовити, передати привітання від них. Учора нашими каналами ми отримали відеозаписи від кожного них з запрошенням приїхати до США.
– А які, власне, причини заважають нам прямо зараз подзвонити їм? – запитав батько Олександра.
– При виході в ефір, навіть через стільниковий телефон, нас можуть, так би мовити, "засікти", – терпеливо відповів керівник групи. – Повинен вам сказати, що існують дуже зацікавлені сторони, які заради захоплення секрету винаходу знищать і хлопців, і, повірте, нас з вами.
– СБУ? – підняв брови батько Віктора.
– Ні, – коротко відповів розвідник.
– А хто? – наполягав Тарас Володимирович.
– Особисто мені не хотілося б розголошувати секретні дані і таким чином ненавмисно "підставляти" вас, але я маю наказ відповідати на всі ваші запити задля успішного завершення операції. Скажу вам, що у нас на "хвості" висить інша розвідка. У нас є дані, що вони хочуть захопити вас та використати в якості заручників, щоб мати інструмент впливу на ваших дітей і таким чином змусити їх працювати на них. До речі, ви, мабуть, пам'ятаєте про несподівані криваві події у Маріуполі під час виборів... На той час ми зафіксували представників цієї розвідки в Маріуполі.
Він знову запаузував, привертаючи таким чином увагу до змісту своєї короткої промови.
– Часу у нас дуже небагато. Нам усім потрібно якнайшвидше покинути територію України.
– Яким чином? – запитала мати Віктора.
– Ми сподіваємось на співробітництво. Тобто, ми оформимо нас усіх в якості туристів, які летять на відпочинок до Анталії. Ну, а з Туреччини вже буде значно легше переправитись до теперішнього місцеперебування ваших талановитих хлопців.
– А подивитись відеозаписи часу вистачить? – справився батько Анатолія.
– Будь ласка, але покваптесь.
Американець взяв до рук маленьку відеокамеру, ввімкнув і передав її батькові Анатолія.
– Вибачте за малий формат картинки, але зараз я не можу запропонувати вам більшого.
– Гадаю, що цього нам вистачить, – сказав батько Вадима.
Матері схвильовано дивились в маленький екран, який старанно приховав вади поспішної роботи комп'ютерних монтажерів. Хлопці говорили про необхідність негайного виїзду з України і запрошували приєднатися до них "у відомій вам країні".
Інформація практично збігалась з тією, яку вони отримали раніше.
– Всі відповідні документи ми приготували заздалегідь, – вів своє керівник групи. – Літак вилітає до Стамбула через три години. Потрібне ваше рішення, якщо ми всі полетимо у якості туристів.
Батьки переглянулись між собою.
– Ми летимо з вами, – сказав батько Анатолія.
Інші на знак згоди кивнули.
– От і добре, – полегшено зітхнув американець. – Наступний напрямок – маріупольський аеропорт.
Переліт до Туреччини відбувся надзвичайно гладко. Звичайна група українських туристів не викликала ніяких підозр. Прямо зі Стамбульського аеропорту батьків хлопців швидко переправили на американську військову базу, де з ними поводились як з дуже важливими персонами. Батьки цим були приємно здивовані і протягом часу, що вони знаходились на базі, вони навіть не помічали, що їх знімали прихованими камерами.
Усі відзняті відеоматеріали були негайно передані до США, а згодом туди направився і військовий літак ВПС США з дорогоцінним вантажем.
;
;
/*-------------------------------------78----------------------------------*/
;
По відпрацьованій вже "невидимій" схемі хлопці місцем зупинки обрали готель у невеличкому Ферінтоші. Всі їхні спроби додзвонитися додому з різних мобільних телефонів виявилися марними: протягом хвилини ніхто не брав слухавку, а чекати більше часу було небезпечно.
– Повинні бути вдома, – сказав, зробивши останню спробу подзвонити Анатолій і подивився на годинника. – Зараз там вечір і вони завжди у цей час дивляться останні вісті...
– Дійсно, дуже дивно, – погодився з ним Олександр. – пропоную ще трохи почекати, а потім ще раз подзвонити, коли вони будуть лягати спати.
– А поки що можна подивитись останні новини тут, – запропонував Вадим, підійшов до телевізора і ввімкнув його. – Щоб бути в курсі поточних світових справ.
Час був не новинний і Вадим перемикнув декілька каналів, по яким лунали пісні та йшли ток-шоу, і зупинився на початку якогось пригодницького фільму.
– Роблю висновок – нічого вкрай важливого в світі не відбувається, – тихо звернувся себе сказав він. – Але фільм, мабуть, додивлюсь.
Хлопці спали, Вадим не витримав і не помітив, як сам також закуняв. Скоро вже всі спали в тих місцях, де їх застав сон.
Телевізор залишився працювати, картинки на екрані рухались, намагаючись всіляко привернути увагу телеглядача до себе – з корисливою метою скормити йому чергову порцію нав'язливої реклами.
Віктор, як був – не роздягнутий, простягся на ліжку, поворушився – йому снилась рідна домівка: неначе він знову маленький; снилась мама, навіть, почувся її голос... Вітя витяг перед собою руки і зробив крок назустріч...
По телевізору крутився рекламний ролик.
Анатолій розслабився у кріслі, незручно торкаючись підборіддям до грудей. У своєму сні він був на дачі. Цвіли вишні, черешні; був чудесний світлий святковий, навіть, весільний настрій, коли Толик помагав батькам садити город. Почувся бас батька, сміх мами, на душі було легко і спокійно...
Телевізійна реклама настирливо кликала та манила до екрану.
Сашко розкинувся на другому ліжку. Йому снилось море. Батьки сидять на підстилці, а він щодуху біжить до теплої хвилі, оглядається і бачить, як батько вже встає а мати весело сміється, дивлячись на своїх мужчин...
Вадимові у кріслі перед телевізором спалось незручно, бо сон переміг його незначну цікавість до американського бойовика.