Кожен її крок був важким, а дихання ставало все важчим через крижане повітря. Проте Фірліс не зупинялася, вперто вказуючи шлях, наче їй було відомо, куди йти. І хоча Ніка не розуміла, чому тваринка веде саме в цьому напрямку, вона не мала іншого вибору, як йти за нею.
Це було неймовірно дивно, але Ніка почала помічати, що Фірліс наче відчувала, де найбільш безпечно — йшла так, ніби вона справді знала шлях, немов це місце вже давно було їй відоме. З кожним кроком Ніка дедалі більше довіряла своїй маленькій супутниці. Її лапи, м'які й безшумні, ніби давали надію, що навіть у цій лютій зимі можна знайти шлях до порятунку.
Через кілька годин, коли Ніка вже не могла втриматися від болю в замерзлих руках і ногах, вона побачила щось дивне в далині. Перед нею відкрилася маленька печера, з якої не виходив холод — всередині все було живим і теплим. Ледве вірячи своїм очам, Ніка швидко підійшла до входу, і Фірліс, яка завжди була попереду, одразу ж зупинилася, даючи їй зрозуміти, що тут можна знайти укриття.
Вона зайшла всередину, і теплий, вологе повітря огорнув її, мов ковдра, знижуючи всю напругу і біль від холоду, що так сильно її виснажував. Її очі розширилися від здивування — печера була наповнена рослинами, яких вона не бачила раніше. Великі, зелені листя світилися м'яким, теплим світлом, і навіть здавалось, що вони "поглинають" лід, який був за межами печери. Тільки тут, у цій природній оазі, Ніка відчула, як усе навколо заспокоюється.
Фірліс підійшла до однієї з рослин, обнюхала її та сіла біля неї, ніби підтверджуючи, що це місце дійсно є безпечним. Ніка, нарешті, розслабилася і витягнула з рюкзака все, що могла — їжу, якісь необхідні предмети, які вона змогла знайти на шляху.
Подивившись на Фірліса, яка тепер спокійно сиділа поруч, Ніка відчула глибоке вдячне тепло. Ця маленька тваринка вела її через ліс, що ставав усе небезпечнішим, і тепер привела сюди, де було тепло і безпечно.
"Дякую, Фірліс, "— тихо промовила вона, не відводячи погляду від рослин, що світились у темряві. І хоча ситуація не стала менш небезпечною, хоч вона і не мала всіх відповідей, Ніка відчула, що тепер все потроху налагоджується."
Розділ 13: Зима йде повним ходом
Чарлі та Марк стояли біля дерева, де вже почали формувати основу для їхнього нового укриття. Платформа з тросів і деталей шатла нагадувала про початок нового етапу їхнього виживання. Марк тримав у руках невелику колбу з рідиною, яку вдалося витягти з тієї дивовижної рослини, що могла розтоплювати лід.
— Це буде наша грілка, — сказав Марк, показуючи на примітивний контейнер, у який він залив рідину. — Вона може підтримувати стабільну температуру, якщо помістити її в ізольований корпус. Це нам дуже знадобиться вночі.
Чарлі злегка посміхнувся, попри втому.
— Хоч щось корисне ти зробив за останні дні, — пожартував він. — Тільки сподівайся, що воно не вибухне у нас на руках.
— Дуже смішно, — відповів Марк, зітхнувши. — Ця штука працює без жодних хімічних реакцій, які можуть спричинити вибух. Я все перевірив.
Вони дістали інструменти, які вдалося врятувати зі складів шатла, і почали працювати над зміцненням платформи. Гілки дерева виявилися напрочуд міцними, ніби самі дерева адаптувалися до суворих умов цієї планети. Троси й панелі шатла ставали основою їхнього нового дому.
Ерліс, як завжди, була поруч. Вона притягувала дрібні гілки, шматки замерзлої кори й навіть якісь дивні камінці, які, здавалося, вона вважала важливими.
— Вона думає, що ми будуємо гніздо, — сказав Чарлі, коли Ерліс вкотре принесла їм щось із землі.
— Ну, технічно ми так і робимо, — відгукнувся Марк, прикручуючи панель до однієї з балок. — І якщо це "гніздо" врятує нас від холоду, я готовий прийняти будь-яку її допомогу.
Їхня робота просувалася повільно, але впевнено. Першу платформу вони розширили, закріпивши її додатковими опорами. Марк запропонував розділити простір: одну частину зробити для відпочинку, іншу — для зберігання їжі та інструментів.
Чарлі не міг не помітити, що Марк працював старанно й навіть із певним ентузіазмом. Можливо, ідея нового початку дала йому сили, яких бракувало після їхньої сварки.
До вечора вони встановили імпровізовану стінку з панелей, щоб захиститися від вітру, який почав посилюватися. Температура падала швидше, ніж очікували, і навіть на дереві вони відчували, як холод пробирається через одяг.
— Грілка готова, — сказав Марк, показуючи на невеликий ізольований контейнер. — Це може зігріти нас на кілька годин. Я зроблю ще одну завтра.
Чарлі підняв її, обережно торкаючись поверхні.
— Тепло. Непогано, Марк. Може, ти ще й винахідником станеш.
Марк посміхнувся.
— Просто намагаюся вижити. Якщо ця планета не вбила нас досі, то я маю намір дожити тут до старості.
Чарлі засміявся, але потім його погляд знову повернувся до крижаного пейзажу. Ліс виглядав мертвим і одночасно величним.
— Ми повинні працювати швидше, — сказав він серйозно. — Зима ще довго не закінчиться, і ми навіть не знаємо, що може статися далі.
— Тоді відпочивай зараз, бо завтра буде ще більше роботи, — відповів Марк, змахнувши піт із чола.
Ніч застала їх у тимчасовому укритті, де вони розташувалися з Ерліс. Грілка трохи зігрівала приміщення, але холод усе одно проникав крізь щілини.
— Завтра ми зробимо це місце придатнішим для життя, — пробурмотів Чарлі, закутуючись у ковдру.
— Ми це зробимо, — відповів Марк, дивлячись у віконце на крижаний пейзаж. — У нас немає вибору.
Ранок наступного дня зустрів їх жорстким морозом, який проникав навіть через найщільніші матеріали укриття. Чарлі прокинувся першим і швидко схопився з місця, починаючи перевіряти інструменти і забезпечення.
— Тепло йде швидко, — пробурмотів він, переглядаючи грілку, яка вже не була такою гарячою, як вночі.
Марк теж встав, знову оглядаючи платформу, де вони мали продовжити будівництво. Ерліс тим часом знаходила шматки замерзлих гілок та приносила їх у притулок, де можна було використовувати для підтримки конструкції.
— Добре, що вона так активно допомагає, — сказав Марк, спостерігаючи за її діяльністю. — З нею нам буде простіше, хоча б не сам один з усім цим.
Чарлі кидав погляди на небо, намагаючись оцінити зміни в атмосфері. Туман із льоду та вітри стали сильнішими, і він розумів, що ще кілька днів, і це може стати небезпечним для їхнього укриття.
— Ми маємо завершити платформу й створити укриття повністю, — сказав Чарлі, підходячи до Марка. — Якщо не зробимо цього до вечора, ми будемо в небезпеці.
Марк кивнув. Він почав виготовляти більше рідини з рослини, яку вони знайшли, для нових грілок, а Чарлі тим часом займався основними роботами з укріплення їхнього тимчасового дому. Лід, що утворювався навколо, був не просто холодним — він почав набирати ваги, і кожен шматок ставав твердим і важким, чого не можна було ігнорувати.
Ерліс принесла ще кілька шматочків льоду, які, на думку Чарлі, могли бути використані для додаткових підпірок. Вона знову схилилася до них і зауважила, що все, що вони створюють, поступово ставало важчим і більш незручним для використання, оскільки лід швидко покривав усе навколо.
— Тобі не здається, що нам слід спробувати рухатись швидше? — Чарлі подивився на Марка, який якраз закріплював панель до дерева.
— Я не знаю, що робити, — відповів Марк, махнувши рукою. — У нас мало часу, і кожен крок стає важчим. Я намагався передбачити, як ми будемо діяти, але цей лід — це щось нове.
Чарлі задумався. Ситуація ставала критичною. За кожен день морози лише посилювались, і якщо вони не знайдуть способів швидше діяти, то зможуть лише спостерігати, як їхнє укриття поступово руйнується під вагою льоду. Вони мали лише кілька тижнів, щоб адаптуватися.
— Я думаю, що нам потрібно почати шукати інші місця, де можна побудувати більш стабільне укриття, — сказав Чарлі. — Тут ми можемо ще й затриматися, але якщо лід буде рости далі, ми просто опинимось під товстою плитою льоду.
Марк мовчав, погоджуючись, хоча й не виглядав зовсім упевненим. Він був виснажений, але його розум відчайдушно шукав відповіді.
— Якщо ми переміщаємось, треба буде ще більше планувати, — сказав він з тяжким виразом на обличчі. — Якщо знайдемо те, що нам треба, швидше, може, вийде.
Чарлі зрозумів, що важливо не втратити рішучості. Вони були на межі зламу, але все ще мали шанс. Вони мали діяти й не дозволяти зовнішнім умовам зламати їхній дух.
— Добре, почнемо з того, що будемо будувати нове укриття, — сказав він. — Завтра вирушимо на пошуки.
Врешті-решт, після всіх важких днів і переживань, Чарлі та Марк остаточно примирилися. Спільне життя в умовах постійної небезпеки і відчайдушної боротьби за виживання змусило їх знову зрозуміти, що тільки разом вони можуть подолати всі труднощі.
Одного вечора, після важкої роботи над новим укриттям і пошуками додаткових ресурсів, вони сиділи біля вогню, що ледь тепліло у створеній ними конструкції, та мовчки поглядали в полум'я.
— Ти знаєш, — почав Марк, розбиваючи мовчання, — я думав, що ми не вийдемо з цього. Але тепер я бачу, що ми можемо.
Чарлі кинув погляд на нього, потім важко зітхнув і відкинувся назад, дивлячись на зірки.
— Я теж думав, що не переживемо це. Але я зрозумів, що важливо не здаватися. Нам доведеться ще багато працювати, і не тільки на себе, але й одне для одного.
Марк знизав плечима і посміхнувся, хоча його усмішка була трохи сумною.
— Я зробив помилку, коли відмовився від твоїх ідей. Я боявся, що все буде погано, і сам не бачив, як усе виходить. Тепер я розумію, що потрібно діяти разом, навіть коли здається, що надії вже немає.
Чарлі простягнув йому руку.
— Це була важка боротьба, але ми впораємось. Ми все ще тут, і якщо ми залишатимемося разом, не зламаємося.
Марк схопив його руку, міцно стиснувши.
— Дякую, Чарлі, — тихо сказав він.
Між ними не було потреби у великій кількості слів. Примирення було знайдене в діях, у розумінні того, що вони єдині, і лише разом можуть вижити на цій ворожій планеті. Проблеми не зникали, але хоча б їх тепер було легше долати.
Наступного дня вони знову розпочали роботу, вже не як два окремих індивідууми, а як команда.