– А, здається, я його десь бачив."
Через декілька секунд до нього дійшло, де він бачив це обличчя. І холодний піт потік проміж лопатками.
"Це ж один з тих, з гри, кого так сильно шукають ефбеерівці..."
Він став дивитися на екран ще пильніше і побачив інших хлопців.
"Вся четвірка, – ворухнулась щаслива думка. – Треба одразу доповісти..."
Він вскочив зі стільця, натиснув на стоп-кадр і рушив до виходу, але зупинився.
"Стоп. Стоп. Стоп. Але чому я не бачив їх там, в у приміщенні аеропорту? Він же був прямо перед мною. Як я поясню, що пройшов тоді мимо просто так, у той час, коли їх посилено шукають по всіх Сполучених Штатах? Однак я їх дійсно не бачив..."
Джек розгубився.
"Що мені робити? Якщо зараз скажу, що знайшов тих, кого розшукують, то доведеться пояснювати і свою власну поведінку. А там невідомо, спецслужби можуть приписати і пособництво."
Він повернувся на своє місце.
"Куди не кинь – усюди клин. О! Мабуть краще буде порадитись з Лайлом."
Лайл Шейлінг був найближчим приятелем Джека. Вони разом працювали в одній зміні, разом перевдягались і майже разом відпочивали: їхні дружини також приятелювали. Джеку взагалі здавалось, що вони геть усе друг про друга знають.
– Лайле! – повернувся він до приятеля, який неподалік також переглядав плівки. – Тут така справа... Треба порадитись.
Партнер неохоче встав зі свого місця і підійшов до Джека. Той прокрутив частину своєї плівки назад: до місця появи хлопців.
– Дивись! – показав на екран Джек. – Ось я, як завжди, проходжу по холу.
– Невже ти покликав мене просто подивитись на тебе? – трохи роздратовано запитав Лайл: багато хто зі служби охорони аеропорту знав про приховану Джекову голлівудську пристрасть. – Якщо тільки для цього, то...
Але Джек ткнув пальцем в екран і Лайл замовк, пильно вдивляючись у зображення.
– Та це ж ті самі... – вирвалось в нього.
– Авжеж. І я про те... – сказав Джек.
– Але як ти пропустив їх там?
– І сам не розумію. Я абсолютно впевнений, що тоді їх не бачив. Однак на плівці вони – прямо перед мною... Я ніяк не міг їх пропустити. Наче мана якась... Ще пособництво "пришиють"... – тихо додав він.
– Заспокойся, – сказав Лайл. – Ніхто тебе посібником не вважає...
– То ти не вважаєш, – перебив його Джек.
– Повторюю – заспокойся, а то ще рюмсати почнеш, – подивився на розстроєне обличчя партнера Шейлінг. – Давай краще перевіримо інші плівки за цей час... Вони пішли далі ось сюди, значить ми їх повинні побачити на іншій камері... Це буде запис... Якраз зараз я його і продивляюсь...
Він підійшов до свого столу і прокрутив запис вперед до часу входження хлопців в іншу зону контролю.
– Ось і вони! – радісно вигукнув Лайл і показав на екран.
– Точно! Ось вони пройшли повз Марка, а він їх також не помітив... – з полегшенням підтвердив Джек. – Але чому ми їх не бачили?
– Вони неначе невидимі... – припустив Лайл. – В усякому разі ясно одне, ти не винен. Певен, що й на інших камерах буде те ж саме.
– Пропоную зараз ретельно продивитись їхній шлях до літака: з нас вимагатимуть повного звіту, – пояснив Шейлінг. – Давай-но подивимось інші плівки: з'ясуємо, на який літак вони сіли... А потім впевнено доповімо...
Через декілька хвилин вони вже знали, що хлопці сіли на літак, який направлявся до Денверу.
– Ти тут трохи відпочинь, а потім ще раз переглянемо всі плівки, підготуємо коротенький звіт і доповімо...
– А, може, доповімо прямо зараз?
– Навіщо? Якщо ми зараз доповімо, а потім не зможемо вчасно сказати на яких саме плівках, коли саме в часі ми їх бачили, якщо почнемо виправдовуватись, чого ми їх не затримали, то поставимо під сумнів наші професійні обов'язки. Але якщо ми, навіть, трохи і затягнемо з доповіддю, то, по-перше, це ще треба доводити. Однак ми будемо готові відповісти на будь-яке запитання. Так що, ти промаркуй плівки за часом та місцями появи... А я тільки злітаю до туалету і буду тут.
Джек радо пристав на пропозицію.
Шейлінг вийшов зі службової кімнати, але пішов не до туалету, а в напрямку телефону-автомату. Він набрав номер, дочекався відповіді, запитав: "Люсі?", а потім: "Вибачте, помилився номером".
Після цього він перейшов до іншого телефону і через декілька хвилин знову набрав номер.
– Об'єкти знайдено у Вашингтонському міжнародному. Сьогодні ж вони відбули до Денверу. Враження таке, що ніхто з нашої служби їх не бачить, навіть, коли вони проходять поряд. Зображення зафіксоване на плівці. Спробую зробити одну копію. У мене все.
Він поклав слухавку.
Простий хлопець Джек і не підозрював, що його надійний напарник Лайл щойно зробив перший дзвінок до ізраїльського посольства, а другий до телефону-автомату неподалік від посольства.
Ізраїльтяни отримали несподівану можливість на невеличкий крок випередити американську розвідку.
;
;
/*-------------------------------------73----------------------------------*/
;
Вадим вів машину у вечірніх сутінках. Хлопці відпочивали, а він намагався роздивитись у плямі фар покажчики напрямів, які монотонна стрічка дороги неначе намагалась приховати від нього.
І це їй вдалося: водій "промахнувся". Він помітив свій промах коли не побачив очікуваного за часом поїздки Кемроузу.
Вадим з'їхав на узбіччя та зупинив машину.
– Здається, я проскочив Кемроуз, – сказав він хлопцям, які щойно прокинулись. – Гадаю, що зараз ми знаходимось десь неподалік Ферінтошу. Я стомився. Хто мене змінить?
– Давай я поведу... – підвівся Сашко.
Хлопці помінялись місцями. Після невеличкої наради вирішили їхати далі по паралельній дорозі наступним маршрутом: Нью Норвей – Ферінтош – Башау – Доналда – Мітинг Крік.
Сашко зрушив з місця і сіра анаконда дороги почала звичайну монотонну гіпнотичну обробку своєї чергової жертви.
Олександр не довго був під її чарами, бо через півгодини він зупинив машину.
– Хлопці! А куди ми так летимо? Гадаю, не буде великої шкоди якщо ми трохи відпочинемо, а вже зранку доберемося до пункту призначення. Подивіться – тут поруч кемпінг. Пропоную відпочити.
Пропозиція була слушною, тому усі погодились. І через десять хвилин вони вже спали.
А зранку рушили знову.
– Сашко їдь повільніше, щоб можна було подивитись хоч щось навкруги, – сказав Анатолій. – А то що нам відповідати вдома, коли запитати: "А що ви там бачили у Канаді?"
– А що бачили? – запитав Віктор. – Все майже як у нас! Наче по своїм місцям їдемо... Он і ставок!
– Майже... – сумно повторив Вадим. – Але далекувато нас занесло...
– А ото, здається, церковка католицька, – Віктор не припиняв дивитися у вікно.
– А ось і ще одна примітка, – показав на цистерни біля залізничного переїзду Анатолій.
– Так це вже прямо маріупольський краєвид! – розсміявся Віктор.
Так, за спогадами, за роздивлянням краєвидів, хлопці швидко проминули невеличкий Ферінтош, потім Башау, Доналду і нарешті наблизились до мети своєї подорожі – Мітинг Кріку.
Неподалік було видно якусь башту.
– Здається, це той самий елеватор, який я бачив на фотографіях краєвидів Мітинг-Кріку... – показав рукою Віктор.
Машина зупинилась і хлопці вийшли з неї.
– Нарешті ми прибули до одного з вузлів каркасу... – сказав Віктор.
– Місцевість навкруги здається звичайною...– Анатолій озирнувся навкруги. – Майже як у нас, на нашій Батьківщині...
– Що значить "майже"? – поцікавився Олександр.
– Практично все, як у нас, за одним виключенням. Подивитесь на ці витвори природи, – і Анатолій показав на незвичайні кам'яні утворення, які, наче фантастичні гриби, стояли неподалік. – Бачиш? Не знаю, що це: природні чи штучні утворення.
– Гадаю, що природні, – висловив припущення Олександр.
– Може, природні, а, може, й ні – не забувай в якому місці ми знаходимось, – озвався Вадим.
– І то правда, – погодився з товаришем Сашко. – Тоді... Чого ми чекаємо? Варто спробувати наш вплив саме зараз...
Ранкове сонечко приємно гріло. Навкруги було тихо, наче сама природа допомагала хлопцям зосередитись на важливих справах, неначе вона сама очікувала чогось незвичайного. Хлопці мовчки відійшли від машини в напрямку невеличкого пагорбу.
Вони піднялись на гору, сіли, утворивши хрест, дістали свої гілочки та притулились головами.
"ПІДЙОМ."
Внизу означились чотири постаті хлопців, які сиділи на пагорбі.
"Трохи ВИЩЕ."
Постаті зменшились в розмірах, віддалились.
"ВИЩЕ."
Постаті щезли з поля зору, поверхня Землі почала затягуватись, проміні сонця заграли на невидимих сторонах хмаринок. Хмари подрібнішали. Показався обрій Землі.
"ЩЕ ВИЩЕ."
Земля пливла внизу кулею, показуючи рухливий кордон між ранком та ніччю.
"ІЩЕ ВИЩЕ."
Рух вгору припинився. Там, "вгорі", виднілись зорі, обабіч відблискував такий незвичний Місяць...
"НИЖЧЕ."
Земля почала збільшуватись. Можна було вже розрізнити великі міста на північ та на південь. "Спуск" тривав, доки трохи південніше не почало виділятись якесь місто.
"Стоп. НА ПІВДЕНЬ."
Земля попливла внизу. Місто наближалось.
"ВНИЗ. ДО ЦЕНТРА МІСТА."
Видно було машини, крокуючих пішоходів.
"ДО ПОВЕРХНІ."
По тротуару йшла молода дівчина.
"Яке це місто?"
"Калгарі."
"ВГОРУ."
Знову стрімкий зліт.
"НА ПІВНІЧ".
Швидко наблизилось інше велике місто.
"ЦЕНТР. ПОВЕРХНЯ."
На тротуарі стояв літній чоловік.
"Яке це місто?"
"Едмонтон."
"ВГОРУ І НА ПІВНІЧ."
Поверхня віддалилась, рух на північ припинився. Внизу був Едмонтон.
"НАЗАД. ДО МІТИНГ КРІКУ."
Едмонтон віддалився, пішов на північ. Рух почав зупинятись, коли внизу можна було вже побачити знайомі постаті.
"ТЕПЕР ВНИЗ."
Відстань швидко зменшувалась: до постатей було близько двісті метрів, потім майже сто, потім двадцять, десять...
– ЩОСЬ ПРОМАЙНУЛО...
Темно.
"СТОП!".
Темно.