Мабуть, у своїй організації вважається "неблагонадійним" та "підозрілим", відтак і має проблеми з просуванням кар'єрними сходами. Хоча, з іншого боку, можливо, це просто такий трюк, метод завоювання нашої прихильності, виклик на відвертість в обмін на відвертість, спроба втертися в довіру? Чи ж навпаки, намагання спровокувати та заподіяти неприємності? Кинути до в'язниці? Раз і назавжди депортувати? Або – третій кут диявольського трикутника маніакальної підозрілості – завербувати у "позаштатні агенти"? У росіян вже давно різноманітні підступи та хитрощі, що відлунюють гнильцею зради і підлабузництвом, зведені в ранг доблесті та "генеральної лінії" поведінки дипломатів і спецслужб.
Чи можна йому довіряти? Точніше, наскільки можна? Я ж не ідіот і мені не 18 років! Щоб офіцер будь-якої спецслужби світу дозволяв собі такі нібито приватні "підривні" одкровення зі стійким присмаком суїцидальних нахилів з представниками "вірогідного супротивника"… Так не буває! Чи буває?
Ну що ж, я вирішив ризикнути. Вдати дурника та пограти в цю гру. Виклик прийнято, товаришу капітан! Тим паче, що Ви ж зобов'язані посадовою інструкцією проводити роз'яснювальні бесіди з нерезидентами щодо політики та поточного стану справ у СРСР задля покращення їхнього ставлення Вашої країни та "формування стійких прорадянських переконань і симпатій"? Принаймні, так було сказано у Вашій старій інструкції початку 60-х, що я її одного разу читав ще під час написання дипломного проекту в університеті. Принаймні, так стовідсотково дотепер є у нас, бо зі слів одного мого далекого родича, що служить в органах держбезпеки Райху, схожі приписи щодо спілкування офіцерів Абвера, Гестапо і СС із "потенційно цікавими для вербовки чи здійснення позитивного впливу на суспільну думку іноземними громадянами" офіційно діють і досі. От і перевіримо, як далеко Ви наважитесь зайти. Ви пишите, але ж і я пишу!
— Чи можна поставити Вам питання, товаришу капітан? Суто між нами, по-дружньому, так би мовити? — я навмисне вжив звертання "товариш" у такій формі замість іншої91.
— Звісно! Валяйте, все одно ніхто не чує, то ж я можу тимчасово скласти із себе повноваження офіцера та на короткий термін знову перетворитися на нормальну людину. — відповів своєю бездоганною німецькою, при цьому хихикнувши якось по-дівчачому. — І тоді вже, якщо Ваша ласка, краще називайте мене Володимир. Чи Вальдемар. Як зручніше.
Отож, представлю на прискіпливий суд читача практичний дослівний переказ нашої півторагодинної дискусії, що від марного неробства та взаємної цікавості (чи все ж таки за службовою потребою?) жваво велася двома вже немолодими "представниками своїх систем", поки обшарпаний і на подив порожній потяг (ми були єдиними пасажирами у купе!) ліниво плівся від кордону до місця нашого призначення, провінційного містечка ("обласного центру" в їхній термінології) під назвою Житомир, що лежить за 120 кілометрів на захід від Києва.
Благослови Господь мого колегу Штефана за феноменальну пам'ять та здатність непомітно робити докладну стенограму в своєму нотатнику, а також мого колегу Карстена, що виявив нетипову для нього холоднокровність та здатність тримати язика за зубами, чи не вперше нічого не ляпнувши і не зіпсувавши мого початкового задуму, а навпаки – щосили мені підігрував!
[IV]
— Гаразд, Вальдемаре. От Ви стверджуєте, що вже давно пора завершити холодну війну і що політика розрядки між Райхом та СРСР піде на користь обом країнам. Із цим, звісно, важко не погодитися.
Я зробив невеличку драматичну паузу. Він схвально та енергійно закивав головою. Я повів далі.
— …та чи можливо це в об'єктивній дійсності? Я маю на увазі, не на папері чи у вигляді двосторонньої імітації, а у реальному житті? Адже ж політики помітно обабіч вагаються, та й суспільна думка…
— То не головне. Політики усюди примудряються навіть найсвітліші ідеї впроводжувати, даруйте, через дупу, така вже їхня сутність. Складається враження, що політиками стають саме ті люди, які народжуються від анального сексу! Хочуть вони того чи ні, а рівно хочуть того народи чи ні, ми все одно приречені на добросусідство передусім через те, що маємо дуже схожий набір цінностей, що з однієї сторони поєднує наші світогляди та водночас відмежувує їх від Заходу та США з іншої сторони. Давайте з усією відвертістю визнаємо простий очевидний факт: цінності – це набір морально-етичних чи культурних догм, заради яких людина готова пожертвувати навіть своєю прямою вигодою, так би мовити, свого роду шляхетне виправдання для здійснення ірраціональних, абсурдних чи жорстоких вчинків на соціальному рівні. Чи є такі у США, крім долара? Ні! Суспільство споживання поклоняється скеровується не душею чи серцем, а винятково шлунком. Чи є такі в нас? Безперечно, так. Вони дещо відрізняються нюансами та якістю, але сповідують єдиний ідеал про те, що у світі існують речі, важливіші за особистий комфорт, безпеку та навіть життя. У нас є надособистістні цінності, і це – найголовніше. До того ж, Захід вже сидить у печінках не лише у нас, а й навіть у Вас, хоча Ви історично були йому ближчими… та що там вже казати, Ви протягом століть були його органічною частиною! Американці дістали вже увесь світ! Воістину, мандрівник, який зміг би "закрити" Америку, став би набагато шанованішим у світі, ніш Колумб! І от тепер, коли вони рясно поливають лайном кожен ваш крок та намагаються розхитати Ваше суспільство із середини, єдина країна, яка виступає на Ваш захист, принаймні на словах у міжнародних організаціях, це – здавалося б неймовірно! – СРСР! Незважаючи на війну.
— Стривайте, Вальдемаре. Я б не поспішав із висновками. Тут спочатку необхідно добре розібратися. Те, що СРСР кілька разів засудив дурнуваті американські демарші у наш бік з приводу "утисків свободи слова", ще нічого не означає. Даруйте за різкість, але якщо змія вжалила вашого ворога, це ще не означає, що вона стала вашим другом. У такий спосіб Ваш уряд просто захищав у тому числі й власну вразливу точку.
— Правильно! Саме це і свідчить про спільність цінностей. Різниця лише у, так би мовити, якості культурного підґрунття та ступені просування на шкалі цих цінностей. А вектор руху – однаковий.
— Поясніть, що у Вашому розумінні значить "якість культурного підґрунття" і "ступінь просування на шкалі цінностей". Є певні вади, якими наше суспільство вражене більше, ніж Ваше?
— Це потребуватиме артикулювання кількох, ймовірно, неприємних для Ваших вух речей, та інакше не вийде. А втім, я так само займатимуся й самокритикою, а отже ми будемо на паритетних засадах. Насамперед зазначу, що йдеться не про вади, а радше про особливості, тобто дієслово "бути ураженим" чи "страждати" тут видається недоречним. Знаєте, як у старому російському анекдоті про діалог лікаря і пацієнта: — Хворий, Ви страждаєте на сексуальні збочення? — Ні, пане лікарю, я ними насолоджуюсь. Кажучи на інший лад, особливість у нашому розумінні – це недолік мінус моральна оцінка. Є так, як є, і це ані погано, ані добре, від того й танцюємо.
Так от, ви поступаєтесь нам у вибудові візії майбутнього, і першочергово з тієї причини, що нам, росіянам, довелося із великим напруженням наздоганяти Вас у тих досягненнях, які у Вас вже були наявними, а в нас – лише уявними. Це було до біса складно, але за таких умов характер – гартується, м'язи – міцнішають і рано чи пізно народжується новий чемпіон, що завдяки силі волі, лютій мотивації, несамовитій жазі самоствердження та пекельному перенапруженню перевершує чемпіона колишнього, який вже звик спочивати на лаврах, розслабився і частково втратив форму, відростивши черевце і почавши щосуботи хлебтати пиво.
Взяти хоча б німецький народ. Він усвідомлював себе як такий щонайменше з часів Отто фон Бісмарка92, а то й взагалі, з епохи Мартіна Лютера93. Та й Ваше загальновідоме Ein Volk, ein Reich, ein Führer94 вигадав не Гітлер, а ще Карл фон Клаузевіц95, от тільки у нього замість фюрера, зрозуміло, фігурував кайзер, а наповнив реальним екзистенційним змістом, знову ж таки, не сам Гітлер, а закоханий у нього геніальний Мартін Гайдеґґер96.
А що ж було у нас? Навіть соромно й розповідати…
У Росії ніколи не існувало "народу" як такого. Там завжди жили два народи – колоніальна еліта та поневолені. Так повелося від самого середньовіччя, коли купка норманів панувала над неосяжним морем різношерстих слов'янських племен. Пізніше, за часів розквіту класичної російської культури, таке становище досягло апогею. Вищі прошарки суспільства, вельможі та найбагатша буржуазія, усі ті триста сімей графів, князів та генерал-губернаторів, про яких та для яких власне і писали свої твори Пушкін, Толстой, Достоєвський та Чехов, намертво законсервувалися у своїй соціальній страті і не мали нічого спільного з рештою 98 відсотками населення Росії. Їхня мова – французька, їхнє місто – величний європейський Петербург і трішки "купецька" Москва, їхні витончені манери та інтереси разюче відрізнялися від простонароддя, їхнє єство було європейським. Історія донесла до нас безліч курйозних історій про те, як у часи Наполеонівських війн солдати, набрані з прилеглих сіл, масово вбивали російських офіцерів, помилково приймаючи їх за французьких, тому що вони практично нічим – ані мовою, ані поведінкою – не відрізнялися один від одного, а особисто для Кутузова умовні маршали Фуше та Ожеро були набагато зрозумілішими, близькими і більш "своїми", ніж якийсь там російський бородань Іван, що служить солдатом у його ж обозі.
Еліта російського суспільства 19 сторіччя нагадувала британську колоніальну адміністрацію в Індії тих самих часів, от тільки на відміну від останніх, тут колонізатори та колонізовані за якоюсь божою іронією виявилися однакового кольору та віросповідання, бо за браком заморських колоній аристократія "колонізувала" власну територію та населення з аналогічним ставленням до нього, але то не суттєво. Стосунки та взаємосприйняття у них було точнісінько таким самим.