– Наш останнім часом, як ніколи, ходив, думав, ходив, думав і нічого не говорив...
– Наш теж, – підтримала Марія.
– І наш, – сказала Надія. – Хоча зазвичай завжди ділився...
– Вони всі разом домовились нам нічого не говорити про свою останню роботу, – підсумувала Віра.
– Мені здається, що остання їхня робота було пов'язана з отими виборами, – висловив своє припущення Костянтин Корнійович. – Щось Сашко хитро посміхався, коли були усі ті повідомлення про президентські вибори...
– Мені також здалось, що ота історія з виборами була справою їхніх рук, – погодився з ним Володимир Іванович. – Ці дуже дивні результати...
– Отже, найімовірніше, що їхнє так зване закордонне відрядження дійсно пов'язано з цими виборами, – сказала Надія Анатоліївна.
– А дивні результати виборів можуть означати, що наші діти навчились впливати на великі маси людей... – продовжив свою думку Володимир Іванович.
– І хтось довідався про це, – у відчаї приклала руку до грудей Віра Іванівна.
– Якби хтось, – стурбовано сказав Тарас Володимирович. – Певен, що цим зацікавились іноземні розвідки.
– А, може, все ж таки наша розвідка допетрала... – з надією висловила своє припущення Віра Іванівна. – І вони тут, в Україні...
– Згадайте тільки спосіб викрадення, – нагадав Андрій Васильович. – Ні, це не можуть бути наші... Вони так би не діяли.
– Схоже на те... – погодився Володимир Іванович. – Тим більше, що й наші хлопці повідомляють про закордонне відрядження.
– Але де вони можуть бути? – запитала Наталія Костянтинівна.
– Не хочеться припускати, але моя думка така: їх викрали американці, – махнув рішуче рукою батько Вадима. – Вони зараз думають, що все в світі їм дозволено...
– Може так, а, може, і ні, – розмірковувала вголос Надія Анатоліївна. – Взагалі, будь-яка іноземна розвідка могла викрасти наших хлопців, а ось хто конкретно – невідомо...
– Нам треба вирахувати їх точніше, – конкретизував питання Андрій Васильович. – Якщо інших пропозицій не буде, то пропоную, у першому наближенні, спочатку зупинитись на американській версії.
– Це нам мало що дасть, – вставив батько Віктора. – Навіть, якщо ми будемо стовідсотково впевнені, що хлопці на території Сполучених Штатів, то і в цьому випадку невідомо, як встановити контакт з ними.
– А якщо нам зробити офіційний запит про викрадення? – запитала мати Вадима.
– До кого: до американців, чи до наших? – запитав жінку Андрій Васильович. – До американських бюрократів можна достукатись тільки через наших...
– Тоді годі й надіятись... – погодився батько Олександра. – Якщо наші чиновники до цього часу нічого не зробили, то і далі нічого не зроблять...
– Я, навіть, більше скажу, – палко втрутилась в розмову мати Віктора. – Якщо навіть нам буде точно відомо, що наші хлопчики в США, то наші чиновники з усіма своїми скандалами, вибачте, будуть гавкати на нас і, вибачте, лизати американцям...
;
/*Відомі міжнародні українські скандали доби сучасної незалежності: справи по вбивствах журналістів, крадіжки грошей високопоставленими посадовцями, спікеріади, касетний скандал, загадка збитого над Чорним морем ізраїльського літака, влучення військової ракети у будинок в Броварах, продаж радарів "кольчуга"... Багато на які поступки змушена була піти українська зовнішня дипломатія, щоб хоч якось прикрити вади існуючої системи влади.*/
;
– Прошу заспокоїтись, – підняв обидві руки батько Анатолія. – Вам може здатись, що ми просто запросили вас сюди поговорити. Але я маю невеличку пропозицію щодо можливого зв'язку з нашими хлопцями.
Всі уважно слухали.
– Ми можемо зробити наступне, – продовжив він, – Толик розповідав нам, що йому цікаво інколи дивиться в Інтернеті про діяльність людей з нашим прізвищем...
– І наш нам розповідав... – тихо сказала мати Олександра.
– І наш теж... – підтвердила мати Вадима.
Мати Віктора мовчки кивнула головою на знак підтвердження.
– Так ось, – вів своє батько Анатолія. – Ми можемо розмістити інформацію про нас на інтернетівських сторінках і через них тримати зв'язок. Ми з Марією сьогодні вже говорили про це... Наш небіж Юрко може нам допомогти...
– Що ж... Звісно, це значно краще ніж просто так чекати... – погодився Костянтин Корнійович. – Однак я особисто ще поміркую, що можна ще зробити...
– Добре, – підтримала ідею Віра Іванівна. – Передайте, будь ласка, Юрку наше прохання зробити ці сторінки... Може дійсно це допоможе...
;
;
/*-------------------------------------71----------------------------------*/
;
Пересадка в Денвері та переліт до Едмонтона пройшли спокійно. Хлопці безперешкодно проминули усі пункти перевірок. Ввійшли до світлої зали Едмонтського аеропорту та, тимчасово "матеріалізувавшись" в огрядну жіночку, на всяк випадок обміняли валюту. Потім, вже як "невидимі", вийшли на вулицю.
– Навряд чи нам вдасться найняти таксі до потрібного нам місця, – висловив сумнів Віктор. – Цей Мітинг Крік, здається, заховався десь в глибокій канадській провінції...
– Тоді, може, на попутках? – запитав Вадим.
– Можна, – відповів Анатолій. – Але боюсь, що тоді нам дуже довго доведеться добиратись...
– То давайте наймемо машину, – запропонував Олександр.
– Але як ми її наймемо без документів? – спитав Віктор.
– А дуже просто, – сказав Сашко. – Нам немає потреби пред'являти документи.
--Як це? – здивувався Вітьок.
– А ось так! – парував Олександр. – Наскільки мені відомо, документи пред'являються для того, щоб той, хто перевіряє міг засвідчити особу та внести у документи дані, на випадок якщо ця особа порушить якісь відповідні правила. Так?
– Так, – погодився Вітя.
– Тобто, якщо б ти, в якості видимого, пред'явив, наприклад, добре зроблене фальшиве посвідчення, то воно б спрацювало... – Сашко побачив ствердний кивок Віктора. – Нам взагалі документи не потрібні, бо фізична форма документів, так би мовити, перетворюється в голові суб'єкта, що перевіряє папери, у віртуальну форму. Зрозуміло, лише у тому випадку, коли не треба їх залишати для подальшої перевірки. Тобто, нам достатньо впровадити суб'єкту думку, що ми пред'явили відповідні документи, а він сам виконає всі необхідні формальності. Тут головне, щоб в голові суб'єкта не виникло ніяких підозр. Ось і все. Звикай, Вітю, до нових реалій.
– Тоді беремо машину, – погодився Віктор.
Через півгодини вони вже їхали у південному напрямку. За кермом старенького "форда" був Вадим. Напрямок подорожі був визначений такий: від Едмонтона до Кемроуза, а від Кемроуза, прямуючи на Доналду, вони виїдуть на кінцевий пункт подорожі – Мітинг Крік.
– Студентам завжди знижка, – говорив Олександр хлопцям. – Бачите яке авто найняли?
– А отой "суб'єкт" був доволі симпатичний... – сміявся Вадим. – Сашко так ввічливо "пред'являв" документи...
– А чого тут смішного, – Сашко трохи почервонів. – Дівчина дійсно симпатична.
– Яка така дівчина? – не вгамовувався Вадим. – Ти твердив про суб'єкти. Так от будь такий добрий і поводься з нею як із звичайним суб'єктом...
– Тобі лише сміятися... – пробуркотів Олександр.
– Та не ображайся, – заспокоїв його Вадим. – Дівчина дійсно дуже гарна. Вона і мені сподобалась. Але я, на фоні цих роздумів про "суб'єкта", згадав про Сашкову зустріч з маріупольськими дівчатами... Хто знає, що це за дівчина...
– Та про тих годі й говорити, – махнув рукою Сашко. – А ця, нічого собі, вправна. Оформила все швидко і так як треба...
Автомобіль вже виїхав з міста і прямував по звичайній сільській місцевості.
– Дивиться, хлопці, – здивований Анатолій дивився у вікно. – Прямо як у нас, в Україні.
– А точно! Майже такий же краєвид... – підтвердив Олександр. – Земля тільки не чорна...
Хлопці мовчки проїхали декілька кілометрів. Кожен згадав свої рідні місця, своїх рідних...
– Скоро засутеніє, – першим вийшов з роздумів Вадим. – Скоріш за все до Мітинг Кріку прибудемо, коли вже буде темно. Тобто, треба або зупинитись у якомусь готелі, або доведеться заночувати в машині.
– Не й дуже велика біда ночувати в машині, – сказав Віктор. – Пропоную їхати, а там – подивимось.
– Їдемо, – підтримав його Анатолій. – Їхати менше трьохсот кілометрів, повинні встигнути.
– Тоді ви, на всяк випадок, відпочиньте, а я покерую далі, – погодився з товаришами Вадим.
Дорога нагадувала звичайну українську і Вадим тримав шлях на Кемроуз, поглядаючи на дорожні покажчики. Час у дорозі проходив, як звичайно: сумовита сіра смуга попереду "форду" ставала дедалі темнішою і водії усіх автомашин почали обережно мацати її ввімкнутими фарами.
;
;
/*-------------------------------------72----------------------------------*/
;
Ввечері Джек Формер, робітник служби охорони вашингтонського міжнародного аеропорту, переглядав відеоплівки, які були записані у приміщенні аеропорту раніше. При цьому він не стільки виконував нещодавно отриману сувору інструкцію, яка вимагала робити ретельні повторні перегляди усіх відеоматеріалів з метою пошуків чотирьох хлопців, скільки з задоволенням дивився на самого себе в якості головного героя свого улюбленого серіалу "Джек Формер герой аеропорту".
"Вони там, на горі, геть сказилися, – думав він, відкинувшись на стільці та дивлячись на екран монітора. – З цією грою... Шукають цих хлопців... Мабуть, там, – він подивився на стелю, – хтось зробив добрячу ставку на цих хлопчаків."
Такого роду думки не заважали йому досить ретельно дивитися за рутинними подіями на моніторі і поясненням цього було дуже просте явище: на екрані з'явився він сам, власною персоною.
"А чим не Брюс Вілліс, – він з приємністю дивився на власну особу. – Навіть кращий, бо кожного дня – на екрані. І хлопець з себе видний."
Джек добре знав розташування всіх відеокамер в аеропорту, і тому, майже як досвідчений оператор, вибирав найвигідніші ракурси. Йому подобалось це нескінченне кіно, де він був, так би мовити, і автором сценарію, і режисером, і головним героєм, і глядачем.
Екранний Джек зупинився, лагідно посміхнувся звичайному Джеку, і хотів вже рушити далі, але кадр був зіпсований: аеропортівського кіногероя закрив собою якійсь хлопець з папірцем в руках. Той стояв перед розкладом польотів, а потів зробив крок в сторону і дав дорогу екранному Джекові.
"От нахаба. Лізе в кадр, не може вести себе пристойно, – мляво подумав Формер.