Змінився навіть вираз його обличчя: активний та допитливий хлопець нині став найінтровертнішим флегматиком, якого тільки можна собі уявити. Через пів року, коли психіатр побачив перед собою людину-овоч замість харизматичного хлопця, він із посмішкою на всі 32 доповів Віктору, що лікування йде за планом і, потихеньку, хлопець може виходити до суспільства. Проте, один препарат усе ж таки йому доведеться приймати до кінця життя. Це були нові пігулки малайзійського походження під назвою "M1Zi18", які видобуваються з якихось там токсинів рослин із додаванням чогось ще страшнішого, але значення мало тільки те, що їх кількість була обмежена, ціна висока, а працювали вони — дієво. Щоб це перевірити, батько брав Наста на кожні поминки, на які його кликали, чи то був колега-охоронець з ТЦ, який так і не виповз із запою, чи то бабця-сусідка, яку Наст навіть і не бачив ніколи, тому що вона сиділа завжди вдома. Результат був кожного разу один і той самий — Наст нікого не чув, окрім присутніх на заході людей. Він тільки позіхав безліч разів, тому що постійно хотів спати. Приблизно через два роки після цієї ситуації Віктор віддав усі свої заощадження за те, щоб діагноз прибрали з синового досьє, замінивши на слово "епізоди", тому що тільки так син міг почати навчання у медичному коледжі, який для нього обрав батько.
— Привіт, — маленька білявка, яка була зростом по груди Насту, підійшла до замріяного хлопця.
— Привіт, — відповів той та кинув непривітний погляд, мовляв, ти взагалі хто і що від мене хочеш?
— Я бачила тебе на тренуванні, і... е-ее... Ти на воротах стоїш, так? — сильно почервонівши, продовжила дівчина, яка помітно нервувала і мабуть не очікувала такого прохолодного до неї ставлення з самого початку.
— Стоять слони у зоопарку, а воротарі грають як і всі, — так само сухо та невимушено продовжив хлопець з пофарбованим волоссям, що стирчало в різні боки після миття.
— Зрозуміло, — піднявши брови та розвернувшись на п'ятах, підсумувала білявка, демонструючи середній палець Насту, коли він подивився їй у спину.
Хлопець зробив глибокий вдих і продовжив далі дивитись на проїжджаючі машини та людей, які, не поспішаючи, крокували у визначеному собою напрямку.
— Насте, ти немов оглух, я тебе тричі гукав, — сказав Сава, який, таке враження, з'явився нізвідки, кульгаючи на праву ногу.
— Що, знов Жека щільно зіграв? — з посмішкою запитав Наст, роздивляючись чотирьох-сантиметрову криваву смужку на голені Сави.
— Ага, — вичавив з себе той, зробивши при цьому гримасу, наче йому сказали, що тепер нога не придатна до футболу і взагалі її потрібно ампутувати. — Ну ж бо, ходімо, — страждально вимовив хлопець, проходячи біля друга, і продовжив кульгати в сторону їхнього з Настом дому зі швидкістю черепахи.
Сава Філіпенко був єдиним близьким другом для Наста. Рудий, Захар та Цвіркун теж були друзями Яковенка, але не найліпшими як Сава. Всі вони були дуже різними людьми, проте всіх об'єднувало декілька спільних речей: по-перше, футбол, а по-друге, відсутність батьків. ФК "Львів" базувався на території інтернату, і всі, окрім Наста і Сави, жили й навчалися також в цьому інтернаті, на території якого були футбольні поля, де кожного дня Юрійович проводив тренування. Наст був єдиною людиною в команді, у кого був хоча б один з батьків, а Сава жив з бабусею, яка опікувалася ним ще змалечку. Кожного разу, коли компанія Рудий, Цвіркун, Сава та Захар йшли гуляти, вони кликали Наста з собою і не через те, що він був дуже смішний чи веселий, а навпаки, Наст був чи не єдиною спокійною людиною серед хлопців, здебільшого завдяки пігулкам, які він приймав щодня. Кожен в компанії, за винятком Захара — доброго велетня-охоронця друзів, був дуже індивідуально-яскравою, харизматичною особистістю, тому Наст, немов інгібітор хімічних реакцій, врівноважував їхній колектив: без нього хімічно активні друзі, поєднуючись одне з одним, могли призвести до вибуху.
В коледжі хлопці були або вже дуже дорослі для свого віку, або геймери. Ні в тих, ні в інших не було спільних з Настом тем для розмов, тому хлопець і не спілкувався з однокурсниками. Якщо казати про дівчат, то в Наста були дві подруги-однокурсниці, якщо це можна назвати дружбою. Дівчата сиділи позаду Наста на історії і завжди перед заняттям намагалися знайти з ним якісь спільні теми, розпитати про футбол, щоб потім під час уроку Наст, вже у ролі друга, повинен був би їм допомогти.
Сава ж навпаки. Цей хлопець ніколи не користувався Настом і знав, що це, жити у сім'ї невеликого достатку, на відміну від багатьох їхніх однолітків.
Вони з Настом познайомилися ще у дитинстві на майданчику у їхньому дворі, згодом пішли вдвох на футбол і почали ще ближче спілкуватися. Сава зміг віднайти підхід до спілкування з Настом — він міг не сприймати близько до серця ті моменти, коли тридцятихвилинну сумну історію про дівчину, яка так і не відповіла взаємністю, Наст сприймав з виразом не найрозумнішої людини, що неодмінно запитає: "А що, Живчик без газу теж існує?" — щоб остаточно добити співрозмовника.
Йдучи знайомими вулицями Львова, хлопці зупинилися на світлофорі.
Червона людинка на ньому показувала, що ще 98 секунд потрібно стояти.
— Як я обожнюю цей світлофор! — іронічно випалив Сава, нахилившись вкотре подивитись, як там його бойова рана. — До речі, Цвіркун з Настею розійшлися, я в інстаграмі бачив. Вона, насправді, нічого така, — продовжував сам із собою балакати Сава, бо Наст ретельно стежив за червоною людинкою на світлофорі — чи не ворухнеться вона. — Ну, ти, певно, думаєш, якщо б я їй написав, це було б не дуже? Та і шансів, певно, малувато буде, ґа?
— Ага, — як завжди беземоційно підтвердив Наст, в той час як на зебру виїхав чорний BMW із тонованими вікнами, крізь які проривалися дуже гучні баси.
— Воу! — одразу відреагував Сава, в той час як Наст тільки почав роздивлятися авто.
Несподівано скло автівки швидко та плавно спустилося. За кермом сидів хлопець, на вигляд такого ж, як Наст із Савою, віку. Він махав їм рукою і намагався перекричати дуже гучну музику, щоб привітатися. Вигляд у водія був дуже задоволений і, можна навіть сказати, гордовитий. І тільки-но з'явилося зелене світло для автомобілів, BMW з гучним гуркотом мотору стартував і полетів вузенькою вулицею вперед.
— Що за?! — примружився Сава. — Я ставлю тисячу доларів, що йому немає й вісімнадцяти.
— В тебе немає навіть тисячі гривень, — зауважив Наст, сам розмірковуючи про цю ситуацію.
— Та я просто кажу... А ти бачив, він комусь із нас помахав? Ти його знаєш чи що? — піднявши брови догори та кульгаючи, поцікавився Сава.
— Ні. ні, не знаю, — збрехав Наст, який одразу впізнав свого друга з шкільних часів. Він просто не хотів починати говорити про нього, тому що для Наста це вкотре згадати про ще одну з багатьох причин, чому з ним не спілкуються люди, а у цьому випадку все впиралося в гроші.
За декілька кварталів хлопці завернули у внутрішній двір старого будинку. Триповерхова будівля, таке враження, пережила не тільки дві світові війни, а й римську та османську імперії. На фасаді не було вільного місця без подряпинки чи тріщини, а вікна будинку вже років тридцять як благали своїм зовнішнім виглядом відправити їх на смітник. При вході до під'їзду хлопці нахилилися, проходячи під висячими лози винограду, які, немов завіса, перекривали верхню половину входу.
— Все, друже, до завтра, — простягуючи руку, прощався Сава.
Наст подивився у блакитні очі друга і простягнув йому свою руку у відповідь:
— Так, бувай, Саво.
На відміну від найліпшого друга, який жив на першому поверсі, Насту потрібно було піднятися вгору ще на один. І тільки тоді, ставши перед обшарпаними дверима з нахиленою цифрою сім, він постукав тричі.
Декілька секунд потому двері зі скрипом відчинилися, і Віктор, батько Наста, стоячи з чашкою кави, крізь тонкі окуляри окинув поглядом сина.
— Ти в окулярах? — з кам'яним обличчям поцікавився хлопець.
— Та краще б зняв, щоб не бачити ось це гніздо на голові. Коли ти нарешті підстрижешся і змиєш ось цей сором? — суворо почав батько.
— Мене влаштовує, — спокійно відповів Наст, скидаючи рюкзак на стілець біля входу.
— А мене ні, доки ти живеш за мій кошт, будеш робити так, як я кажу! Який ідіот міг посперечатися на зачіску?! — почав вже сильно нервувати батько.
— Я, — невимушено продовжив Наст.
Він вже знав кожну деталь батьківського характеру, тому обрав правильну тактику: не сперечатися, і, згодом, батько сам заспокоїться. Через декілька хвилин так і сталося: повністю спокійний та врівноважений Віктор розливав рибну юшку по тарілках, відбираючи великі шматочки риби з каструлі та перекладаючи їх у синову тарілку.
— Денс-денс-денс, — тихенько підспівував телевізору чоловік у сірій футболці та синіх штанях Nike, яким було років більше, ніж Насту.
Кухня радянського зразка була б тісною навіть для сім'ї із трьох людей, але батькові з сином її розмірів було достатньо. Тут не було жодної зайвої деталі, продукту або предмету побуту: хліб лежав у хлібниці, крупи — кожна у відповідній підписаній коробочці. Ніяких заморожених нагетсів чи пачки цукерок або якоїсь Coca-Cola у холодильнику, не кажучи вже про делікатеси, що скоріш, як виняток, бували на Новий рік, такі як в'ялене м'ясо, червона риба або сир із пліснявою.
— Синку, у мене є до тебе важлива розмова, — сказав Віктор, побачивши, що син увійшов до кухні. — Ти, до речі, приймав сьогодні пігулку?
— М-м? — підняв брови догори Наст, кажучи цим, що не зрозумів з почутого нічого.
— Ти приймав свою пігулку сьогодні, синку? — трохи голосніше повторив Віктор.
— А-а, цей, пігулка, цей. — хлопець з нерухомим обличчям намагався налагодити свої думки, прискорити їх. — Так, я тільки-но у ванній. той. її, — нарешті вичавив відповідь він.
— Добре, синку, — з видихом почав батько. Він знав, що у перші п'ятнадцять хвилин після прийому сублінгвальної пігулки є дуже сильні відхилення у збудливості, швидкості мислення та емоційному складнику. — Язик підіймати на перевірку не будемо, як раніше, хе-хе? — посміхнувся сам зі свого жарту батько і, не отримавши жодної реакції від сина, продовжив. — У мене для тебе є дві новини: погана та гарна, з якої почати? — рази у півтори гучніше, ніж у нормі, запитав батько, розвернувшись обличчям до сина, який сидів, тримаючи ложку, і дивився у порожній простір на столі, де мала б стояти тарілка.
— З гарної, — спокійно відповів Наст, секунд через сім після того, як батько поставив питання.