Там також пролягла невидима, проте непереборна лінія, що її прокреслила дещиця Господня на вічне розділення ісламсько-близькосхідної та конфуціансько-китайської цивілізації, котрі, втім, як і деінде, не в змозі похизуватися мирним співіснуванням та відсутністю періодичних зазіхань одна на одну. Та жодна людина, жоднен найобдарованіший полководець, і навіть жоден безсммертний титан сучасності не спромігся би посунути цей кордон в жоден бік далі, ніж на кільканадцять нічого не вартих жалюгідних кілометрів у той чи інший бік, бо його було встановлено ще у сиву давнину і не балаканиною політиків із краватками, огрядними черевцями та виблискуючими лисинами, а, за влучним висловлюванням Бісмарка, залізом та кров'ю. Від себе додам найголовніше – передусім над-цінною над-ідеєю, позаяк залізо та кров відповідають на питання "як?", а над-ідея – на питання "навіщо?".
У липні 751 року, у долині річки Талас поблизу міста Атлаха, розташованого на півдні сучасної Казахської РСР, відбулася грандіозна битва між військами Аббасидського халіфату та китайської династії Тан за правління імператора Сюань-цзун за контроль над Центральною Азією. Чотири дні армії стояли одна навпроти іншої, не наважуючись розпочати битву. На п'ятий день в тил китайцям несподівано вдарили союзники-карлуки (о, цей віковічний потяг арабів до зради і змови!), які перейшли на сторону арабів. В той же час араби розпочали наступ. Китайська армія не витримала натиску та кинулась тікати.
Таким чином, у зіткненні двох цивілізацій було остаточно демарковано ареал поширення кожної з них, що з несуттєвими змінами зберігся й дотепер. На схід від Таласу простягнувся вічний мудрець-флегматик Китай у витонченому шовковому вбранні, що нікуди не поспішає і не зносить пустої суєти та потопаючи в опіумній напівдрімоті терпляче чекає слушного моменту для свого тріумфального пробудження і після того, як повз його могутню поставу пропливуть по черзі трупи всіх його ворогів, які пихато і по-тваринному перегризли один одному ковтки через брак далекоглядності та терпіння, світ сам впаде до його ніг, мов перезріле яблуко, бо те, що для решти планети виглядає як летаргія та бездіяльність, для синів Конфуція видається найдостойнішою з чеснот – обачливістю та стратегічним мисленням. На захід від Таласу розкинулася посушлива земля пророка Мухаммеда, нехай благословить і вітає його Аллах90, і та земля віками клекоче від невгамовної енергії експансій і фанатизму битв за істину, вона сповнена безстрашної шляхетності і саможертовного шаленства. Вона підкорювала і була підкорена, вона горіла ненавистю і випромінювала нелюдське кохання, вона перекроювалася і ходила ходуном, народжуючи то найсвітліших пророків, то найтемніших тиранів, і обидвох сама ж і знищувала, а вони із радістю та хворобливим натхненням охоче жертвували собою, і то не просто так, але во ім'я чергової месіанської ідеї.
Схід і Захід наразі – повні протилежності в усьому, бо перший підкорюється розуму та терпінню, а другий поставив на чільне місце почуття та енергію. Ніхто з них не кращий і не гірший. Вони просто різні. Різні невимовно, незбагненно, дзеркально, несумісно. Різні "навиворіт" один від одного. І саме тому пересікаючи подібні кордони у мандрівника неминуче виникає відчуття, нібито він покидає власний звичний світ та вступає до чудернадського потойбіччя, де навіть річки течуть у напрямку, зворотному від морів, а люди народжуються старцями, щоб померти немовлятами.
Схожим, але дещо іншим є кордон між нами та Півднем, Європою та Азійсько-африканським світом. Схожість його полягає у такому самому гігінському ступені відмінностей та їхній незліченній кількості, а несхожість – у характері цих відмінностей, що в даному випадку є швидше не просторово-географічним, а формаційно-часовим.
А от наш кордон зі Сходом без надлишкового піїтету можна вважати міжцивілізаційним у повному розумінні цього слова. Ми такі схожі між собою та водночас відмінні, ми чудово розуміємо одне одного, та у той самий час періодично зануюємо одне одного іноді у жах, іноді – у щиросердний бездонний подив, та не через конкретні ознаки чи принципи як такі, а лише через незвичність, дивакуватість чи – чого гріха таїти! – дикуватість методів їхнього втілення. Втім, час тут також кидається в очі, але по-іншому, не в плані різниці епох, а саме тим, що він ніби тягнеться дуже повільно, мов кесіль, а подекуди і взагалі наче застиг, зацементувався, закостенів. Бог часу Кронос, всесильний та всемогутній на Заході, тут у них, вочевидь через погане харчування, закляк від ревматизму і ледь тягне ноги, човгаючи схожими одне на одне мов близнюки десятиліттями.
Так от, я перетинаю кордон і опиняюся у королевстві кривих дзеркал, наче Аліса у країні чудес. Чим далі я заглиблююсь у це королівство філістерів, тим виразніше розумію, що над цією країною розлита якась цвинтарна тиша, панує всеохоплюючий кататонічний ступор, висить неописний словами густий затхлий дух закостенілості, заскорузлості, відкинутості на узбіччя часу. Відмінності робляться раз у раз випуклішими, вочевидь, завдяки контрасту з неочікуваними подібностями, що сигналізують тобі, нібито це королівство не таке вже й чуже, і все у ньому майже таке саме, як і у нашому. Але це "майже" – заввишки з хмарочос.
[IІ]
Кордон проходить по лінії, обабіч якої мешкає сільське населення, історично пов'язане численними родинними зв'язками, та навіть ці найближчі родичі за півстоліття існування кордону призвичаїлися дивитися одне на одного з підозрою та антипатією, як на малозрозумілих чужинців, що живуть геть іншим життям та турботами. Колючий дріт кордону розділив людські душі по живому, залишивши на них рубець, що не гоїться, то ж не дивно, що такі понівечені душі поступово відвикли від любові до братів та сестер, так само як скалічені очі втрачають здатність до читання.
Я поспіхом залишаю позаду наш пункт перетину кордону з ісполінським колись червоно-чорним, а зараз вигорілим на сонці транспарантом "Хай живе націонал-соціалістична Німеччина та її Вічний фюрер Адольф Гітлер!" на фасаді двоповерхової, схожої на бабусину праску будівлі та переміщуюсь... до ТОГО світу? На ТОЙ світ?
Вартовими кордону зі сторони СРСР, уособленням страхітливого радянського звіра, виявилися геть не монстрозні, а до смерті втомлені та засмикані дядьки середнього віку зі смішними вусами, неголеними пахвами та такою ж кумедною формою синього кольору, що швидше ріднила їх не з грізними прикордонникми-есесівцями по той бік, а з архитиповим сантехніком зі старого порнофільму.
Жодної посмішки, жодних сантиментів, жодної емпатії. Митний та прикордонний контроль триває довго, марудно і безглуздо прискіпливо, хоча й відверто неохоче. "Мій" митний офіцер ліниво перерив мою валізу кілька разів, потім обшукав кишені, потім перевірив документи, а після цього так само підкреслено меланхолійно заходився вдруге порпатися у валізі. Завершивши цей процес він жестом запрсив мене до сусідньої кімнати з промовистим та пихатим написом "службове приміщення". Двері до "службового приміщення" трималися на чесному слові, тіліпаючись на проіржавілих петлях, мов зламана щелепа. Ні про яку секретність і не йшлося. Йшлося радше про розрахунок на психологічне пригнічення та священний трепет, що його радянські громадяни змалечку виховані відчувати перед подібними місцями.
Там – знову ті самі питання по колу: навіщо, до кого, як дового плануєте. І знову ті самі розписки, що я вже давав у ранянському консульстві. Пам'ятаймо життєву максиму радянського бюрократа – чим більше паперу, тім чистіша дупа.
[ІІІ]
Хоч загальний краєвид не змінився ні на йоту, та я одразу ж помітив, що знаходжуся поза межами Райху. Архітектура, монументи, написи, вивіски – все, що оточувало мене, візуально свідчило про радикально інший світ. Кудись миттю позникали шпеєрівські домовиноподібні потвори держустанов, що їх влада Райху у незліченній кількості поназводила після війни на галицьких теренах, по-собачому мітячи ними нову територію, а натомість усюди, мов бридкі підліткові прищі, повигулькували такі самі незліченні пам'ятники Леніну, що вочевидь виконують у СРСР аналогічну функцію. Ленін з піднятою рукою. Ленін з опущеною рукою. Ленін, що нахиляється корпусом уперед, незграбно ухопившись за відворот свого чи то плаща, чи то піджака, ніби виконує традиційний єврейський танок.
Ще у потязі, одразу після прохождення кордону до нас у купе підсів "прикріплений" до нас співробідник КДБ (за документами – "супроводжуючий гід"). Він не таївся, не приховував свого статусу, а навпаки, заходився енергійно та привітно знайомитися, демонструючи свою відкритість, і товаристкість. Попри те, що росіяни загалом мало схильні до надмірних політесів, "наш" КДБ-шник постійно жартував та посміхався на всі наявні зуби, декількох з яких бракувало, а деякі були золотими, що робило його більш схожим не на зловісного російського "чекіста", а на циганського барона з постановки опери "Кармен" чи провінційного алкоголіка із саксонської глибинки.
— Повсюдні Леніни – то пусте! Не звертайте на них уваги. Ми от живемо і не звертаємо! Це – мов специфіка природного ландшафту. Нікому не заважає. — удавано безтурботно пробасив він, плескаючи мого супутника Карстена по плечу. — Ба більше, вождь світового пролетаріату іноді навіть допомагає нам посмертно, принймні мені. Наприклад увечері, коли я повертаюся додому після служби мертвяче стомленим, а дружина – на чергуванні у лікарні, де працює медсестрою, то я граюся зі своїм п'ятирічним сином у Мавзолей – я виконую роль Леніна, що помпезно лежить на дивані посеред кімнати, а він – роль почесної варти, яка має стояти на посту не видаючи ані звуку та охороняти спокій Володимира Ілліча!
Капітанові КДБ Володимиру (кумедний збіг!) Вітенку – 45 років, він має дві вищі освіти, володіє шістьма мовами, не п'є, не палить, не вживає лайливих слів, він приємний у спілкуванні, явно не є фанатиком та ортодоксом, вирізняється дотепністю і гострим розумом. Така ідеальна картина мимоволі спонукає тебе шукати, у чому ж підступ. Чому 45 років, стільки позитивних якостей і раптом – всього лише капітан?
Ах, ось воно! Він – своєрідний дисидент усередині системи! Веде з іноземцями напрочуд відверті та небезпечні розмови.