– Тут спокійно можна покейфувати, і ніхто нічого не запідозрить.
"Наркомани, – подумав Віктор. – Такі молоді, а вже втікають від дійсності..."
Він і раніше вже думав про явище наркоманії, про уявну боротьбу з нею будь-якої влади, про майже показну відстороненість суспільства. Виходило так, що владі вигідно мати справу з наркоманствуючою молоддю: з одного боку – мати додаткові фінансові канали, з другого – інструменти впливу на молодіжний, невгамовний, але такий покірний, коли він задурений наркотиками, натовп.
Свого часу Віктор навіть розробив щось на зразок програми профілактики наркоманії в суспільстві. Головним принципом цієї програми було визнання суспільством наркоманів психічно хворими людьми. Тобто такими хворими, в яких життєві цінності зміщені в сторону вживання наркотиків.
"Це дозволить відноситись до них як до хворих, з відповідними корективами. Він згадав твори Джека Лондона про прокажених, згадав про ізоляцію суспільством людей, які взагалі нічим йому не завинили – вони лише хворіли на невиліковну заразну хворобу."
;
/*Лондон Джек (1876-1916) – письменник. У творах "Подорож на "Снарку", "Кулау-прокажений", "Прощавай, Джеку!" описав життя прокажених, зокрема на гавайському острові Молокаї, на початку 20 сторіччя.*/
;
"І навпаки, те ж саме суспільство чомусь не хоче визнавати наркоманію та алкоголізм, на відміну від прокази, штучними психічними захворюваннями, не хоче відповідно ставитись до них."
"Тому доцільно було б виділити територію з розміщеними на ній виробничими, житловими спортивними, культурними спорудами, та віддаленістю її від найближчого населеного пункту не менш, як п'ятсот кілометрів."
"Краще за все підійшов би Острів. Майже такий, як лондоновський Молокаї."
"На цьому Острові всім хворим, які добровільно прибувають туди, забезпечується вільний та безкоштовний доступ до наркотиків та спиртних напоїв. Відповідно до цього, правила суспільної поведінки підтримуються мешканцями Острова."
"Транспортний зв'язок з Островом здійснюється повітряним шляхом, наприклад, раз на місяць."
"Особам, які зможуть зрозуміти згубність своєї звички та видужають, забезпечується право повернення до суспільства."
"На час виконання програми ізоляція Острова з моря та повітря покладається на збройні сили."
"Зв'язок з Островом підтримується у повному обсязі."
"Острів повинен забезпечуватись основними видами продовольства."
"Одночасно з утворенням території-Острова, держава(ви) приймає(ють) і виконує(ють) найжорсткіше законодавство щодо обороту наркотичних речовин на своїй(їх) території(ях), бо наркоділки можуть тимчасово розповсюдити велику кількість наркотиків серед молоді безкоштовно з метою звести програму нанівець. На території держави тимчасово можуть існувати лікарські заклади для осіб, що бажають вилікуватися без поїздки на Острів."
"Таким чином, відбувається самоізоляція негативних елементів суспільства, для яких здобуття будь-якого наркотичного засобу стало змістом життя."
"Таким чином, провадиться економічний підрив ринку наркотиків у сполученні з принципами соціальної справедливості: діяльність дрібних розповсюджувачів наркотиків стає надризикованою, а для наркоділків – безглуздою, тому, що, коли наркоман доходить стадії повної наркозалежності, то йому немає сенсу тратити гроші на те, що можна отримати даром."
"Ніхто не має стверджувати, що на Острові живуть знедолені, одночасно ніхто не має стверджувати, що на Острові живуть обрані. Там будуть жити ті, хто зробив свій вибір."
"Як би там не було, але це значно гуманніше, ніж поводження з прокаженими в лепрозоріях."
Так думав Віктор. Програма може стати реальним інструментом боротьби з наркомафією на відміну від сучасної імітації боротьби владними структурами усіх країн світу, на відміну від використання непевних ситуацій владними біороботами.
;
;
/*-------------------------------------69----------------------------------*/
;
Тим часом у Вашингтоні йшло засідання надзвичайної ради під керівництвом директора ЦРУ.
– Усі наші заходи не дають результату, – розпочав нараду і директор ЦРУ, окинувши важким, стомленим поглядом присутніх. – Гра – грою, але ми не граємось. Ми втрачаємо дорогоцінний час. Потрібні ефективніші пропозиції.
Він замовк, чекаючи пропозицій від присутніх.
Над залом запанувала гнітюча мовчанка, яку насмілився перервати директор АНБ: в якійсь мірі і його відомство було причетне до масштабної "гри", тому він розумів, що становище треба виправляти.
– Щодо нових пропозицій, – спокійно сказав він. – Наші аналітики пропонують все зробити навпаки. Ми повинні перехопити ініціативу. Тобто ми будемо продовжувати шукати об'єкти, але водночас ми повинні зробити так, щоб вони почали активно шукати нас.
Директор АНБ зробив ефектну паузу.
– Конкретизуйте вашу думку, – запропонував директор ЦРУ.
– Можливо наші дії видадуться декому досить різкими, але дозволю собі запропонувати наступне. По-перше, слід організувати негайну доставку їхніх батьків сюди; по-друге, через засоби масової інформації розповсюдити фотографії цих батьків з проханням звернутися у призначене місце. Наші хлопчики, гадаю, правильно зрозуміють цей крок і неодмінно зв'яжуться з нами.
– Якщо вони ще на нашій території...
– По-перше, у нас є підстави припускати, що вони ще тут, а по-друге, ми можемо розповсюдити фотоінформацію таким чином, щоб вони дізнались про це у будь-якій крапці земної кулі.
– Як ви пропонуєте зробити це?
– Один з варіантів: сповістити про жахливий терористичний акт із захопленням заручників у автобусі. Фотографії та відеоінформацію про заручників, тобто батьків цих хлопців, розповсюдити усіма нашими засобами масової інформації не тільки по Сполучених Штатах, а й по всьому світові. Зрозуміло що варіант короткодіючий в часі – ми не можемо "крутити" цю інформацію досить довго, але він дешевший за другий варіант...
– Продовжуйте...
– Другим варіантом передбачається глобальна рекламна кампанія на кшталт реклами виробників нашої підфарбованої води, або запропонуємо якійсь засіб від старіння. Ми зможемо "крутити" таку інформацію де завгодно, коли завгодно і головне, скільки завгодно. Але суттєвим мінусом цього варіанту є грошові витрати.
– Так, досить великі грошові витрати... У вас є детальний план?
– Детального плану поки що немає. Ми працюємо над ним. Але сам механізм зміни напряму розшуків нам здається цілком слушним.
Директор ЦРУ нахилився до переговорного устрою і натиснув кнопку.
– Передати екстрений наказ нашій групі в Маріуполі, Україна. Негайно захопити батьків винахідників впливу та якнайшвидше переправити їх на територію США. Ніякого ризику для їхнього життя. Вони потрібні нам живими.
Він подивився на колег.
– Наступного разу, гадаю, що просто присутніх тут буде значно менше. Ваші контори отримують великі гроші не за це.
В кімнаті панувала тиша.
– Вам, пане директоре, – директор ЦРУ звернувся до директора АНБ, – до часу доставки сюди цих батьків, доручається негайно розробити детальний план по використанню відеоряду з заручниками. Прорахуйте обидва варіанти.
– В нас значно менше часу, ніж ми думаємо, – озвався директор АНБ. – Треба діяти активно, з урахуванням того, що чим менше виконавців залучено до цієї справи, тим менше ймовірність пригорнути увагу до цієї справи інших розвідок. Тому ми б просили розпочати операцію не з часу прибуття цих батьків сюди, а раніше: як тільки стане відомо, що вони вже прямують сюди. Це надасть можливість виграти дорогоцінний час.
– Згоден. Ми будемо тримати вас у курсі подій по операції транспортування об'єктів сюди, і повідомимо вас, як тільки вони візьмуть курс на США, – погодився директор ЦРУ. – Але це ні в якому разі не звільняє інші служби від розробки нових ефективних варіантів доставки розробників впливу.
;
;
/*-------------------------------------70----------------------------------*/
;
Хлопці відмовились від використання стільникових телефонів для зв'язку з рідними з міркувань потенційних можливостей для організації стеження. А тому додатково направили декільком своїм маріупольським знайомим електронні листи з проханням повідомити своїх батьків про те, що з ними все гаразд.
Знайомі, отримавши електронну пошту, негайно подзвонили батькам і передали ці повідомлення.
Мати Анатолія якраз поклала слухавку, а її чоловік стояв поруч.
– Дзвонив Сашко Пилипчук, – промовила вона. – Передав привіт від Толика. Сказав, що Толик просив нас не хвилюватись. Вони всі зараз за кордоном, але скоро збираються додому.
– За кордоном, – з подивом повторив батько. – Де?
– Скоріше – чому?
– Треба порадитись...
– Давай порадимось з усіма нашими... І з Сашковими, і з Вадимовими, і з Вікторовими... Може наша пропозиція, та, яку ми з тобою сьогодні обговорювали, і підійде...
– Дзвони до них та запрошуй сюди: треба збирати велику раду. Не забудь поставити чаю, а я схожу до крамниці та куплю чогось солодкого. Я швидко.
Марія набрала номер батьків Вадима.
– Віро?... Нам передали повідомлення від Толика... От і добре... Тим більше треба обсудити ситуацію з цими повідомленнями...Якщо зможете, то приходьте з Андрієм до нас прямо зараз. Ні, ні. Нічого страшного... Я подзвоню іншим. Домовились?
Всі погодились на зустріч, і через півгодини всі сиділи в невеличкій залі полотанівської квартири.
– Ми запросили вас з метою вирішити питання, що нам робити далі, – розпочав батько Анатолія. – Всі ми отримали повідомлення від хлопців, що вони живі, здорові і зараз знаходяться десь за кордоном.
– Так, нам відомо, що у них все нормально, – підтримав розмову Тарас, батько Віктора. – Але нам з Надією здається, що вони не хочуть наражати нас на небезпеку, і підтримують, так би мовити, односторонній зв'язок.
– Ми з Костиком теж так вважаємо, – підтримала його мати Олександра Наталія.
– От ми і вирішили порадитись з вами щодо цього, – сказала Марія. – Перше: щодо можливості зробити цей зв'язок повним. Друге: розібратися, що взагалі робиться. Коли ми бігали по міським офіційним установам і хотіли отримати хоч-яку інформацію, тоді нам було не до цього. Тепер ситуація хоч трохи спокійніша, і ми можемо спробувати розв'язати її...
– А над чим вони працювали останнім часом? – запитав Андрій, батько Вадима.