В цей момент приспіла повернутися Єлена. Не питай, що можна було робити у туалеті так довго! Окрім того, щоб нишком вилакати додаткові грамів зо двісті коньяку. Посміхаючись таємниче-вдоволеною посмішкою, неначе ситий людожер, вона узяла Пауля під руку і ледь помітно (принаймні, як їй здавалося) шарпнула його за рукав піджака.
Пауль сіпнувся, мов від укусу отруйного павука, і пробубнів скоромовкою:
— Ось, власне, усі формальності наразі владнано, ми чекатимемо Вас післязавтра рівно о восьмій на вокзалі, що на Фрідріхштрасе. Будь ласка, не запізнюйтесь і не забудьте потрібні документи на дозволи. Квитки будуть у мене на руках, добове грошове утримання також, так що ні про що не турбуйтесь. Готель вже заброньовано… не бозна-який розкішний, та ще й далеченько від центра, аж у 20-ому окрузі79, квартал Бельвіль, проте якраз у вирі подій, так би мовити, бо це саме одна з тих локацій, де паризька мерія компактно розселяє е-е-е… нових співгромадян. Отож, не смію більше Вас затримувати, герр Мьоллер, був щиро радий знайомству. До зустрічі!
Ми для годиться (пам'ятаєш: "поводитися як взірцевий представник НСДАП з точки зору ввічливості…!"?; то я про всяк випадок вирішив почати завчасно) потеревенили ще хвилин із п'ять про примхи погоди, поезію, та болячки, я отримав у подарунок вищезгаданий "поетичний альманах" (навряд чи вона в курсі, що означає це слово, просто звучить красиво, загадково та піднесено) та із задоволенням відкланявся. На прощання я потиснув обидві руки – Пауля (ніби пом'яв вогкий пластилін) та Єлени (ніби подрочив члена ящірці) – і з усих сил якнайпривітніше посміхнувся, після чого підпсовані міллю Ромео та Джульєтта поспіхом ретирувалися тим дивним пристрасно-підстрибуючим кроком, яким у віці до 30 біжать трахатися, до 50 – похмелятися, а після 60 – посцяти.
Ця трагікомічна парочка поступово віддалаляся від мене, продовжуючи несамовито чубитися, артикулюючи такі перли сімейно-подружньо-ад'юльтерного мистецтва напів жартівливої напів цілком автентичної сварки, що я навіть вирішив занотувати дещо у блокнот:
— Відчепися від мене, мораліст чортів! Взагалі, я свята людина, бо в мене спостерігається конфлікт гріхів: мені черевоугідництво заважає перелюбствувати.
— Свята, значить…! То чому біля тебе постійно в'ються стільки мужиків?!
— Це іконописці…
Як бачиш, мені не вельми поталанило і у моїй подорожі на мене очікує не така приємна компанія, як на тебе, проте, як мінімум не менш цікава з точки зору психопатологій людських взаємин. Це ж-бо також досвід, хоч і малопринадний! Досвід завжди приходить лише через особисті граблі та дискомфорт і він тим цінніший, чим травматичніший або геморойніший, чи не так? От і вдосконалюватиму свої навички спілкування з тихими психами та неврівноваженими нарцисами, експерементуватиму, аби у майбутньому обходитися з ними з ювелірною майстерністю та чітко знати, що "можна", а чого "не можна" дозволяти собі з подібними суб'єктами, як вони реагуватимуть, а особливо – як ними маніпулювати. Це може виявитися вельми корисним і стати у нагоді, бо серед різнопланового керівництва усіх ланок таких персонажів сила-силенна та краще вже набити собі синців на безпечних екземплярах, щоб дослідити кордони "можна" і ступінь бурхливості реакції на порушення того "можна", ніж подім підірвати свою кар'єру, мов камікадзе, на комусь дійсно впливовому з цієї породи. Досвідчений – значить завбачливо побитий у лабараторних умовах задля убезпечення себе в умовах бойових. Як то кажуть, досвідчений токар знає техніку безпеки, як свої три пальці.
Виглядає, наче самозаспокоєння шибеника, що, мовляв, у пеклі хоча б не деруть три шкіри за опалення та компанія весела? Ну, десь так і є, брате, ніде правди діти.
Виклик щодо книжки прийнято! Залишимо щось по собі, крім лайна в унітазі! Відчуваю, вийде справжній шедевр, по вона постане з твого таланту та моєї спостережливості… Чи навпаки? Одначе, байдуже.
Нарешті Марта хоч трішки передпочине від мене, я відпочину від побуту, берлінської помпезності та суєти і побачу омріяний Париж! Освіжу напівзабуту французьку, поласую круасанами та – маю такий відчайдушний намір – жаб'ячими лапками з отим смердючим сиром (постійно забуваю назву). Хоча, підозрюю, що їх личить споживати окремо і французи зиркатимуть на мене зі своєю фірмовою зарозумілою зневагою та манірним снобізмом. Та мені, знову ж таки, байдуже.
Знаєш, із самого дитинства мені дошкуляла думка, що коли вже наші діди, захоплюючи якісь місцини Європи, десь і виглядали варварами з нижчою культурою, то це у Парижі. Історичне дежа-вю, орди Аларіха під брамою Риму. Вказівний перст Кліо80, описавши коло у 180 градусів, повернувся у вихідну точку. Бачу, бачу як вже кривиться, немов від нападу печії, твоя скептична мармиза з ознаками аристократичного виродження. Та все одно, ти тільки-но уяви, як парижани 40-х зустрічали німців 40-х не на політичному, а на щоденному побутовому рівні! Як витончений граф із келихом вишуканого "Шато д'Естублон" у правиці глузливо оглядає з ніг до голови присланого до нього королем керуючого-провінцяла, у якого під нігтями застрягла сільський бруд, який плутає композитора Бізе з однойменним тістечком, нормально не володіє ножем і виделкою, має звичку голосно шмаркатися в інкрустований золотом гобілен 16 століття та зроду не читав нічого, крім етикетки освіжувача повітря, сидячи у туалеті.
І перемогли ми з тієї самої причини, що й варвари – Рим. Бо були дикішими, жорстокішими та брутальнішими, менш людяними і біль звірячими. Першородна звірячість завжди перемагає інтелігентний гуманізм – закон номер один. А ще ми точно знали хто ми і чого хочемо за будь-яку ціну. У французів було велике минуле і велика культура, а в нас – велика мрія та велике майбутнє. А мрія завжди перемагає культуру – закон номер два.
Саме так ми, суворі північні варвари, знову не оцінивши гуманізму цивілізаційно куди як високорозвинененіших південних сусідів, несамовито лаючись і трощачі все на своєму шляху, безцеремонно вдерлися до старого добротного сусідського будинку і, нахабно виклавши свої брудні ноги на стіл, звели вчорашніх господарів до стану прислуги. А ті, у свою чергу, толерантно підкорилися "аби не поглиблювати конфлікт" і, ще більше сповнившись гуманізму, слухняно пошкандибали ночувати до свинарника, ще кілька десятиліть поспіль слухаючи, як бешкетують дикуни в їхньому колишньому будинку… Ще дуже-дуже довго до брудної господарської споруди, в якій тепер мешкали вчорашні володарі європейської ойкумени, нащадки слави Наполеона, раз у раз долинав гуркіт шибок, тваринний сміх і вереск, запах диму від спалювання книг і дорогих меблів ручної роботи та сморід зі сторони фамільної каплички часів ледь не Меровінгів, перетвореної нині на відхоже місце.
Із плином часу різниця між "нами" та "ними" поступово стерлася, а розбіжності нівілювалися. Ми, хижий та бездонний загальногерманський шлунок, перетравили їх, мов вишуканий французький делікатес (як, до речі, і грубі невибагливі слов'янські наїдки зі сходу), на однакове із нами лайно. Загальнонімецьке лайно з уніфікованим запахом та кольором. І тепер ми ось уже півстоліття всі разом гордовито та велично стирчимо в місці, де спина втрачає свою шляхетну назву: і вороття назад немає, і вилізти звідти не стає сил чи волі. Так і напів-висимо у застряглому вигляді "ні туди, ні сюди", мов какашка із дупи у бродячого пса, і претензійно називаємо цей стан "новою націонал-соціалістичною спільнотою – багатонаціональним, але моноетнічним народом Райху".
Напевно, багато хто з нас, представників німецької інтелигенції, так чи інакше відчуває певний (і далеко не безпідставний) сором перед Францією. А можливо я – один такий довбанутий на увесь Райх, хто заблукав між "ресентиментом навиворіт", самобичуванням каяття та тією статтею карного кодексу, де йдеться про "злісне перекручення, умисну дискредитацію, публічне зневажання чи паплюження германської нації, історії та культури".
Не вельми приємно виношувати такі думки впродовж усього життя, мов дитинча-виродка із вадами, несумісними з життям, а ще більше – небезпечно вибльовувати ці мертвонароджені ідеї на папір, та що б там ті перебудовники не наперебудовували, а я все ж ризикну, бо qui ne risque pas, ne boit pas de champagne81. Та й до того ж, одноголосно стверджується, що листи з блакитними службовими марками міністерства пропаганди не підлягають перлюстрації. Згадуючи історію нашої з тобою епістолярної епопеї я схильний вважати, що це, найймовірніше, правда, бо ні ти, ні я, не сидимо за ґратами, а натомість вештаємося по закордонах: я – майже, ти – реально. Так що розслаб-но нижні півкулі мозку, друже! Все в нас вийде і все буде добре!
Ой, мало не забув розповісти тобі одну цікавенну деталь: впродовж тих п'яти хвилин, що ми спілкувалися з Єленою, це опудало, корчячи із себе важливу паву, "по великому секрету" похизувалося, що її кузен служить в поліції "кріпо"82, є там "не останньою людиною" і саме завдяки йому ми так швидко й отримали дозволи на перетин західного адміністративного кордону. На доказ цього поважного факту, що мав би з її точки зору викликати у мене шанобливе благоговіння, вона пред'явила невеличку чорно-білу фотокартку із пошарпаного гаманця, побачивши яку я ледь зі стільця не гепнувся – я знаю цього вилупка! Це ж Рудольф Глобке, дірявий Рудді, як його позаочі прозивали у нашому дворі, мій колишній сусід по квартирі у районі Гелленсдорф (так, так, ти правильно пригадав – там у чорта на рогах, у тих напів нетрях на самісінькій околиці Берліна, де я прожив, напевно, найщасливіші роки свого життя і де ми з тобою сумарно вихлептали не одну цистерну пива). Світ таки є тіснішим, ніж ми розраховуємо...
Поліцейський з нього вельми умовний і сумнівний. Вже багато років Глобке ретельно займається розслідуваннями… та-дам! – інтригуючий барабанний дріб – сексуальних злочинів: абортів, випадків гомосексуалізму, змішуваням рас та іншою подібною дурнею. Сам він арійця нагадує не більше за Геббельса, до того ж і сам є потаємним гомосексуалістом, про що всі здогадуються, проте жодних прямих доказів не мають.