Добре шукайте... Знайдіть їх знову і доставте сюди якомога раніше...
– Зробимо все можливе, пане прем'єре.
;
;
/*-------------------------------------65----------------------------------*/
;
"Невидимі" хлопці йшли по Вашингтону: перед відбуттям до Канади вони вирішили хоч трохи подивитись на місто, про яке так багато чули, і в яке так несподівано потрапили.
– Щось хочеться їсти, – Віктор виразно подивився на своїх товаришів.
– Так, треба добувати їжу, – погодився з ним Олександр.
– Що ж уряд Сполучених Штатів дещо заборгував нам... – сказав Вадим.
– Так то уряд заборгував, – сказав Анатолій. – Але ж він в цій країні не годує. А брати просто так у місцевих торговців совість не дозволяє.
– Тоді треба розжитись готівкою, брати у торговців те, що нам потрібно і залишати гроші, – одразу запропонував Віктор.
– Де будемо брати гроші? – Вадим трохи випередив інших і, розмовляючи, розвернувся назад.
Він не помітив перехожого, який йшов йому назустріч, і зіштовхнувся з ним.
– От треба отак було бігти... – прокоментував невеличку пригоду Вадим, потираючи потилицю.
– А ти краще подивись на свого візаві... – захихотав Віктор.
Перехожий спочатку просто остовпів. Потім він потер правицею лоба, перелякано подивився навкруги, перевів погляд нагору, обережно помацав простір перед собою лівицею, зробив невпевнені перші крокі, і знову кудись побіг.
– Цього рано чи пізно треба було чекати: нас вони не бачать, але фізично ми для них існуємо, – підсумував результат пригоди Анатолій.
Четвірка була майже у центрі міста. Хлопці пройшли повз автостоянки та ввійшли у невеличкий скверик неподалік від пам'ятника Вашингтону.
У скверику на лавочці жваво розмовляли дві молоді жінки, а поруч бігали, граючись, їхні діти: хлопчик та дівчинка.
Раптом хлопчик зупинився, подивився на хлопців і закричав: "Мамо! Дивись от ті дяді з телегли, яких показували по телевізолу!"
Хлопці переглянулись між собою: такого розвитку подій вони явно не чекали: несподівано виявилось, що не такі вони вже й невидимі.
Одна з жінок припинила розмову і подивилась в напрямку погляду сина.
– Знову ти щось вигадуєш, Джонні. Нікого тут немає. Заспокойся.
Але тут дівчинка пильно подивилась в ту сторону, куди показував хлопчик.
– А Джонні плавий. Це ті самі дяді, яких показували у новій телеглі.
Мати дівчинки, зрозуміло, також нікого не побачила.
– Дженні! Тобі також захотілось порозважатися у такий спосіб?
– Ні, мамо, – дівчинка вперто стояла на своєму. – Вони залаз стоять всі лазом ось тут.
Здивовані хлопці не стали чекати можливого небажаного розвитку події і швидко рушили подалі від небезпечного місця.
– Мамо! Вони уходять! – хлопчик побіг за четвіркою, і дівчинка за ним.
– Джонні! Негайно назад! Ти чуєш?
– Дженні! До мене!– пролунав суворий голос.
Вадим обернувся і побачив, як діти неохоче підкорились матерям.
– Я говолив плавду... – почав рюмсати Джонні.
– Чому ви нам не вілите... – дівчинка також схлипувала від почуття гострої несправедливості.
І матері заходились заспокоювати малюків.
– Оце так несподіванка! – Віктор був явно збентежений подією. – Однак чому це діти нас бачать, а дорослі – ні?
– Над цим треба ще думати, – сказав Вадим.
– А пригадайте Джулію. Божевільну з психіатричної клініки. Вона також сприймала нас не так, як інші, – пригадав Анатолій.
– Пропоную знайти якесь затишне місто, подалі від дітей, і спробувати експрес-методом розв'язати це питання, – як завжди практично підійшов до справи Олександр.
– Що це за такий експрес-метод? – здивувався Анатолій.
– Якнайшвидший, – лаконічно відповів Сашко.
Хлопці зайшли до невеличкого бару. Хазяїн меланхолійно протирав бокали і навіть не звернув уваги на незвичні рухи дверей: він твердо знав, що постійні відвідувачі з'являться ближче до вечора.
Четвірка сіла за перший столик.
– Маємо чергову проблему, – розпочав Віктор. – Для дорослих ми прозорі, вони ведуть себе відповідно, і на нас не реагують.
– А діти і божевільні нас бачать, – замислився Олександр.
– Щодо божевільних, – озвався Анатолій. – Я думав над випадком з Джулією ще в тій лікарні...
– Ну не тягни, – поквапив його Віктор.
– По-перше, пригадайте форму місцевості навколо лікарні. По-друге, з часу пошуків інформації про вплив, про мандалу і древо життя, я прочитав про вару. Якщо пам'ять мене не зраджує, то вара це є щось на зразок обителі блаженних в квадратній огорожі.
;
/*Вaра – в іранській міфології притулок, обитель праведників. Мотив квадратної огорожі, всередині якого впорядкований світ, протиставлений силам хаосу і смерті, просліджується у декотрих індоєвропейських традиціях (прямокутні в плані храми в іранській, слов'янській, давньогрецькій та інших традиціях).*/
;
– А точно, ділянка там була квадратна, – пригадав Вадим. – І цілком можливо, що це може бути ключем до з'ясування проблеми.
– Приймається за версію, – сказав Анатолій. – Але що, власне, об'єднує дітей та божевільних?
На декілька хвилин запанувала тиша. Було чути тільки бармена, який мугикав якусь пісеньку в такт своїм рухам руками.
– Тобто, як завжди, мозковий штурм, – перервав тишу Анатолій.
Всі ствердно кивнули.
Вадим. Почну від супротивного. Що роз'єднує дітей та дорослих?
Анатолій. Різниця в мисленні...
Віктор. В способі мислення?
Олександр. Досвід?
Анатолій. Іграшки?
Вадим. Відповідальність?
Віктор. Може генні зміни за віком...
Анатолій. Загальний підхід: дорослі турбуються про дітей...
Олександр. Автономність життя дорослих...
Віктор. Кількість знань?
Вадим. Різні системи цінностей?
Анатолій. Дитячі дослідження? Дитина кожного дня відкриває щось цікаве для себе.
Олександр. Дитячий світ!
Віктор. А що взагалі роблять діти?
Олександр. Граються. Точніше вивчають навколишній світ, граючись.
Вадим. Вивчають світ...
Анатолій. Взагалі – вчаться. Переймають знання від вчителів.
Віктор. Не підходить. Бо нас бачать діти дошкільного віку.
Олександр. Діти набирають інформацію від інших, і, насамперед, від своїх рідних.
Анатолій. Батьки читають їм казки...
Вадим. Казки. У казках добро завжди перемагає зло.
Олександр. Діти вірять у казки!
Віктор. Вірять у казки тому, що довіряють тим, хто їх розповідає.
Вадим. Дитина інакше і не може: до певного віку вона безмежно довіряє найближчому своєму оточенню...
Анатолій. Добро і довіра! Ось що поєднує божевільну Джулію та дитинчат. Їхні душі вільні від зла.
Олександр. А що? Дуже схоже на те, що добро і довіра – це дві складових частини механізму впливу.
Вадим. Припускаю, що складовий елемент є один – довіра. Бо добро може приймати різні форми, наприклад: те, що для одного може бути добром, для іншого може обернутися на зло.
– Невже рушійною силою нашого впливу є довіра? – запитав Сашко.
– Не виключено, що довіра примножується у добрих руках, – відповів Віктор.
– То невже так виходить, що рушійною силою нашого впливу є довіра? – якось тихо повторив Сашко.
– Повторюю: не виключено, бо ми не мали часу провести ніяких досліджень, – відповів Віктор.
– А я чомусь згадав про різницю між довірою та вірою... Але це я так просто... – сказав Вадим і замислився.
– Ну що ж. Здається, що в першому наближенні ми це питання розв'язали, – підсумував Анатолій. – Час перейти до поточних справ. Нам необхідна певна кількість грошей, щоб розраховуватись з тими, хто, сам того не знаючи, буде допомагати нам... Я маю на увазі, що нам потрібно їсти, десь перепочити, але не завжди ми же будемо чекати на випадок, як це було у тій невеличкій крамниці.
– Дійсно! Не грабувати же нам! – погодився з ним Віктор.
– Ну а як щодо методів Слизького Джіма? – хитро примружився Олександр і подивився на товаришів.
;
/*Слизький Джім – пацюк із нержавіючої сталі – герой серії романів письменника-фантаста Гаррі Гаррісона про пригоди Джіма ді Гріза. Цей герой вважав, що із всіх численних форм злочинної діяльності пограбування банків є найкориснішим для особистості та суспільства: особистість отримує масу грошей, суспільство отримує гроші в оборот, і таким чином стимулюється економіка, поліція отримує шанс проявити свої численні таланти. Банки застраховані, а страхові суми – дрібниця у загальному обороті компаній. Тому єдиний можливий негативний результат – мікроскопічне зменшення дивідендів.*/
/*Гаррісон Гаррі (1925) – письменник-фантаст, автор серії романів про пацюка з нержавіючої сталі та серії "Світ смерті", у перекладі – "Неприборкана планета .*/
;
– Не підходить. Грабування – є грабування, – озвався Вадим.
– До того ж в нас немає його славнозвісних капсул з сонним газом, – посміхаючись додав Анатолій.
– А навіщо нам гроші? – запитав Олександр. – Будемо брати потроху і все тут!
– Це буде не чим іншим як дрібною крадіжкою, – сказав Анатолій. – І, таким чином, ми, в якійсь мірі, будемо уподібнюватись тим, хто насильно привіз нас сюди...
– Наше право користуватися безкоштовними послугами оправдано тільки у відношенні до уряду та розвідницьких служб, – кивнув Віктор. – Звичайні торговці за них не відповідають.
– Ваша висока мораль нас не дуже нагодує... – не здавався Сашко – Кінець-кінцем нас сюди депортували насильно...
– Це все зрозуміло, але ми не можемо бути подібними до них, – стояв на своєму Анатолій.
– А, здається, я знаю, що ми можемо зробити, – сказав тихо Віктор.
Хлопці подивились на нього.
– Ідея сирувата... До речі, Слизький Джім у чомусь-таки мав рацію... Тобто ми можемо спробувати дістати гроші у найближчому відділенні великого банку...
– Пограбування не підходить, – твердо означив свою позицію Анатолій.
– А я і не пропоную грабувати, – хитро посміхнувся Віктор. – Президент цієї країни безсумнівно має рахунок у великому банку... Пропоную орієнтовний план дій: ми, невидимі, заходимо до банку, за "допомогою" голови відділення робимо дублікат кредитної картки президента Сполучених Штатів Америки, або його дружини, або директора ЦРУ, це вже на ваш вибір...
– Правильно, нехай він сам відповідає за дії державних служб.