Ну, ще у тому, щоб на особистісному рівні чинити опір свавіллю і дурощам, виключно задля збередення чистоти сумляння. От і все.
Отто з ненавистю зім'яв порожню пачку з-під цигарок і, щосили шпурнувши її подалі, по-блюзнірськи зобразив театральні аплодисменти:
— Браво – чинити опір свавіллю! І ти ніяк не втямиш, що це свавілля є єдиною цементуючою силою, що тримає країну докупи, і якщо замінити цемент на більш м'яке, екологічно чисте, натуральне та демократичне лайно, то смердіти буде набагато сильніше, але будівля просто розлізеться, мов хатинка з піску. І от коли ви дограєтеся до того, що ця держава врешті-решт впаде, то уламки гепатимуться вам на голови, а це боляче та смертельно небезпечно. А потім сюди прийдуть "демократичні друзі" із заходу, котрі руками своїх місцевих посіпак заходяться сортувати населення на "ворогів" та "друзів", тобто фактично на ідіотів і не-ідіотів, а також на причетних і непричетних. А ти – причетний по самі вуха як журналіст. Ніхто не розбиратиметься у ступені твоєї провини. Їм до сраки, був ти "за" чи "проти"! Усі ми – і я, ланцюговий пес режиму, і ти, напів-ліберал, ми усі будемо в їхніх очах злочинцями, бо вони не бачитимуть між нами жодної різниці. І ти не вислизнеш! Не примажешся до "переможців", не переконаєш їх у тому, що ти, на відміну від мене, членів партії чи військових, насправді "хороший" та із самих пелюшок був "проти режиму". Ми пов'язані одним ланцюгом, собачим ланцюгом режиму, і рано чи пізно він переросте в єдину мотузку, на якій нас і повісять. Ти ж-бо вважатимешся у них пропагандистом, а отже винним у багаторічній стійкості влади навіть більше за мене, чи не так? Складається враження, що лише нам, силовикам, потрібна ця держава, а усі інші просто їдуть у майбутнє на нашому гробі та ще й луплять нас батогом. Всім від нас щось потрібно – змін, захисту, зазирання у дупу і ніхто не питає про нашу думку. І нікому, а особливо вам, писакам, не приходить у пусті макітри, що ми без вас якось проживемо, навіть якщо пересаджаємо усю вашу паразитичну братію по таборам та божевільням, а от ви без нас – дзуськи, бо ми ж як ті, курва, лицарі, захищаємо вас одне від одного та від народу, який вас ненавидить ледь не більше за членів уряду, незважаючи на ваші хамські витівки та знущальні плювки нам в обличчя. Ніколи не повірю, що особисто ти – просто "корисний ідіот", якому це не доходить і який не має меркантильного шкурного розрахунку якимось чином скористатися із національної трагедії, яку нація усвідомить лише пост-фактум! От і виходить, що ти стидаєшся своєї держави та нації, а я пишаюся ними, і при цьому ми обидва щиро вважаємо себе патріотами.
Тут вже я не стримався…
"Та хай буде, як буде, кінець-то кінцем!"
— Е ні, Отто, тут тебе занесло. — по-котячому прошипів я. — Ви потребуєте нас – газет, журналів та інших "призрених писак" значно сильніше, ніж ми вас, лицарю ти мій білогарячковий! Сильніше, ніж здається твоємо пропитому мозкові, особливо враховуючи той факт, що Партія і Абвер, мов людська срака, не здатні нормально жити без газетного паперу. Ми регулярно підтераємо за вами лайно, бо інакше ви дуже швидко б засмерділися. Не дарма ж і ви, і ми називаємося "органами" – безпеки та інформації. Органами єдиного організму, де все взаємопов'язано і одне без одного неминуче загине. А передусім ви, по судячи з запаху, ви – саме видільний орган. Держава з невеликими недоліками "як у всіх", ти кажеш? Може й так, я не сперечаюся. Але це саме держава, а не святий Грааль чи індійська корова, на адресу якої засть ляпнути бодай чогось неприємного. Згоден, не так усе вийшло, як гадалося. Ми побудували не "Тисячолітній Райх", а гібрид із високих ідей та дурних вчинків. Наразі "Тисячолітній Райх" впритул уперся своїм брудним п'ятаком у те, над чим свого часу слушно іронізував ще великий мудрець-пересмішник Вольтер, констатуючи, що під завісу свого довготривалого існування Священна Римська Імперія за великим рахунком вже давно не була ані священною, ані римською, ані імперією. Але є, те що є, і як би я не критикував наші повсюдні безглуздя, я люблю цю країну не менше за тебе, а може й більше! Та бути Кассандрою, друже, то настільки пекельно важко, що й ворогові не побажаєш. Просто я розумію те, чого не розумієш ти, бо для тебе, як і для більшості офіцерів по всьому світу, наказ вищого керівництва – то є напів містичне проголошення бажаного дійсним, а також найвищий сакральний авторитет, як вереск муедзина71 із мінарету для мусульман, навіть якщо він підштовхує вас до прірви. Те, що коїться у Франції… це критика від болю, безсилий крик волаючого в пустелі, а не зловтіха. І так, мені до сраки, віриш ти мені чи ні!
Ще додам на завершення, коли вже на те пішло: я не стидаюся країни, як ти мені оце закидаєш, а стидаюся окремих її недоумкуватих представників, і так само пишаюся окремими досягненнями інших достойних представників. Це тобі, товаришу, давно вже слід вирости з коротких штанців уявлень дев'ятнадцятого сторіччя, бо це саме тоді всі носилися з "нацією", мов дурень із писаною торбою. Нація, чорт забирай, – це всього лише уявна спільнота, заснована на експлуатації кланово-дикунських інстинктів кам'яного віку, маніпулятивно зліплена докупи брехливими міфами та штучними ідеями, найпримітивніша система розрізнення "свій – чужий", що користується найбільшою популярністю серед тих верств населення, котрі не мають індивідуальних талантів та чеснот і почуваються комфортно, привласнюючи чужі та уособлюючи себе із їхніми носіями на базі спільності місця народження. Коли людині нема чим пишатися, вона починає з усих сил пишатися тим, що від неї не залежить: довжиною статевого органу, зростом, об'ємом грудей, фактом материнства чи батьківства, винятковим ступенем чистоти крові, походженням або національністю. І якщо ми обидва вважаємо себе патріотами своєї країни, то значить так воно і є, просто один із нас ментально застряг у середньовіччі і намагається втиснути сучасність у прокрустове ложе псевдо-бісмарківської державності, не помічаючи, що коней вже давно замінили автомобілі та літаки, а дерев'яні рахівниці – комп'ютери. Хоч роздери мене шматки, та я не розумію такого патріотизму таксидерміста. Від нього тхне нафталіном і нестерпним трупним сморідом. Що вмерло, те вмерло. Це боляче і прикро, але штучно його не оживити, а тим паче не варто пихати труп у домашній холодильник на довічне зберігання, ламаючи небіжчикові руки та ноги. Принаймні, вияви до нього повагу, та з тієї поваги, замість збиткуватися посмертно, мов збоченець-некрофіл, поховай з почестями. Та іноді згадуй із ностальгією. Але не перетворюй мерця на моторошну ляльку-маріонетку із фільму жахів. Чуєш?!
Впродовж усієї моєї тиради він стояв тупо уп'явшись поглядом у свою сигарету, у півоберту до мене, не підводячи на мене очей. Із кожним моїм реченням він начебто візуально зменшувався, стискався, ніби припадаючи до землі, наприкінці набувши такого скуцюрбленого вигляду, неначе казковий гоблін, якого Господь відрядив його до цього світу копняком. Коли я виговорився він, не кажучи ані слова, раптом розвернувся на 180 градусів і покрокував до кабінету, а я слухняно почимчикував слідом. У кабінеті Отто сів на своє робоче місце, швидко висмикнув із надр столу бланк з гербом та почав щось писати. Закінчивши, він поставив на ньому печатку і так само мовчки простягнув мені. У відповідь на моє "дякую" лише ледь помітно кивнув головою, а на прощання не потиснув мені руку.
От такі-то справи… Не знаю, що буде далі і чи спілкуватимемося ми з ним після цього. Сказати по правді, я – можливо поки що через надмір емоцій! – не дуже горю бажанням. Мене наче облили помиями. Так, допомогли і зробили те, про що я просив, але принагідно макнули пикою в лайно та від душі по ньому повезяли. А поза тим, мені його пекуче шкода. Я ж-бо бачу, як він мучиться, я розумію, що зачепив його за живе і, трохи перегнувши палку, напатякав зайвого і зробив боляче. Я пам'ятаю того "старого" Отто, життєрадісного непитущого здорованя-спортсмена, сильного як ведмідь добродушного телепня, котрий нишком підгодовував усіх навколишніх бродячих собак, до двадцяти п'яти років соромився курити перед батьками і від зніяковіння на побаченнях із дівчатами покривався червоними плямами та розмовляв кумедним писклявим голосом на півтону вищим за звичайний.
Куди він подівся? Невже саме служба пертворила його на… оце? Невже вона здатна перетравити всіх, універсалізувати на власний розсуд та збочений смак, включивши до ієзуїтсько-інквізиторської матриці та уподібнивши до бездушного сухаря на кшталт Генріха Мюллера72, без жодних шансів на порятунок чи видужання? Заради чого такі жертви? Що він собі думав? Ех, Отто, Отто, ну невже воно того вартувало…
Вже післязавтра планую вирушити до міста Труа, а звідти – до Парижу і, як і ти, не наодинці з власними невеселими думками, а у супроводі двох "колег" – нового партійного куратора, нещодавно "прикріпленого" до редакції, який щосили пнеться видати себе за творчу аристократію, та якоїсь новомодної письменниці, що грамузляє якусь дурницю у стилі "пост-модерн" (як і будь-який термін з приставкою "пост" – безглузде та беззмістовне слово, що не відображає суть явища; це все одно, що називати гівно "пост-їжею"). Колоритна парочка, скажу я тобі… Колоритна на межі гротеску.
Партайгеноссе73 Пауль Керстнер, шушукання з приводу якого ширилися нашою редакцією ще задовго до його появи (а саме відтоді, коли від цирозу печінки на ґрунті хронічного алкоголізму сконав попередній партієць, старий добрий веселун Петер), виявився дрібнии зморщеним наче сухофрукт мужичком середнього віку із писклявим мишачим голосом, а його фото на редакційній перепустці довелося ретельно ретушувати, щоб обличчя менше нагадувало жіночу сумочку. Образ довершувала феноменально незграбна карикатурна перука ненатурального каштанового кольору, схожа на зачіску домовика з дитячого мультфільму. Попри це все, Пауль, здається, доволі приємною, інтелигентною і напрочуд освіченою людиною та різко контрастує зі своєю супутницею, тією самою письменницею фройляйн Єленою фон дер Ляуніц (вона наполягає саме на такому старомодному звертанні74, хоча фройляйн із неї, як із мене святий Сільвестр, бо, схоже, що вона за життя тримала у роті більше членів, ніж я цигарок), з якою, швидше за все, перебуває у більш-менш стабільному сексуальному зв'язку на називає її своєю "амбулаторною дружиною" (як у лікарні, де є стаціонарне відділення, де ти офіційно перебуваєш 24 години на добу, а є амбулаторне, куди ти пришов, "полікувався" та пішов геть).