Про книжку ми ж домовились, так? Вестиму докладного щоденника, а на його матеріалі після літературної обробки писатиму, що обіцяв. А раптом і дійсно це наш шанс, що випадає раз у житті?!
9
Адреса отримувача: Лебмерг-10332, Галіцієн-райхсгау, Академієштрассе 12, герру Акселю Ульріху
Друже-брате мій, ти вже, напевно, за залізною завісою і хоча я не знаю, коли тобі вдасться прочитати цього листа, все ж скажу, ніби благословляючи: бережи тебе Господь на твоєму шляху від біди, а мене – від нервового зриву! І, благаю тебе, тримай там язика за зубами, бо на відміну від Райху, втрапивши у халепу ти не виплутаєшся так просто… навіть якщо і виплутаєшся, то наслідки переслідуватимуть тебе усе життя, мов потворний хвіст, через який ти багато куди не можеш потрапити, чіпляючись ним за одвірки "дверей можливостей". Ти розумієш краще за мене, що у них там ще навіть фанатичніше ніж у нас тут дотримуються священної заповіді "якщо людина перднула, то сморід не запихнеш назад". А втім, звісно ж, не мені тебе вчити, ти вже великий хлопчик. Просто я дійсно відчуваю незрозуміле збентеження, неспокій. То вже параноя чи ще психоз?
Днями я мав вкрай неприємну розмову з Отто, до якого я звернувся, аби пришвидшити оформлення відкріпної перепустки на відвідування Парижа. Як і занадто вже часто в останні місяці, я застав його нетверезим із самісінького ранку. Для мене лишається загадкою, як підлеглі та керівництво цього не помічають! А може делікатно не звертають уваги? А може їм начхати? А може вони там усі там постійно перебувають у такому ж стані?
Мене перевірили для годиться, після чого молодий оберлейтенант провів мене до кабінету Отто, де традиційно смерділо дешевим куривом, шнапсом, якимись ковбасами, невипраними шкарпетками та немитим тілом. Отто допивав черговий гранчак шнапсу, лікуючи своє, як він це зве, "душевне знеструмлення" найкращою струмопровідною рідиною.
— Вітаю герра Папіропсувача від імені доблесних захисників Батьківщини та Партії! — заволав він щодуху. Його язик відчутно заплітався, а очі були червоними, мов у кроля, виваляного у курячому посліді. — Нарешті мій витончений кузен згадав про свого плебейського родича!
Я стримано привітався і одразу перейшов до справи. Ненавиджу, коли він у такому стані. Завжди відчуваю дивну комбінацію огиди та співчуття, знаєш, немовби дивишся на розчавлену вантажівкою змію, що помирає.
— Здоров був, Цербере мій миршавий! Як ти здогадуєшся, я припхався не просто так, а щоб корупційно скориставшися родинними зв'язками, розвести тебе на дрібнесеньке посадове порушення, але винятково в ім'я добра, Батьківщини та загального блага, а зовсім не переслідуючи власні шкурні інтереси. За це ж у вас можна розраховувати на поблажливість суду, чи не так? Так що дадуть небагато, раптом що…
Попри сп'яніння, Отто відреагував блискавично:
— Тіпун тобі, дурневі, на язик із такими жартами. — він мовчки показав пальцем на стіну, потім на вухо, потім покрутив цим пальцем біля скроні.
"Йолопе, ти що, останні клепки розгубив!!?" — ошелешено питали його кролячі очі.
"От чорт, а дійсно ж! Забув, де перебуваю! Я – ідіот!".
— Іди вниз до курилки та чекай на мене там. Ти знаєш де це. Я зараз.
Я винувато посміхнувся і поплентався на вулицю, де зліва від виходу висіла табличка "місце для паління".
Він з'явився там за кілька хвилин.
— Пробач мені, старий! — почав було я недолуго виправдовуватись. — Я не навмисне, аж ніяк не хотів тебе підставляти. Диявол поплутав...
— Я знаю. — бовкнув він. — втім, як і зазвичай. Ти коли-набудь допатякаєшся до табору. Кажи швидше, якого дідька ти хотів, бо в мене обмаль часу.
Я коротко виклав суть справи.
— Зрозуміло. Поки ми намагаємося країну хоч якось тримати у купі, ви заходилися її розгойдувати. — похмуро процідив він. — Іншого я і не очікував.
Мене ніби струмом шарахнуло.
— Отто, що ти таке верзеш? Хто її розгойдує? До чого тут узагалі це слово… Навпаки, коли-не-коли я повністю опинився на твоєму боці, бо так само, як і ти, вважаю перебудову ідіотизмом, а цю новітній експеримент із "мультикультурністю" – суїцидальним божевіллям! Більш того, я писатиму – через силу та плюючись на всі боки, зізнаюся чесно – саме те, що вимагатиме Партія. Чого ти визвірився? Хіба що я дозволю собі щось між рядками, але ці обертони аби вловив один відсоток…
— От саме цими "між рядками" ви і довели країну до краю прірви. Озирнися навколо! Ти що, не бачиш, що наш світ тріщить по швах и от-от репне, мов підліткові лосини на сраці сорокарічної домогосподарки?!
Вперше в житті Отто розмовляв зі мною отак… із металом у голосі та непідробним, погано прихованим, навіженим озлобленням у погляді, зиркаючи спідлоба та зневажливо кривячи рота.
Мене це обурило і я мимоволі підвищив голос:
— А я тут, курво, яким боком? Та що тебе вкусило? Знаєш, я, напевно, піду собі, владнаю свою справу сам, а з тобою поговоримо іншим разом, коли прийдеш до тями.
Він голосно видихнув та пом'ягшив тон:
— Гаразд, гаразд. Вибач, будь ласка. Я дійсно сьогодні на взводі, тому й перебрав зайвого. Не ображайся.
— Та розкажи вже достоту, який ґедзь тебе вкусив? Що трапилося?
— А ти не в курсі? Що ж, можу привітати вашого брата журналіста, відтепер ви офіційно контролюватимете роботу органів держбезпеки. У нас запроваджено суспільний, курва його мати, контроль! Із лютого місяця…. Створюється… Так звана "суспільна наглядова рада", до… складу якої входитимуть співробітники газет, радіо, телебачення, письменники, культурні діячі та інша… наволоч такого штибу, перед… якими ми, кримінальна поліція та військові звітуватимемо щопівроку, а поза тим їхні… уповноважені представники, поза сумнівом, із числа найпришелепкуватіших, матимуть право… втручатися у хід нашої роботи, включно із слідчими діями, з метою… перевірки на предмет… "націонал-соціалістичної законності" та здійснення "громадського моніторингу"!
Від безсилої злості йому періодично аж перехоплювало подих. Отто брудно вилаявся, щосили ляпнув долонею по полірованій поверхні столу и смачно плюнув прямо на підлогу.
— Ого… — тільки й спромігся вимовити я.
— От тільки не кажи, що ти цим не тішишся! От тільки зранку в трамваї і розмов серед студентів, що про це. Усі задоволені, ніби їм член до коліна подовжили, теревенять про "права людни", нові часи та справжні зміни, аж слухати гидко. Курва, як же ми їх так виховали? У чому схибили із цим безвідповідальним недоумкуватим поколінням?!
— Знаєш, є таке арабське прислів'я: діти завжди більше схожі на свій час, ніж на своїх батьків. Може й дійсно, настали інші часи…
— От і ти також про "інші часи"! — він знову почав закипати. — Що в біса взагалі означає це словосполучення? Часи завжди однакові, все залежить від того, скільки клепок у голові залишилося у людей, що живуть у ці часи.
— Гадаю, ти перебільшуєш, друже. Згадай себе! Ми усі колись були молодими ідеалістами, як і личить юності.
— Ідеалістами – так, але ж не кретинами! Весь їхній ідеалізм зростає прямо пропорційно до відстані до проблеми. Злидні! Виродженці! Їм бракує мозку зрозуміти, що коли навіть троянда і пахне краще, ніж капуста, то це не означає, що суп з троянди вийде смачнішим.
— Отто, я згоден з тобою щодо того, що молодше покоління нині… ну, скажімо так, надмірно дивакувате та незріле. У нас у редації теж є повно молодих співробітників, яким по 20 – 25 років, але вони ніби застигли у розвитку на підлітковому етапі та свідомо уникають необхідності дорослішати. Але попри це, погодься, що неможливо вимагати від людини любити в'язницю на тій підставі, що вона там народилася, наприклад, завдяки примхам долі та кримінальній біографії мамаші. Зміни дійсно назріли, друже, як не крутись, а срака завжди опиняється іззаду.
— Зміни – це руйнування "в'язницю" та переміна в'язнів та наглядачів місцями? Брате, ти верзеш несусвітну нісенітницю! Ви ж не думаєте далі руйнування! А будувати на тому місці що? І як? І якими силами? І за чий рахунок?! Зміни у них, курва, назріли, як цицьки у тринадцятирічної сцикухи!
— Хоч мені не до душі ані твій тон, а ні це узагальнююче "ви", та я відповім на твоє питання. — підкреслено спокійно промовив я. — Мені цілком ясно, вже вибач на слові, чому ти так смикаєшся – бо ти частина системи. Особисто порядна, людяна, розумна та чесна складова частина брехливої, проглнилої та жорстокої системи, що вже зможе довго існувати, навіть якщо усі посилено робитимуть вигляд, ніби "все гаразд". Чи мені це подобається? Ні. Але факти – річ уперта. Далі: чи ці зміни, які відбуваються наразі під вивіскою "перебудови", здаються мені вірними? Категорично, ні. Ба більше, у певних випадках – як із цими мігрантами на французьких територіях – вони не покращують, а навіть погіршують ситуацію, і саме за це я критикую владу. З іншого боку, будь-який процес реформ починається з перегинів, перебільшень та дурних рішень через надлишок ініціативності у поєднанні з нестачею досвіду, та попри це завжди залишається надія, що з часом дурні оговтаються, недосвічені наберуться досвіду, здоровий глузд візьме верх над емоційністю, і реформаторську сверблячку суспільства зрештою буде спрямовано у вірне русло. Багато провалів та катастроф у такі часи стаються не тому, що хтось їх цілоспрямовано планує, потираючи руки та заливаючись зловтішним сміхом голлівудського лиходія, а через елементарну некомпетентність, неосвіченість, ідеалізм чи навіть брак інтелекту. Не варто шукати хитросплетінь закулісної змови там, де править бал тривіальна людська дурість.
Так, країну трясе і лихоманить, так, лихоманка – це не показник здоров'я, а важких хворобливий стан, яких щонайменше сигналізує про те, що суспільний організм опирається, бореться, а не просто апатично чекає на неменучу смерть. Це дає надію… Рух, яким би він не був, для держави все одно краще, ніж ентропія омертвіння. І, нарешті: хто має впроваджувати ті зміни і які саме першочергово? Якщо чесно – гадки не маю! Я – маленька людина. Є голови, які тямлять у цьому краще за мене, та серця, у яких для цього значно більше рішучості та відваги. Моя місія полягає не у тому, щоб самотужки розвернути країну у правильному напрямку чи бодай вказати на цей напрямок іншим, справжнім Титанам, а лише у тому, щоб задокументувати та зафіксувати для нащадків етапи цього шляху разом з усіма помилками, аби вони потім, детально проаналізувавши наші промахи, не припускалися б їх самі.