Потім – дві години умовно вільного часу, впродовж яких кожен семінарист кидається виконувати домашнє завдання та повторювати пройдений матеріал, аби нічого не забути та не отримати наступного дня чергове покарання-"епітимію" від суворого професора, перед начетницьким всезнайством якого ви спочатку щиросердно та благоговійно тушуєтеся. Далі – короткий неспокійний сон, після якого все повторюється по колу.
Із "духовною облудою", що її буцімто нашіптував мені у вуха сам нечистий, впоратися виявилося ще складніше. Вони не доводили нам істину, не переконували аргументами чи бодай прикладом власної взірцевої поведінки, а силоміць запихали в нас певні ідеї, які не витримували жодної перевірки логікою. Не пастир та вдумливий богошукач виховувався в тій семінарії, а обмежений і озлоблений на "неправильний" та "гріховний" оточуючий світ фанатик, котрий на додачу як міг пнувся зі шкіри, аби потоваришувати не з небесним цісарством, а з земним.
Фанатизм – це завжди жахіття, навіть фанатизм во ім'я добра та істини, як це подає церква, точніше, особливо такий фанатизм і є найнебезпечнішим, бо диявол починається з піни на губах ангела, що із завзяттям та нетерпимістю сперечається про істину. Чи не розмірковування святих блаженних на кшталт Франциска Ассізького врешті-решт призвели до вогнищ інквізиції? Адже давно відомо, що там, де релігія схрещується з політикою, народжується інквізиція. Чи не особисто до абсолюту відвертний та віруючий Савонарола пролив не менше річок крові, ніж Медічі та Сфорца, гвельфи та гібеліни64? Бог є любов, стверджували вони, вважаючи це наріжним каменем своєї віри, але там, серед них... Там не було любові. Розумієш, не було! Ніякої і близько. Та церква мала таке саме відношення до Бога, як касир театру до мистецтва. А що було?
Була самозакохана пиха, хвороблива завидющість один до одного, що подекуди межувала з відразою, фальшива улесливість нижчих до вищих із кілограмову дулею в кишені, і чванлива зневага вищих до нижчих. Найжорстокіших і найбезкомпромісніших викладачів при тому вважали взірцем "християнської принциповості", воля котрих є сильнішою за гріховне людське начало та диявольскі спокуси розуму, а отже саме на них і варто рівнятися нам, майбутнім священикам. Що ж, як і будь-де та в усі часи, той, хто носить у душі лайно, а у голові – слабоумство, зазвичай вважає цю суміш у собі "вольовим характером". Що цікаво, серед цих "взірцевих" викладачів траплялися навіть атеїсти, що вважали віру ідіотизмом та водночас зручним інструментом контролю над забитими масами. Та найбільше у них було залізобетонниої, непробивної та при цьому самозакоханої і самовпевненої тупості у поєднанні з цілковитою відсутністю цікавості. Серед них, безперечно, іноді траплялися люди, у яких насправді жив Бог (втім, досить рідко), траплялися і люди, в яких жив диявол (частіше, але також доволі рідко), але у більшості з них жили тільки глисти.
Дуже швидко я почав ставити незручні питання. Точніше, ті питання з могу боку були щирими та відвертими намаганнями звернутися до старших та мудріших товарищів, справжнім криком душі, благанням про домогогу в укріпленні віри, розвіянні болісних сумнівів, що нестерпно краяли мою свідомість ізсередини, але вони сприймали їх винятково як насмішку чи зловмистий "шепіт нечистивця" з метою "спокусити" інших семінаристів і самих професорів, похитнуши їхню впевненність у "безпомилковості Святого Письма".
Наприклад, якщо у Адама і Єви було двоє синів, Каїн і Авель, і після того один убив іншого, то він, чи то з горя, чи то на радостях, "пізнав дружину свою, і зачала вона, і народила Єноха"65, із чого виникає логічне питання, а звідки ж тоді узялася ця дружина? Чому у Всезнаючого Господа так кепсько з ботанікою, що Ісус, розповідаючи притчу про гірчичне зерно, вважає це зерно найдрібнішим у світі, що не відповідає дійсності, а саму гірчицю – деревом, "що птахи небесні прилітають і в'ють гнізда у його гілках"66, коли це насправді – трава заввишки пів метра, про що відомо кожному школяреві? Де святі мужі минулого бачили тушканчика та зайця з роздвоєними копитами, якого заборонили їсти євреям67? Я вже мовчу, з якого переляку та причому копита до їжі… А де ж народився Ісус – у Віфліємі без чудесної зірки у небі, як стверджує євангеліст Лука68, чи в Назареті з появою тієї зірки та прибуттям волхвів, як наполягає євангеліст Матфій69? В останньому випадку незрозуміло, то була чи ні втеча до Єгипту та побиття немовлят лиходієм Іродом? Зрештою, як Господь може розгніватися на когось, якщо гнів – один зі смертних гріхів? Як, до речі, і вбивство. І багато багато інших, що із часом привели мене до впевненості, що біблійна оповідь – це, можливо, така сама легенда, як розповіді про короля Артура та лицарів Круглого Столу, і саме християнство, за влучним висловом Вольтера, й насправді вигадали хитрі шахраї, а вірять у нього ідіоти.
Ці питання найчастіше наштовхувались на стіну глухого мовчання або заїзжених і банальних голослівних тверджень (така воля Господа, – це ж не відповідь, не пояснення для питливого юнацького розуму, а тупа відмазка), у найкращому випадку професори наводили відповідні пояснення, вдаючися до цитування творів численних "святих отців", що як правило зводилися до жонглювання пустопорожніми словесами та словоблуддя за методом корови, що пісяє – довго, мутно та у різні боки, у найгіршому – на мене шикали і цикали, мов ті гієни, і високомірно ненавиділи навіть ті, хто також подумки ставив собі ті самі питання – а й насправді, чому?
В якийсь момент мене пройняла думка: якби я був євангілістом і вирішив би писати власне Євангеліє, що відображало б справжню, не умовну і не метафоричну справедливість, радикальну чесність і правду життя, яким би воно було?
Ця ідея не давала мені спати і врешті-решт я почав писати. Уявіть собі, пророк Карстен! Та не гординя чи самозакоханість рухала мною тоді, але загострене почуття справедливості. Пам'ятаєш, я казав, що шукав Бога? Так ось, це стало моїм шляхом пошуку після того, як я усвідомив, що у справедливості та істини у бюрократичній організації під назвою "Римокатолицька церква" міститься не більше, ніж свободи слова у "Радіо Свобода" чи демократії у (згаданій тобою) Демократичній Кампучії. Щоправда, далі кількох розділів я не просунувся. Чи то натхнення вичерпалося, чи то Господь, який все ж дійсно існує, вирішив мене надоумити і провчити, позбавивши волі та виключивши із лав своїх служак – прес-секретарів. Все застопорилося, як у нічній вазі старої фрау, що страждає на закрепи, і згодом я закинув цю справу, а потім і зовім забув про той синеньких зошит.
— І чим це все закінчилося? Здогадуюсь, що саме через це тебе й виключили, чи не так? — не втерпів я.
— Та не сіпай мене за яйця. — огризнувся Карстен. — До того веду! Бозна про що я думав, залишаючи рукопис у своїй шафці біля ліжка! Керуючись армійською звичкою, отці-наставники знайшли його при першому ж общусі (який щодо мене відбувався з особливою прискіпливістю, бо я вважався неблагонадійним) та впали у ступор, а потім у шалену лють. Відтак, звинувативши мене у віровідступництві та "духовній диверсії", виставивши мало не найважливішим єретиком із часів єресі Катарів70, мене зі свистом і ганьбою виперли із семінарії, а до купи – ще й двох моїх найліпших друзів, про всяк випадок, як "потенційних прибічників небезпечної секти", хоча вони навіть не знали про існування цих текстів! Відмахнутися ж легше, ніш переконати. Тож ще раз наголошую, оте моє "повір мені" має під собою, погодься, солідне підґрунття. Найголовніший висновок, що виніс зі всієї цієї історії полягає у тому, що перебування у церкві, хай і найтриваліше, не зробить тебе святим так само, як і навіть тривале перебування у гаражі не зробить тебе автомобілем. І ще один, супутній висновок, формулюється наступним чином: релігія – мов пеніс: немає нічого поганого у тому, що він є, немає нічого поганого навіть у тому, що носій ним пишається, але його не варто демонструвати публічно та тим паче нав'язувати оточуючим шляхом примусу, бо то просто непристойно.
Такі-то справи, друже. От вже про кого, а про Карстена я б у житті не подумав! Щелепи в нас із Штефаном відвисли, мов цицьки у твоєї тещі. Як бачиш, маємо ще один живий аргумент на користь тези про те, що ніколи не варто робити про когось упереджені швидкозапальні висновки, навіть про гуляк-алкоголіків. Звісно ж, я просто таки благав Карстена дати мені почитати те, що він там "наапостолив" у богодогідливій молодості, але він прогнозовано послав мене під три чорти.
Та я вже занадто захопився і мій лист знову розбух до цілого трактату. Тож припиняю катувати тебе подробицями свого буремного провінційного повсякдення та повідомляю про наступне: ми вирушаємо до СРСР вже за тиждень, а отже наступного листа від мене ти отримаєш, вочевидь, добряче перлюстрованго, із гарною радянською серпасто-молоткастою маркою у твою нумізматичну колекцію та казна коли за часом, бо ж я не маю жодного уявлення, як швидко кореспонденція протискатиметься через кордон і два таємних читання "компетентними органами" обидвох країн.
Насамкінець додам, що я таки до біса сумую за вами усіма. Було вже звик тут... а ні, якась нова хвиля туги накотила й накрила мене з головною. Ні, це не те що б погане передчуття... сам не знаю, як пояснити. В жодному разі, не хвилюйся, маю надію, все минеться швидко, цікаво і скоро я приїду у відпустку до Берліна та обійматиму вас з усією своєю сільською темпераментністю.
Дозволь від щирого серця привітати тебе з уже минулими Різдвом та Новим Роком, що його бозна якого диявола так полюбляють як галичани, так і росіяни. Сподіваюся, що нове десятиліття стане для нас часом тріумфу, і, паралельно, сподіваюся, хоч і з меншою особистою зацікавленністю, що той тріумф не буде побудований на кістках нашої країни, за якою, попри всі її дурощі та недоліки, я також жахливо сумую та лише тут, за тисячу кілометрів від рідної землі, на другій половині життя дійшов висновку, що – ти не повіриш! – навіть якщо у тебе в країні срака, то це ще не привід бути в ній лайном (бачиш, тепер вже я заразився від тебе звичкою писати оди лайну та постійно про нього згадувати!).
Бережи себе, товста дупо, бо мені без тебе ніяк…
Твій "східний бранець" А.
Лемберг, 11.01.1990
P.S.