Не звертати на це уваги."
– Можемо зараз же і перевірити, – сказав Сашко і відкрив водійську шухлядку перед собою. – Так. Папірці якійсь. Ого! Пістолет!
Він витяг пістолета і закрив шухлядку.
– Ось бачите він нічого не помічає, хоча я взяв пістолета у нього на очах.
– Ідея, здається, працює, – обережно висловився Вадим. – Сашко, поклади цього пістолета назад. Нам він ні до чого...
– А, може, і згодиться, – Сашко пильно розглядав зброю.
– Навіщо нам доставляти неприємності цьому дідусеві, – сказав Анатолій. – Крім того, ти, мабуть, забув, що ми володіємо найсильнішою зброєю на Землі...
– І то правда, – Сашко поклав пістолета назад. – Хлопці, пропоную трохи відпочити.
Усі відчули велику втому, яка навалилась на них майже одразу. Вони відкинулись на своїх сидіннях і почали дрімати.
;
;
/*-------------------------------------58----------------------------------*/
;
Тим часом почав діяти план розвідницьких служб. Найбільша телекомпанія країни почала передавати умови нової телегри "Американська пильність". Симпатичні ведучі показували світлини хлопців і пояснювали правила нової, реальної, захоплюючої дух гри, участь в якій може взяти кожний. Треба тільки побачити і вчасно зателефонувати до найближчої офіційної установи. Установа оперативно надішле свого працівника, який повинен упевнитись в достовірності повідомлення та викликати знімальну групу телекомпанії. Якщо повідомлення підтвердиться, то пильний американець отримає десять тисяч доларів! Дорослі можуть дзвонити одразу, а діти повинні попросити зробити такий дзвінок своїх батьків. Про подробиці нової телегри глядачі можуть дізнатись з вечірніх випусків газет.
Громадяни схвилювались. Розумніші підвищили попит на біноклі, інші підвищили власну пильність. Результатом такого "підвищення" стали численні дзвінки до мерій, поштових відділень, поліцейських відділків, підрозділів ФБР. Дехто дійсно бачив чоловіків схожих на хлопців: десять тисяч доларів значно підсилювали їхню уяву; дехто просто таким чином "жартував".
Інформація про кожний дзвінок негайно надходила на спеціальний телефон телекомпанії і вже через декілька хвилин відповідним чином активізувались найближчі агенти ФБР.
Зрозуміло, що перевірка кожного повідомлення займала досить багато часу. Ефбеерівці виконували цю роботу старанно, а от більшість поліцейських нарікала: зовсім незвична для них робота – бігати по дільниці та ще підтверджувати повідомлення мешканців. Вони не розуміли чехарду з недавнім надходженням світлин цих хлопців, відчували, що їх змушують таскати каштани з вогню для інших, і з великим задоволенням відмовились би від цієї роботи, але суворий наказ про виконання надійшов з самої гори. А потім, додатково, ще надійшов секретний циркуляр з роз'ясненнями щодо телегри як допоміжної функції по активізації пошуків.
В результаті ретельних пошуків було затримано декілька молодих чоловіків. Дехто з них дійсно віддалено був схожий на когось з хлопців, а один був настільки схожий на Олександра, що йому навіть довелось не тільки представляти свої документи, а й викликати рідних та знайомих для підтвердження своєї особи.
Розвідницька сітка була розкинута широко. Не було ніякої фізичної можливості проскочити крізь якусь шпаринку. Крім психічної можливості. А таку можливість ніхто з "рибаків" не враховував.
;
;
/*-------------------------------------59----------------------------------*/
;
Автомобіль з хлопцями вже в'їжджав на вулиці Вашингтона.
Віктор, якому не спалось, розштовхав сусідів:
– А не пора нам виходити?
– А де ми? – протер очі Сашко.
– Наступна зупинка – Вашингтон, – метрополітенно об'явив Віктор.
– А я б ще трохи поспав, – позіхнув Вадим.
– І я б не відмовився, – погодився з ним Анатолій.
– То можемо скористатись якимсь готелем... – запропонував Віктор. – Все ж краще спати в ліжку ніж в машині. До речі, пропоную зупинитись десь на окраїні міста: легше буде з вільними номерами і менше уваги до відвідувачів.
– То давайте дивитись, біля якого нам краще вийти, – запропонував Анатолій.
– А ось справа є якийсь... – побачив невеличкий готель Олександр.
"Зупинитись."
Водій слухняно зупинився.
Хлопці вилізли з машини, закрили дверцята.
"Можна їхати."
Вони залишились самі біля входу в готель.
– Ну і як будемо добувати номера? – запитав Анатолій.
– Спочатку ввійдемо до готелю, а там розберемось, – сказав Віктор та першим рушив до дверей.
Хлопці увійшли всередину. За конторкою сидів портьє. Він дивився на двері.
– Не розумію, – пробуркотів він сам до себе. – Що це таке з дверима. Мабуть вітер...
– Давай Вітьок, узнавай чи є тут вільні номери, – Анатолій подивився на Віктора.
Той мовчки підійшов до портьє і потягнувся до реєстраційного журналу.
– Не треба! Не чіпай! – вигукнув Олександр.
– Чому це? – запитав Віктор.
– А ти бачив як він дивився на двері? – відповів запитанням на запитання Сашко.
– Ну, бачив. То й що?
– А те, що ми самі невидимі, але фізичні предмети, на які ми діємо – видимі. Уяви як ти сам би зреагував, якщо ти сидиш вдома, а в тебе з-під руки сам собою рухається, наприклад, книга.
– Але для інших предмети рухаються тоді, коли ми не акцентуємо на цьому уваги. Згадайте нещодавній випадок з пістолетом, – не розгубився Віктор.
– Переконав, – погодився Олександр.
"Скільки вільних місць у готелі?"
– П'ять номерів ще є.
"Покажіть, де висять ключі від найбільшого."
Портьє мовчки потягнувся до стенду з ключами, і, не дивлячись, ткнув пальцем в один.
"Цей номер зайнято. Ніяких відміток робити не треба."
Віктор взяв ключа, подивився на номер і рушив до сходів.
Через хвилину вони були в номері.
– Оце є великий номер? – ввійшов у приміщення Віктор.
– А що ти хочеш? – озвався Вадим. – Невеличкий готель, на окраїні міста, як ти і хотів...
– Так, я хотів добре відпочити...
– Так і відпочинемо, – сказав Олександр. – Дві кімнати нам вистачить. Однак треба вирішити питання з їжею...
– Чия черга бігти до магазину? – спитав Віктор.
Він згадав, як вони по черзі бігали зі своєї контори до найближчого магазина під час обідньої перерви.
– Черга-то моя, – озвався Вадим. – Але не помилюсь, якщо скажу, що нам не можна роз'єднуватись. Особливо тепер, коли нас шукають по всіх Сполучених Штатах невідомо які розвідки.
– Слушно, – погодився Анатолій. – Пропоную чергування тимчасово відмінити.
– Вадику як завжди повезло... – зітхнув Сашко.
Хлопці вийшли з готелю і направились до найближчого магазину.
Це був невеличкий магазинчик. Вони увійшли всередину. Продавець здивовано подивився на двері.
– Хто там балується з дверима? – з погрозою в голосі крикнув він, гадаючи, що це розважаються хлопчики.
– Знову двері, – помітив збіг подій з готелем Віктор. – Наперед перед тим, коли кудись будемо заходити, програмуємо всіх там присутніх "не звертати увагу на незвичні рухи фізичних предметів"...
– Це питання ми вирішимо, – сказав Анатолій. – А от як ми будемо брати їжу, яка, власне, нам не належить...
– Так, виникає питання етичного плану, – погодився Вадим. – Ми не можемо брати того, що нам не належить...
– А я не зовсім згоден з вами, – перебив його Олександр. – По-перше, нас сюди привезли проти нашої волі, тобто турботу про нас повинен нести уряд цієї країни. Друге випливає з першого: ми маємо повне право здобути гроші в якійсь урядовій структурі...
– Чи не в Федеральному Резервному Фонді? – посміхнувся Віктор.
– Ну не знаю де. Може на пошті...
– Гадаю, нам не треба турбуватися про гроші... – почав Вадим, але його перервав чолов'яга з панчохою на голові, який несподівано увірвався до магазинчика. Він підбіг до продавця направив на нього пістолета і закричав:
– Гроші! Негайно! Усі гроші з каси!
Продавець ніби застиг і злякано дивився на нападника.
– Гроші! Буду стріляти!
Нападаючий явно нервував: пістолет дрібненько трусився в його руках.
Тоді Сашко, не гаючи часу, підійшов ззаду до панчохнутого, взяв скляну пляшку з мінеральною водою з полиці і вдарив його по голові. Той впав. Продавець стояв наче заморожений – він нічого не зрозумів.
– Якщо він так і буде стояти, то Панчоха оговтається, – сказав Анатолій.
"Зв'яжіть його та подзвоніть до поліції."
Дії продавця стали змістовнішими: він взяв з-за конторки мотузку і міцно зв'язав нападника, а потім підійшов до телефону, взяв слухавку і набрав номер.
– Джон? – почав він тремтячим від хвилювання голосом. – Я схопив того грабіжника, якого ви шукаєте. Скоріше приїжджай до мене... Так це він. Ніякого сумніву. Приїжджай, а то доведеться дзвонити до звичайного відділку поліції... Добре.
Продавець поклав слухавку.
– Добре, коли брат служить у поліції. Але чому цей грабіжник впав? Обличчя мокре, скло від розбитої пляшки. Полтергейст? Піднімуть на сміх... Буду говорити, що самому вдалося скрутити його. А що? Дуже непогана реклама...
– Ну що, – сказав Вадим. – Гадаю наше спільне сумління може бути задоволено: завдяки Сашку ми отримали повне моральне право отоваритись у цьому торговому закладі.
– Тільки швидше, – погодився з ним Віктор. – А то зараз приїде його брат, а потім вже набіжать...
Хлопці швидко вибрали дещо з продуктів і покинули магазин.
Вже з номері, коли вони заспокоїлись після чергової пригоди і почали їсти, Сашко сказав:
– Це все добре, але нам не можна привертати увагу до себе. За подібного роду подіями нас могуть "вирахувати" розвідувальні служби.
– Так. Нам потрібно вести себе стриманіше, – погодився з ним Вадим.
– А також подумати над тим, що нам робити далі, – сказав Анатолій. – Ми не можемо просто так гаяти час і невидимками мандрувати по чужій країні. Це не наш шлях. Ми могли б повернутися додому...
– Цілком ймовірно, що там нас чекають не тільки рідні... – озвався Олександр.
– До речі, нам треба негайно повідомити їх, що з нами все гаразд, – згадав Віктор.
– Доведеться всім знову виходити та знайти найближче інтернет-кафе.
;
;
/*-------------------------------------60----------------------------------*/
;
Тим часом в Маріуполі батьки хлопців не знаходили собі місця: вже досить довгий час не було ніяких вістей від зниклих дітей. Офіційна бюрократична влада намагалась всіляко здихатись настирливих батьків.
Мати Анатолія плакала на кухні, батько, який двадцять років тому кинув палити, тихцем курив на балконі.
Раптом задзвонив телефон.
Мати кинулась до зали і підняла слухавку.
– Маріє, ти слухаєш приймача? – запитала її товаришка по роботі.
– Ні, – була відповідь.
– Негайно вмикай місцеву радіостанцію.