Бо інакше тобі буде ще гірше.
Штефан гмикнув щось нечленороздільне, я мовчки слухав, але Карстен не став розвивати цю тему.
Після кількахвилинної мовчанки я не витримав і знову звернувся до Карстена:
— А що ти хотів сказати словами "повір мені" стосовно церкви? Ти ж там востаннє був, мабуть, на першому причасті років у сім?
— Я – доброчесний австрійський католик, Акселю. У нас навіть підлітки кажуть "амінь" після того, як подрочать під ковдрою. Ти маєш рацію, я був там давненько, але не настільки, як ти гадаєш. Якось розповім одну цікаву історію. Але іншим разом. Зараз нема настрою влаштовувати душевний стриптиз.
— Любий Карстене, і все ж повідай нам свою історію. — мяко промовив до того мовчазний Штефан. — Ми ж-бо друзі, які можуть бути таємниці. Хіба ти нам не довіряєш?
— Дійсно? Наполягаєш? Ну тоді спершу поясни, яким це таким чином ти здобув дозвіл на цю подрож? Чи це не Абвер часом зробив добі цю великодушну послугу? — ні з того ні з сього скипів Карстен.
Штефан укотре продемонстрував свою лагідну фірмову посмішку а ля "діалог із першокласником-дебілом у відповідь на нетактовність через недоумство" та заходився розтлумачувати м'яким вкрадливим голосом, немов добрий дідусь, що читає онукові казку:
— Твої підозри та недовіра, друже, доволі образливі, не кажучи вже про те, що абсолютно безпідставні, та я не тримаю зла. Я помітив, що тебе щось гнітить і крає із середини вже не перший день поспіль… Та я не лізтиму тобі у душу, бо ти й сам поділишся із нами, якщо вважатимеш за потрібне, а ми зі свого боку завжди готові тебе вислухати. Тепер до твого звинувачення: керівник нашого "Руху", цілком легальної організації, що діє з дозволу офіційної влади, із затвердженим статутом…
("Де, щоправда, написано, що це "гурток вивчення народної творчості", але то вже другорядні деталі").
…є одним із заступників голови наглядової ради відділу народної просвіти Галіції. Саме він і підказав голові, герру магістру Трольманну, відрядити мене за зручної нагоди разом із делегацією "Лембергер Цайтунг" до СРСР з метою збору відомостей щодо фольклору, життя та побуту німців Південної Росії, які, начебто, дивом зберіглися до сьогодні та все ще живуть окремими селами у глухих поліських лісах. Про це, до речі, ти можеш за потреби поцікавитися у громадській приймальні Ратуші Лемберга, де прямо на стіні висить обява про мою участь у "фольклористичній експедиції до братнього вогнища", а також прочитати у позавчорашньому номері Акселевої газеті у рубриці "Історичні дослідження рідного краю".
("Та невже? Ніколи не мав звички читати цієї дурноватої провінційної графоманії… втім, як і взагалі майже не читаю чужих матеріалів. От і маєш! Штефан краще знає, про що пише "моя" газета, ніж я сам! Чоботар без чобіт!")
Подеякують, що герр Трольманн саме працює над дисертацією про розвиток спільнот "фольксдойче"61 за межами Райху у 20 столітті, то ж вельми зрадів можливості отримати унікальні автентичні матеріали і одразу ж погодився клопотати про дозвіл перед вищими інстанціями – не маю жодної гадки якими саме і як конкретно це відбувалося! От, якось так.
— Припустімо. — насуплено буркнув Карстен. — і тобі не муляє, що ти мов віслюк працюватимеш на чужу дисертацію? Це ж шахрайство?! Навіщо це тобі?
— Із чистої цікавості, друже. У школі наразі оголосили про карантин на місяць через якийсь вірус, а сидіти у чотирьох стінах і повільно божеволіти від нудьги… То ж краще вже наважитися на таку пригоду, тим паче – безкоштовна можливість хоча б раз у житті побувати "там", за залізною завісою. Враження на усе життя, буде про що розповісти учням. Звісно, ніякого фольклору для Трольманна я не збиратиму, бо тих сіл "фольксдойче" там не існує вже років із тридцять, але він про це не знає і, сподіваюсь, не дізнається, а матеріал я просто склепаю самотужки, користуючись уявою та відомими мені фактами щодо традицій та звичаїв німецьої меншини у довоєнних Румунії та Угорщині. Вийде фальшивка, проте якісна і, гадаю, така, що майже на дев'яносто відсотків відповідала б істині, якби гіпотетично ті села дійсно існували б досі.
От бачиш, все лежить на поверхні, жодних підстав для параної немає. Тепер твоя черга, друже!
Карстен якось приречено зітхнув та посміхнувся вимученою, ненатуральною посмішкою, мовби позуючи для шкільного фотоальбому, почав:
— Ну гаразд, слово є слово, відвертість за відвертість. Почну іздалеку. Я народився у невеличкому гірському селі у 60 кілометрах від Зальбурга, у тій місцевості, де життя за останні років сто мало змінилося. Й досьогодні цетром життя таких сіл та містечок є не стільки базарна площа, скільки площа перед церквою, найбільшою та найпомпезнішою спорудою, що височіє над убогенькими хатками мешканців. Годі вже казати, що усе без винятку населення щонеділі відвідує месу, ходить до причастя, і навіть ті чоловіки-п'янички, які ні у що надприроднє не вірять і єдиним контактом із потойбічною духовністю для котрих залишаються побачення із чортами під час чергового нападу білої гарячки, навіть вони були змушені під менторським тиском своїх жінок волочитися недільного ранку до церкви та мямлити Ave Maria, gratia plena, Dominus Tecum62, вивергаючи вбивчий запах перегару при кожному розтулянні рота.
Мій батько, на щастя чи на біду, був не таким. Навпаки, він був повною протилежністю більшості чоловічного населення нашого містечка, типовим напівбожевільним "добрим католиком", що злягається з дружиною лише при вимкненому світлі не частіше кількох разів на місяць, не бриє під пахвами та роздає дітям дзвінкі ляпаси за вживання слів на кшталт "курва", зайвий раз підтверджуючи неспростовне спостереження, що найшаленіше вірують ті люди, що самі Біблію зроду не читали, а знають її лише фрагментарно по чужим переказам. Зрозумійте мене правильно, мій старий не був лихою людиною. Він був добрим, чуйним, відчайдушно любив матір і мене із сестрою, навіть поважав тещу, та поряд із цим славився самовідданою і ревною релігійністю, яку наш превелебний отець Мартін, видершись на клірос і патетично здіймаючи руки догори, повсякчас величав "іскрою Божою". А як давно відомо, найнебезпечнішою є іскра Божа у голові, набитій опилками.
Від природи я був напрочуд допитливим та живим хлопчиком, що у сім'ях типу моєї, як ти розумієш, здебільшого сприймається як неналежна поведінка та брак вихованості. Так вже ведеться, що "доброму католикові" не личить ставити забагато питань та думати забагато думок, аби не впасти в облуду та не "згрішити думкою", бо "надмірності торують шлях до пекла". У мене був гострий розум та, завдяки шкільному вчителеві герру Фанглю, доволі широкий кругозір, проте моя родина та церква, яку ми з цією родиною щонеділі відвідували, стусанами, докорами та покараннями поступово обмежували його, силоміць стискали, ламаючи йому кістки, аж допоки з роками він не перетворився на точку. Точку зору. Єдино вірну точку зору. Вони це називали "правильним вихованням".
Я не був ані вундеркіндом, ані генієм, ані тихим заучкою, ані, тим паче, боогобраним праведником-аскетом чи бодай зародковою личинкою його, але ж талант, як і чиряк, може неочікувано вилізти на будь-якій сраці. Не знаю, що саме вплинуло на мене – проповіді отця Мартіна, сімейна атмосфера чи незадоволеність тими відповідями на одвічні людські питання, що їх спромоглася запропонувати школа, але одного дня, ближче до 15 років, я перейнявся релігійністю всерйоз. Виявив у собі "талант Духа Святого", як кажуть церковники, навіть не хист, а швидше жагу до усамітнення, молитв та розмірковувань про сенс буття. Я із головою поринув у нестримне фанатичне богошукання: студіював Біблію, визубривши її поступово ледь не не напам'ять, цілими днями прислужував отцю Мартіну та двом напів сліпим монахиням з ордена Святої Урсули, що разом із ним опікувалися "духовною просвітою молоді", а ввечері продирався через багатослівні, заплутані і пекуче важкі для сприйняття тексти теологічних трактатів Фоми Аквінського… ще й досі не зрозумів, його "Сумма теології" – це все ж геніальна схоластика чи беззмістовне словоблювання? Уяви – із часом мене майже перестали цікавити дівчата! І це у розпал пубертатного віку. Врешті-решт, моя цікавість переросла у впевненість щодо власної "обраності" і я не зглянувся, як замість авіаційної школи, про яку мріяв відтоді як навчився ходити, опинився у духовній семінарії Відня.
Там мене спіткали перші випробування, як суто фізичні, так і інтелектуальні, а за ними доволі швидко послідували й перші розчарування.
Чи знаєте ви, що це таке, навчатися у семінарії? Ви, вочевидь, впевнені, що юні бовдури там цілими днями безтурботно ведуть душерятівні бесіди, склавши руки човником на грудях, а це зовсім не так. Семінарія – це своєрідний гібрид армії та концтабору. Забудьте про ледарство та вільний час, бо завдяки старанням ректора і єпархіальних урядників у семінаристів щодня більше клопоту, ніж в одноруких шпалерників. Щоранку ви прокидаєтесь удосвіта, о п'ятій годині та мовчки снідаєте максимально простою їжею у "кухонній залі" разом із "братією". Ніякої кави, та ви що! Спілкування поміж собою, не кажучи вже про сміх чи жарти, не те що б повністю заборонені, але відверто засуджуються, бо ж свідчать про вашу "несерйозність", а Богові, за уявленнями семінарських теологів, личить служити виключно із виразом обличчя мов при хронічному геморої. Після того ви ще у напівсонному стані сунете до церкви, на враннішню месу. Це не обговорюється. Хоч хворий, хоч мертвий, хоч зі срачкою. Після кількохгодинного сумлінного висижування Тридентської меси63 на тих незручних дерев'яних лавках у вас постійно заклякатиме спина, то ж ви вилазитимете із церкви скоцюрбленим, мов шаховий кінь, але "богонатхненним", мов пацієнт божевільні. Після того – напруженні заняття у класах, що переважно зводяться до тупого зазубрювання величезних обсягів текстів. Потім – така сама скромна вечеря та вечірня меса. Костюмована вистава, розрахована на зовнішній ефект і замилювання очейь недопитливим обивателям, не більше. Вклади патетичний текст про трійцю, воскресіння та ангелів, що його зазвичай виголошують поважні кардинали, загорнуті у малиновий оксамит та обвішані перснями, мов циганські барони, в уста сусіда-п'янички, що сидить на лавці біля ганделика у майці-алкоголічці та із дешевою смердючою цигаркою, яка стичить у нього з рота, і вся "дивовижність" умить випарується, а його полум'яний монолог видаватиметься про тобі нестерпною рафінованою білогарячковою маячнею.