– Зміст гри такий: четвірка хлопців уклала контракт про те, що їй вдасться перетнути територію Сполучених Штатів на протязі двох-трьох тижнів намагаючись залишитись непоміченими. Вони будуть мандрувати по країні. Їм можна міняти одяг, але заборонено гримуватися. Якщо цій четвірці за цей час вдасться не попастися нікому на очі, то кожен з четвірки отримає по сто тисяч доларів. Але якщо, якийсь пильний телеглядач вчасно повідомить про місце знаходження групи і викликає знімальну команду, то він отримає десять тисяч. Додатково ми можемо окремим секретним листом проінформувати відповідні служби щодо цієї гри, а саме: в якості залучення максимальних зусиль місцевого населення.
– Це вже краще, – схвалив ідею директор ЦРУ. – Всі американські бабусі і дітлахи будуть ретельно і цілодобово пильнувати за нашими пташками. Ще пропозиції?
Всі мовчали: пропозицій більше не було.
– Якщо інших пропозицій немає... – почав було директор ЦРУ.
Однак директор АНБ дозволив собі перебити його.
– Є одне невеличке питання щодо висунутої пропозиції, – він зробив невеличку паузу. – Адже фактично ми будемо офіційно шукати іноземних громадян, яких ми транспортували з їхньої країни з використанням екстремальних засобів... Тобто, я хочу сказати, що ми повинні передбачити можливі наслідки можливого міжнародного скандалу. Адже не виключений випадок упізнання цих хлопців кимсь з їхніх знайомих, які можуть перебувати на території Сполучених Штатів.
– Гадаю, що це питання ми можемо владнати з найменшими втратами, – відповів директор ЦРУ. – Державний департамент може активізувати всю наявну інформацію про діяльність президента України і відповідних урядовців. Фактичний безлад в країні такий, що всі урядові структури будуть раді відбитись від нових і старих звинувачень, а не те що шукати якихось своїх громадян. А, якщо хтось буде дуже наполегливим, ми врегулюємо питання нашими звичними засобами. Кінець-кінцем, ми не повинні звертати увагу на якусь Україну.
Він склав папери в одну стопку.
– Ще питання? Пропозиції?
Загальне мовчання.
– Нарада закінчена. Прошу залишитись представників розвідувальних та контррозвідувальних служб.
Більшість присутніх підвелись і вийшли з кабінету. Залишились на своїх місцях директор ФБР, представник АНБ та декілька військових.
– А тепер справа нападу на АНБ, – сказав директор ЦРУ. – Ми ретельно проробляємо всю інформацію, але поки що не прийшли до остаточного висновку про виконавців. Усі факти свідчать, що напад було здійснено арабськими терористами: маємо вбитого нападника, арабського студента, схожий стиль та зухвалість дій, дзвінок що відповідальність за напад бере на себе одна з відомих воєнізованих арабських організацій, що базується на Близькому Сході, переговори вони вели по мобільниках переважно арабською...
– Аналіз наших даних свідчить, що терористичні організації не мають ніякого відношення до нападу, – м'яко вставив директор АНБ.
– Саме про це я і говорю. Складається враження, що комусь дуже хочеться перекласти відповідальність на іншого. Не хочу робити остаточний висновок, але мені здається, що це справа рук ізраїльтян: вони вже давно налагодили цей механізм. Всім добре відомо, що взяття так званої відповідальності по телефонному дзвінку – то для шумливої преси, в той час, коли справжня мета цього прийому прикрити справжніх виконавців. Нам потрібні фактичні дані. Ізраїльтяни рішуче заперечують будь-яку причетність до нападу. Більше того, вони повідомляють, що знайшли зрадника у свої лавах...
– Було б непогано його допитати... – подумав вголос один з військових.
– Пізно. Вони повідомляють, що він покінчив з собою. Ціанід.
– Дуже підозріло, – сказав другий військовий.
– Так, – продовжив директор ЦРУ. – Але... Фактів у нас, ЦРУ, немає. Хто з вас може щось додати?
– На жаль, наша інформація збігається з вашим висновком, – директор АНБ обвів поглядом присутніх. – Швидкість дій, використання професіоналів-коммандос та інші деталі свідчать про те, що навіть, коли припустити участь терористів, їм просто не вистачило б часу на розробку і проведення такої операції такого масштабу. Тобто, операція готувалась заздалегідь.
– А не міг бути ще якійсь виток інформації з АНБ? – запитав військовий.
– Теоретично – міг, – директор АНБ після того, що відбулось з Годрічем відчував себе досить незручно. – Але розвиток подій в Україні ясно вказує, що на той час цю інформацію мали тільки АНБ, частково ЦРУ та ізраїльтяни. Причому останні діяли там дуже і дуже активно.
– Значить, я доповім президенту нашу спільну точку зору, – підбив підсумок директор ЦРУ.
Заперечень не було.
;
;
/*-------------------------------------57----------------------------------*/
;
Майже одразу після того, як хлопці вийшли із лікарні, їм пощастило зупинити старенького "форда" з балакучим дідком-водієм.
– Я отак собі їхав і думав: непогано було б підвезти приємну літню жіночку. І собі зробити приємність і їй у чомусь допомогти, – почав той тільки-но хлопці встигли сісти. – Чи не так?
– Зрозуміло, так, – взяв на себе ініціативу розмови Олександр, який сів біля водія.
– А у вас приємний голос...
Хлопці позаду пирснули.
– Та де там... Зовсім звичайний голос.
– І самі ви добре виглядаєте.
– Та де там...
– Ні, ні. Повірте мені – таки добре, – запевнив Сашка у ролі жіночки водій. – А ви, здається, не корінна американка.
– Так. Звичайно. Я з України. Прибула соди нещодавно...
– Україна? А де це?
– В Європі.
– Щось не знаю такої країни...
– Дуже дивно, адже Україна розміром майже з Техас...
– Розміром з Техас? Така велика країна? І чому нас ці вчителі у школах навчають?
– Не хвилюйтесь. Хоча ця країна і велика, але була майже невідомою, тому що була в складі колишнього Радянського Союзу...
– О! Радянський Союз! Знаю!
– От і добре...
– Ми вже стільки їдемо, а я і не спитав, власне, вам куди?
– А ви куди їдете?
– У Вашингтон. До сина. Він в мене адвокат
– Як добре! Я також прямую до Вашингтона. Мені потрібно залагодити деякі справи у посольстві.
Хлопці, які сиділи ззаду, аж каталися од сміху.
– Мене звуть Джім. А як вас звати?
Сашко замислився. А тим часом йому допоміг Віктор, який крізь сміх промимрив: "Джозефіна".
– Джозефіна? – перепросив старий. – Досить рідке ім'я...
– Тутсі, – пискнув Анатолій, тримаючись обома руками за живіт.
– Я так і не зрозумів. Джозефіна чи Тутсі?
– Тітонька Чарлі... – розсердився Сашко.
Він повернувся назад до трійки товаришів.
– Ви що? Сказилися?
– Я – ні, – водій прийняв звернення на свій рахунок. – А ось ви, здається, досить дивна жіночка. Мабуть-таки, вам доведеться добиратися до Вашингтону іншим шляхом.
Він почав гальмувати машину.
"Заспокойтесь. В машині нікого немає. Вам все це уявилось."
Водій спокійно почав підвищувати швидкість.
"От уявиться таке. Наче і насправді щось було. Мабуть закуняв за кермом."
А хлопці вже реготали в увесь голос. До них приєднався і Сашко: він зрозумів, що всі вони розряджаються від величезної нервової напруги.
– Джозефіна!..
– Дафна!..
– Тітка Чарлі!..
– Тутсі!..
– Ще трохи і він схопив би мене за колінку!
– Вірка Сердючка!
;
/*Джозефіна, Дафна, Тутсі, тітка Чарлі, Вірка Сердючка – персонажі, де в якості жінок виступають чоловіки.*/
;
– А заміж ти не збираєшся?
Хлопці реготали хвилин п'ять, а потім почали заспокоюватись.
– Гадаю, що всі погодяться – ідея бути літньою жінкою зазнала невдачі. Треба придумувати щось інше, – почав Анатолій.
– Може під виглядом літнього чоловіка? – якось невпевнено запитав Віктор.
– Дитини? – прозвучала пропозиція Вадима.
– Ні. Дуже підозріло – одна дитина в місті... – відгукнувся Сашко.
– Неживий предмет? – Анатолій подивився у вікно.
– А як будемо рухатись? – заперечив Вадим.
– Може комаха? Муха? – продовжив висування ідей Олександр.
– А як, коли хтось почне ганятися за нею. Можемо знову нарватись, як ось щойно було... – не погодився Анатолій.
На деякий час хлопці замовчали, роздумуючи над новими пропозиціями. З роздумів їх вивів водій: він почав пригальмовувати, бо на узбіччі голосувала дебела жінка років сорока.
– Зараз ми з тобою покатаємось... – замріяно промимрив водій.
"Нікого не брати."
Машина знову почала набирати швидкість, залишаючи дебелу жіночку на узбіччі.
– Зрозуміло, можна було б і комахою, і собакою, і кішкою, – продовжив Віктор. – Але нам, напевне, доведеться заходити і до магазинів, і до кав'ярень, і до готелів... Треба ж нам їсти, десь спати...
– А, враховуючи наш статус втікачів, нам, можливо, доведеться заходити і до офіційних кабінетів, ну хоч до поліцейських ділянок, щоб узнавати новини щодо нас, – підтримав його Олександр.
– От якщо б стати невидимими... – озвався Віктор.
– Геніально, Вітьку! – Вадим хлопнув його по нозі. – Нам треба стати невидимками!
– І ми це можемо зробити! – вигукнув Анатолій.
– Та ми вже зараз невидимки! Подивиться на нашого водія! – показав пальцем Віктор.
І дійсно, хлопці вже користувались ще однією перевагою впливу – фактором невидимості: водій спокійно їхав і зовсім не помічав їхньої присутності.
"Ми невидимі."
– В радіусі дії впливу ми є невидимими, – постановив Віктор.
– А пригадайте людину-невидимку Герберта Уеллса... – сказав Віктор. – Ми тепер досягли того, про він писав ще в кінці дев'ятнадцятого сторіччя...
;
/*Уеллс Герберт-Джордж (1886-1946) – письменник. Автор науково-фантастичних романів, серед яких роман "Невидима людина".*/
;
– Так-то воно так, але трішечки не так. Ми радикально відрізняємось від нього: Уеллс уявляв фізично невидиму людину, а ми психічно невидимі, – не погодився з ним Вадим.
– Так, у цьому ти правий, але я мав на увазі феномен невидимості взагалі, – уточнив свою позицію Віктор.
– Хлопці! Так тепер ми можемо заходити до будь-якого ресторану... – вигукнув Олександр.
– Спати в будь-якому готелі... – підтримав його Анатолій.
– Якщо, власне, будуть вільні номери... – охолодив їх Анатолій.
– А як офіціанти будуть приймати замовлення від невидимок та виконувати його? – запитав Вадим.
– Тут дійсно ще треба подумати... – погодився Віктор.
– Але ми можемо заходити до магазинів і брати все, що нам треба... – висловив припущення Сашко.
– А нам це ще треба перевірити: як оточуючими будуть сприйматися рухи неживих предметів, – сказав Толик.
– Є ідея! – вигукнув Вадим.
"Все, чого ми торкаємось, стає невидимим, неіснуючим.