Виходить, він – потенційний перебіжчик ("Ха-ха, а що я казав? Навіть через сорок років таким діячам все одно не довіряють!"). Я мушу надіслати запит до Москви...
— Товаришу Дєнісов, але в нас немає стільки часу. Це може затягнутися на місяць, а то й два!
— Гаразд. Ну, тоді нехай цей Ваш Хартманн сходить до управління КДБ по місцю проживання та візьме довідку…
— Тоді скоріше "переповзун", чи що. Лежачий помераючий дід, котрий якщо і здатен кудись сходити, то лише під себе, ймовірно, іноді не впізнає власного відображення у дзеркалі та отримує регулярний струс мозку, коли кашляє. — я свідомо згустив фарби, бо перевірити цю інформацію об'єктивно неможливо, а "ефект очевидності", що вона справляє, допоміг суттєво знизити підозрілість до особи "немічного старигана". — Ми їдемо туди виконати його останнє бажання, а саме – дати змогу подякувати Рядянському Союзові та мудрому керівництву КПРС за можливість прожити щасливе життя та розповісти про гуманізм, миролюбність, людяність та великодушність Вашої держави всьому світові, спростувавши злоязикі плітки про те, що нібито у СРСР порушуються права людини.
("Як там було у Ежена Сю у "Паризьких таємницях"? Чим грубішими є лестощі, тим глибше вони проникають у душу").
— От, це – дуже своєчасна та правильна річ! Радянський уряд завжи спонукає своїх громадян іноземного походження свідчити на боці правди. Ми нікого не утримуємо силоміць і нікому не затикаємо рота, а тому…
— Ось тому ми й вирішили присв'ятити цьому окрему велику статтю, аби відновити справедливість та сприяти подальшому розвитку добросусідських відносин між нашими країнами. — не бажаючи слухати нудну казенно-самовиправдовувальну пропагандистську тираду, перехопив ініціативу твій покірних слуга.
— Чудовий, блискучий намір, товаришу Ульріх. — Дєнісов аж засяяв. — Я завжди всім кажу, що вже давно час забути минулі допотопні образи та почати писати нову сторінку радянскьо-німецької дружби! Ми із Вами приречені бути сусідами, так би мовити, через паркан, а оскільки географію не змінеш, то краще все одне одному пробачити і вибудовувати надалі мир та співпрацю, ніж безперестанку чубитися.
("Ну так, чому ні! Ви на нас напали, відгризли частину території, ставши у такий спосіб "сусідами", а тепер переконуєте, що ми маємо вас пробачити, бо ми сусіди! Це ніби маніяк, що вбив власних батьків та вимагає у суді його помилувати на тій підставі, що він – сирота").
— Цілком поділяю Вашу думку, товаришу Дєнісов. — не моргнувши оком збрехав я. — Шлях ворожнечі та недовіри завжди шкодить обом сторонам, вибачте за такі банальні слова. Зрештою, у світі не існує двох країн, котрі б мали спільний кордон та не мали через те конфліктів у певний історичний момент.
— Що сказати крім того, що Ви цілковито маєте рацію, товаришу Ульріх. — продовжив він обмін люб'язностями. — Даруйте за нахабство, бо мені відомо, що творчі люди ставляться з настороженістю, коли хтось пхає носа у їхні взаємини з музою, так би мовити, та все ж дозвольте висловити Вам одну невиличку пораду щодо змісту Вашої майбутньої статті. Можна?
("Я потребую твоїх порад, як ще одного яйця").
— Звісно, товаришу Дєнісов, я уважно слухаю.
— Якщо це буде можливо, то наголосіть деінде між рядками, що у Радянському Союзі свободи слова зараз ніяк не менше, ніж у США. До речі, Ви самі зможете пересвідчитися, що це – щира правда. Наша країна змінилася, та й Ваша також.
— Я неодмінно про це згадаю у тесті. Як і про необхідність переступити через старі непорозуміння.
— Ви мене абсолютно вірно зрозуміли! З Вами вельми приємно мати справу, товаришу Ульріх. Ви часом не комуніст? Я знаю, що у Вас донедавна це було під забороною, маю на увазі в душі? Ні? Ну, то нічого, серед нас самих вже зараз комуністів у душі майже не лишилося. — він штучно розсміясвя заливистим рохканням, одночасно карябаючи щось у пожовклому клаптику паперу "документоподібного" зразка. — Так, от Ваші дозволи, я усе підписав, тепер Вам слід спуститися на перший поверх до генерального консула, товариша Слєпцова, аби він поставив печатку. Кабінет 5. Я його попереджу. Потім йдіть на третій поверх до кабінету 37, тобто до канцелярії, віддайте дівчатам дозволи з печатками та паспорти і вони просто сьогодні вклеять туди візи на два тижні починаючи з наступного понеділка. Раджу прямо в понеділок і виїхати. Що ще, що ще… А, так! На кордоні Вас зустрічатиме Ваш гід та права рука, так би мовити, котрий буде Вас супроводжувати, в усьому допомагати і догождати, так що можете на нього покластися.
— Гід із КДБ?
— Ну, що Ви як маленький… Авжеж! Про всяк випадок, Ви ж розумієте, мало що може трапитися… Не переймайтися цим, лиховісна сила наших чекістів уже давно залишилася у минулому. Вони вже давно не ті, що були раніше… Так от, він сам Вас знайде одразу після перетину кордону. Ви ж поїдете автобусом? От і добре. Бажаю Вам гарної подорожі та чекаю на цікавюще чтиво.
Я потиснув руку Дєнісова, що нагадувало стискання сирого тіста і подякував. Опісля цю саму руку-тісто жмакнули Карстен і Штефан, ми попрощалися та вирушили старезними сходами, що при кожному кроці видавали кумедний пердячий звук, до першого поверху, де у кабінеті 5, як ми дізналися, нудився від почесного неробства "генеральний консул", він же, найімовірніше, завербований інформатор КДБ, він же, за радянською традицією, не найталановитіший, найрозумніший чи найдосвіченіший дипломат, а найлояльніший до високого московського керівництва з усіма його дурощами та стовідсотково – член КПРС із тисяча дев'ятсот порепаного року, головне "партійне око" над рештою співробітників консульства.
Моє передбачення стовідсотково підтвердилося. Генеральний консул (Карстен позаочі охрестив його генітальним консулом) товариш Слєпцов виявився чванливим партійцем, зовні схожим на французького бульдога, який страждає на базедову хворобу, настільки солідним і пафосним, що майже не розмовляв, а спілувався з нами жестами, як розумово відстала дитина. Він, швидше за все, навіть і пердить не самостійно, а за нього це роблять спеціально навчені затверджені Парткомом референти і, швидше за все, за глибоко вкоріненою радянською звичкою, періодично огорошує співробітників феєрверком владних розпоряджень, які за ступенем маразматичності здатні скласти конкуренцію самому перському цареві Ксерксу, котрий одного разу наказав підлеглим бити палками море за те, що воно потопило його флот.
Зверхньо змірявши поглядом трьох прохачів, ніби ми відірвали його від чогось важливішого за колупання у носі (а може й не тільки у носі!), він, зображаючи титанічну працю, напоказ неохоче шльопнув три печатки (мені чомусь догори дригом) та замахав рукою, мовляв, "вимітайтесь, нікчеми, задовбали". Сказати, що ми зовсім не зацікавили КДБ та КПРС у його особі, це не сказати нічого… А втім, таке от повсюдне хамство вищого до нижчого та улесливе підлабузництво нижчого до вищого у Росії трапляється на кожному кроці і вважається цілком нормальним, якщо не сказати єдино нормальним стилем спілкування. Він був не ображений на нас, не сердитий, бо бачив нас уперше в житті, просто так у них ведеться: там, де ми зустрічаємо незнайомця з "презумпцією невинності" і ввічливою посмішкою, росіяни зазвичай роблять те саме з "презумпцією винності" та набундючено-підозріливим примруженням. У нас людина має заслужити хамство у відповідь своєю недостойною поведінкою, а у них – навпаки, має заслужити доброзичливість у відповідь лише довівши, що вона варта довіри, що вона "своя".
Так само – непривітно, мов пусте місце – зустріли нас і "дівчата", що вклеювали візи. Неохайно вбрані червономорді бабиська із золотими зубами, мов у циганських баронів, і неосяжними фігурами, схожими на батон перемотаної мотузкою вареної ковбаси, котрі усім своїм виглядом, поведінкою, поривчастим шарпанням канцелярського приладдя та періодичним хмиканням виказували невдоволення тим, що ми їх потурбували та відволікли від чаювання та пліткарства. Судячи з обручок, усі заміжні, і мені невтямки, як у їхніх чоловіків на них встає і як це, трахати ламантина. Відчайдухи ті їхні чоловіки! Таким вже дійсно нічого боятися, ні війни, ні КДБ!
Таким чином, перший осад, що залишився від радянських установ, був не жахливим і страшним, а байдужо-гидотним. Ми удвох із Карстеном почувалися зніяковіло-розгубленими, лише Штефан чомусь ледь помітно посміхався.
Дорогою ми мовчали. Казна чому… накрила мовчазна хвиля. Аби мовчанка скресла, я промовив:
— От тільки довбаного КДБшника нам не вистачало… Наче ми своїх з Абверу ще не вдосталь наїлися… Що в нас, що в них, спецслужби визирають на тебе мало не з кожного унітазу.
На мій подив, Карстен раптом заперечив, втім, у своєму звичному репертуарі:
— Тут ти не правий, старий. Всі ці контори – то вимушене зло. Нічого не вдієш. Інакше держава розвалиться вдрузки. Функція спецслужб у будь-якій державі нагадує дірку в сраці. Вона ні для кого не є найулюбленішою частиною тіла та їй, на відміну від очей, не присвячують віршів, але без неї теж ніяк, бо інакше організм закупориться та отруїться власним гівном. — філософськи зауважив він. — Не кажучи вже про те, що поки вона справно працює, про її існування у пристойному товаристві воліють забувати, вважаючи її брудною та ганебною або вдаючи, ніби її взагалі не існує, але варто тільки їй дати збій, як те ж саме пристойне товариство миттєво обсереться і смердітиме, як непристойне.
— Не вірю своїм вухам! Карстене, тебе що, білочка вхапила? А як по твоєму, скажімо, американське суспільство без спецслужб досі не обісралося? Звісно, розвідка – то інше, ЦРУ там, але ж їхнє ФБР не давить свободу…
— Давить. Ще й як! Усі давлять. Навіть церква. Повір мені. Просто хитріше, видаючи це за волю самої людини, шляхом промивки мізків так, як нам і не снилося. Просто у них інший стержневий принцип. Наш соціум побудовано на прямому тупому насильстві і почутті обов'язку, а їхній – на брехні та жадобі до наживи. А це ще жахливіше, позаяк у нас, коли тебе гвалтують, ти пручаєшся, матюкаєшся і кричиш, а там ти мусиш у процесі згвалтування з ентузіазмом удавати, ніби ти і сам отримуєш від того задоволення, заповзято підмахуючи задом.