Можливо її вже немає в живих. В голову лізли різні найжахливіші думки. Зібравшись силою і духом, він виїхав до Лондону де на нього чекала нього нова робота.
Про те що трапилось з дружиною Штефан дізнався аж через 15 років.
За наказам Штефанового батька її викрали й кинули у сирий підвал, де мали вбити, після того як Штефана піде до Лондона. Годували її лише один раз на день — кусочком хліба та горщиком холодної води. Дні для Марійки видавались роками. У підвалі було зимно. Зовсім знесиливши, вона просила у Господа Бога єдине: щоб залишився живий її коханий, а за себе нічого не просила, упокорившись, що її, чекає тільки смерть. Там вона просиділа шість днів. Настала шоста ніч. На дворі було темно, лише чути було як в далечині гримів грім. Раптом почувся чийсь голос "Марійко, тікай цієї ночі, бо завтра тебе вб'ють." Не знаючи звідкіля у неї, миттєво появилась сила і вона плечима виважила підвальні двері і в мить відчула свободу, дихнувши на повні груди вирвавшись із пастки смерті. І почала бігти геть.
Вона ще довго блукала по нічні Варшаві і аж під ранок потрапила на ту вулицю, де вони провели кращі дні удвох з Штефаном. Підійшовши крадькома, ближче до будинку, вона побачила замок на дверях і усе зрозуміла. Штефана у Варшаві немає. Вона почвалала на край міста. Пересидівши весь день у лісосмузі, Марійка вирішила повертатися до рідної домівки на Галичину і впасти на коліна перед батьками та просити у них вибачення. Їй доводилось іти тільки вночі, а вдень переховуватися: то в лісосмузі, то у садах, а іноді навіть в копиці сіна їй здавалося, що за нею постійно хтось стежить. З Божою ласкою вона перейшла кордон в тому місці, де з Штефаном тікали до Варшави, яка з'єднала їх серця і розлучила на віки.
Так вона пішки дісталася до Львова. Там пішла в найми, щоб заробити хоч якусь копійчину, аби дістатися до рідного села.
Працювала у різних людей. Якось вона потрапляє до місцевого лікаря, який відразу зрозумів, що вона вагітна, але вирішив нікому нічого не говорити: ні свої дружині, ні Марійці.
Марійка швидко звикла до роботи наймички. Якось вдосвіта Марійці стало млосно і вона зрозуміла що під своїм серцем носить дитя. Ото було радості в Марійчиних очах.
Дні збігали невпинно і однієї ночі у неї розпочалися пологи. Лікар наказав дружині готувати гарячу воду та нести простирадла. На світ Божий появився син, а назвала його Марійка в честь Штефанового батька Іваном, котрий так жорстоко розлучив їх , але десь у глибині свого серця вона його розуміла і не тримала на нього зла. Марійка подумала: а який би був щасливий Штефан, дізнавшись, що в них народився син!
Спочатку лікарева дружина вирішила Марійку з немовлям відправити геть, але розумний газда заборонив дружині це робити і переконав її, що це великий гріх від Бога, вигонити на вулицю беззахисну жінку з маленьким дитям. Дружина на Марійку тримала злість і дуже заздрила їй адже самій Бог не давав їй дитяти.
На дворі настала весна, та теплі дні. Марійка дуже непокоїлась, за сина його життя не знала як її приймуть батьки. Зібравшись з силою, вирішила йти до своїх рідних. Йшла переважно пішки, тримаючи на одній руці маленького синочка, а в другі вузлик із речами.
По дорозі вона бачила, як люди поралися біля землі і тут пригадала своїх батьків. На дворі вже почало смеркати, коли вона підійшла до крайньої хатини попросилася переночувати. Там мешкала велика циганська сім'я. Вони розговорилися, і виявилося що це сім'я циганського барона, в якого було восьмеро дівчат і ні одного хлопця, а їм так хотілося щоб був у них барон — спадкоємець. Ось вони і запропонували Марійці великі гроші за дитину коли вона відмовилася вирішили силою забрати сина. Але Марійці таки вдалось їх обдурити і вночі втекти.
Незабаром Марійка повернулася у рідне село. Тут на неї чекало мало радості. Перша звістка, яку вона почула це те що вже немає серед живих Штефанового батька. По-друге батько Марійки не захотів прийняти свого онука: "Із байстрюком не пущу на поріг". Мати Марійки умовляла чоловіка, щоб заспокоївся та змирився. Але те все було марне умовляння. Батько стояв на своєму. Марійка все старалася пояснити батькові, що вона зі Штефаном у законнім шлюбі, а син має батька. Проте батько був невблаганний. Вона із сином винаймала одну кімнатку на сусідній вулиці. Тяжко наймитувала й просила в Бога єдиного щоб ще хоч раз побачила свого коханого Штефана. А тим часом Штефан почав надсилати листи на Галичину та до Варшави в пошуках своєї коханої, але листи так і не доходили до їхнього адресату.
Він дістав на заводі реноме спеціаліста, а в 1913 році британський уряд його, як висококласного фахівця, направляє на розбудову британських колоній до Канади. Саме тут навколо нього згуртувалися переселенці, що приїжджали із Галичини та Буковини. Він брав активну участь у житті українців емігрантів. Навіть очолив товариство "Галичина". За його проектними розробками було побудовано Греко-Католицьку Церкву у Вінніпезі. Будував фабрики, заводи у Торонто, Оттаві. Так промайнули п'ятнадцять років, але весь цей час його душу зігрівала надія повернутися у Варшаву та Галичину і розшукати могилку Марійки...
У 1925 році його призначили, керівником заводу у Вінніпезі. На завод просяться нові переселенці на роботу з Галичини та Буковини. З одним із них він розговорився та дізнався, що переселенець із Галичини родом з сусіднього села. Штефан, відкрив земляку свою таємницю :
-Минуло п'ятнадцять років, як мене рідний батько розлучив із коханою, напевно її вже і серед живих немає.
— Ось повернусь і розшукаю її могилку й поставлю пам'ятник нашій любові. На його очі накотились сльози смутку. Земляк на мить замислився уважно подивився на Штефана, в очах якого стояла біль і туга і промовив:
— Ваше прізвище, перепрошую, Карачко?
— Так. Тихо промовив Штефан.
— Пане Карачко, про ваше кохання знає весь наш повіт. Ваш батько віддав Богу душу, а матуся жива і Марійка ваша теж жива, мешкає у вашому селі і росте у неї леґінь — синок Івась, якому вже минуло, напевно, зо 14 літ.
Спочатку Штефан не повірив цим словам, але раптово його серце защеміло, в роті пересохло він декілька хвилин не міг промовити ні слова. Тільки десь із глибини його єства вирвалося.
— Це правда? — перепитав Штефан.
— Так паночку, чиста правда. Клянусь вам усім світом. Штефан ледь не задушив в обіймах свого земляка. Його радості не було меж. Щосили закричав;
— Боже Великий, ти почув мої молитви вона жива!
На мить він думкою та серцем полетів на рідну землю. Штефан вирішив негайно їхати до рідного села. Він забрав із банку зароблені гроші і пішов на завод попрощатися зі своїми робітниками та друзями. Веселий та щасливий він уже прямував заводським цехом, прощаючись із кожним працівником особисто, як хтось крикнув:
— Падає балка тікайте геть пане Карачко. З крана зривалася залізна балка, впала на трубу, а труба щосили вдарила його, звалила на землю і перебила у двох місцях, ногу. Штефан стікав кров'ю, до нього збіглися робочі і на руках обережно винесли його на вулицю до швидкої допомоги.
Карета швидкої забрала його до Отавського шпиталю. Лікарі намагалися врятувати йому ногу але нажаль їм це не вдалося...
На останньому консиліумі професорів-лікарів було винесено важке рішення і ампутація ноги. А з голови Штефана не виходило. "Як я повернуся до Марійки та сина, хіба я потрібен їм калікою?". В тій же палаті, поруч, лежав юний, індійський Раджа, який потрапив в катастрофу.
Лежачи прикуто до ліжка вони добре здружилися і Штефан розповів йому про нещасну свою любов і сказав, що якби зміг то на крилах полетів би на рідну землю до Марійки та синочка.
Незабаром батьки Раджі приїхали з Індії і привезли із собою цілителя, який без медичного втручання, через короткий час, підняв Раджу на ноги. Раджа був сам закоханий і співчував Штефанові, тому наказав цілителю поставити на ноги і Штефана.
Через декілька місяців Штефан уже вчився на милицях ходити заново, немов мале дитя. А згодом він повернувся до нормального життя. Цілитель вилічивши йому ногу. Штефанові канадський уряд виплатив велику страхову суму, та генерал-губернатор Канади особисто вручив паспорт громадянина Канади. Але все це зовсім не зігрівало, бо думками він був із коханою дружиною та рідним сином, бо так хотів їх обняти та розцілувати...
Довга подорож Штефана до України розпочалася з маленької пригоди. При від'їзді він вирішив, відправити своє майно поштою, прикупивши ще різного господарського краму. Із ним разом посилку також відправляв його добрий приятель — француз Жюльєн, і як з'ясувалось пізніше на пошті переплутали їх адреси на посилках, відправивши Штефанову у Францію, а приятеля Жюльєна на Україну, але це була лише перша незначна пригода.
Штефанові довелося дванадцять днів пливти на кораблі по Атлантичному океану до берегів Європи. На шіфі знаходилося понад сто пасажирів, і коли в океані піднявся сильний шторм. Шіфою почало гойдати, немов пір'ям. Серед пасажирів, на шіфі почалася велика паніка люди почали вигукувати: "Боже, спаси наші душі!". Капітан намагався заспокоїти людей, але це ситуація складалася критична. Серед пасажирів був священик, який миттєво, взяв ситуацію у свої руки та закликав усіх молитися. Люди різних конфесій почали повторювати за ним молитву "Отче наш" і тут сталось диво, океан, заспокоювався і шіфа доплила до місця призначення не ушкодженою.
На дворі був зимовий вечір коли Штефан дістався до рідного села. Місяць, що піднімався з-за снігів, був якийсь особливий: щирий та веселий і привітний. Зорі, особливо виразні і яскраві, які тільки бувають у морі зимової ночі, немов йому підморгували. Штефан дивився і йому зовсім не вірилось що він уже дома на рідні землі. Він ішов засніженою вулицею рідного села, по великому сніговому килиму який виблискував від місячних променів, а на зустріч йому ішов хлопчина і співав колядку: Зупинивши хлопчину Штефан привітався, та почав розпитувати його де мешкає Марія з сином. Хлопчик показав, промовивши:
— Ось там, вуйку, ідіть до кінця вулиці і побачите маленьку хатину.