як нагодована пташина.
І знову в бій,
допоки знову не зацвіте,
бо так воно влаштовано,
що регенруємося ми.
* * *
Гуляю по травинці,
і бачу там сад з тернистими розами,
що виглядає як лабіринт,
який на розум схожий.
Пішов по тому лабіринту,
складав все докупи,
неначе на складі якомусь
щось сортую.
І вже знайшов шлях,
та пішов по ньому,
неначе намальований,
зустрів ще дівчину на дорозі.
Забрав до себе,
а вона не проти, бо хотіла ласки.
Цікаво, яке в неї минуле,
чи може краще мені не знати?
* * *
Проснувся я у храмі,
який доволі не маленький.
Побіг в одну сторону,
щоб із нього вийти.
Вже як вийшов, бачу нескінченне море,
яке через пройди світ іде,
а вона ще каже,
що це твої минувші спогади.
І почав я плисти,
бо мав надію,
побачив, що море почервоніло,
а зніяковіла від цього.
Але знайшов вихід,
просто пам'ятати, але не згадувати,
все ж таки чорний день вчора був,
сьогодні вже новий.
* * *
Знову чую крики
у цій кімнаті,
яка біла зветься,
неначе як для не нормальних.
Тут багато чого я побачив,
зокрема, що дивного багато,
що не описується тільки-но словами,
просто психічно непереношу це.
Ця кімната неначе як цикл,
щоб змогли краще його прожити,
неначе птахи, що в чотирьох стінах
і волі їм немає.
Добре, що людей таких то мало,
та й це із книги взято.
Чи все таки існує кімната біла,
тільки під іншим виглядом.