Дивився цей фільм? Знаю, що дивився. Ми – злочинці, а Захід й Схід – весь у білому. Будь-яка держава, що говорить про свою історію "Годі брехати!", приречена, бо брешуть усі й завжди, просто брехня переможця вважається правдою, а брехня переможеного визнається найзухвалішою брехнею, от і все. Якби комуністи нас перемогли, то нині діти у Лемберзі ходили б вулицею Леніна, а не Гітлера, до меморіалу радянським воїнам, а не героям вермахту, аби подякувати вцілілим ветеранам з енурезом та старечим маразмом за те, що звільнили нас від нацистського ярма, а не радянського, як це відбувається зараз. Але ми перемогли. МИ! А тепер ми самі виходимо й верещимо на всі світи, що ми – брехуни та злочинці, які нічим не кращі за червоних, й шарахаємося від власних звитяг та героїв, немов ієгуменія жіночого монастиря від порножурналу. Скільки протримається країна, що сама стріляє собі у голову? Якої правди вони шукають? У політиці не існує правди та справедливості, існують лише меркантильні інтереси. Ти або переможець, або переможений, і всім завжди до сраки, ціною яких жертв, причому в обох випадках, бо їх все одно неможливо уникнути!".
Наскільки я зрозумів із його майже півторагодинного істерично-алкогольного монологу, якщо випустити матюки та біографічні відсилки до матерів теперішніх очільників Райху, котрі всі як одна були, звісно, шльондрами, Букліґер (від Buckel "горб") із його "новою ґенерацією" керівників дійсно підпали під ідеологічний вплив Заходу та на повному серйозі вірять у власну ініціативу "Умгештальтунгу"5. Швидше за все, ці люди керуються найщирішим бажанням змінити ситуацію в країні на краще, проте з причини недостатньої компетентності ("Господи, вони там усі повні ідіоти! І не кажи мені про професора Цукермана (від Zucker "цукор") – це саме той випадок, коли дурість – це не брак розуму, а такий його різновид. Професор-окуліст керує Міністерством пропаганди! Перший крок на посаді – перейменування на Агентство інформаційної політики! Далі у планах – відкриття архівів! Та йому самому потрібен психіатр! За півроку керівництва цих бовдурів міністерство доведене до такого стану, що наступним його символічно мав би очолити гінеколог!" – кінець цитати) роблять помилку за помилкою, які цю ситуацію, навпаки, погіршують та врешті решт неминуче призведуть до катастрофічних наслідків. Зокрема, новий закон про громадянство передбачає відкриття кордонів Райху для імігрантів із інших країн, оскільки промисловості конче необхідні додаткові робочі руки. При цьому новоприбулим "гастарбайтерам" дозволятимуть, в рамках нової політики культурної ідентичності, компактно оселятись та зберігати звичайний життєвий устрій на національні особливості. Не знаю, наскільки це правда, але Отто стовідсотково у цьому впевнений. Втім, як і в ефективності лікування геморою новоявленими телевізійними шарлатанами.
На цьому дозволь завершити свою незграбну оповідь. Дуже-дуже чекаю на твого листа та взагалі – ніколи не думав, що скажу це – ми всі сумуємо. Після того, як ти поїхав на Схід, наша славна компанія, що як і раніше збирається щоп'ятниці в "Ашінгері" на Фрідріхштрассе, осиротіла і впала у часткову меланхолію…
Передавай мої найщиріші вітання Кетхен та наснаги у вогняному вирі, куди ти її вкинув6.
З дружнім вітанням,
Твій старий товстун Крістіан,
Берлін, 12.10.1989
3
Адреса отримувача: Берлін- 12051, Ґрос-Берлін-гау, Нойкьольн, Рінґбанштрассе 18, герру Крістіану Мьоллеру
Любий Крістіане!
Впізнаю твою вибухову вдачу – феєрверк емоцій та щире переживання з приводу всього, що відбувається у світі, ніби ти – небесний фюрер, що несе персональну відповідальність за ідіотизм своїх творінь! Тільки не ображайся за фюрера, я жартома. Ти ж бо не раз чув, як Берта кличе мене диванним або кімнатним фюрером, а я так само – нашого кота. І жоден, до речі, не ображається.
Із самого початку скажу, що у нас все добре – добралися не без пригод, але більш-менш швидко, квартира у нас, за мірками цього міста, звичайно, – прекрасна, у самісінькому центрі, ніхто нас не пограбував, не зґвалтував, не покалічив та навіть не навів порчу. Втім, визнаю, що ти частково мав рацію щодо авантюрності цього переїзду, проте – і ладен заприсягнутися! – ти навіть не уявляєш, наскільки тут усе інакше, наскільки не схоже на звичний нам устрій життя в межах нібито однієї країни.
Я б не став вживати вираз "заповідник мракобісся", оскільки він швидше апелює до певної консервативності, традиційності або ж і дикунства, однак наразі йдеться про дещо більше – про справжню подорож у часі, до старого доброго минулого, коли звичайний брудно-червоний потяг BLE-68 Райхсбану7, який щодня вирушає на схід із Головного вокзалу Берліна, минаючи Агорнсдорф (місцеві й досі називають це містечко Яворів й вважають "кордоном батьківщини") раптом перетворюється на справжню веллсівську машину часу8 та везе тебе у незрозуміле місце, чи то у романтичну епоху дідусів з кумедними вусами, бабусь у корсетах й куп кінського лайна на бруківці, чи ж то радше до похмурої ери елоїв та морлоків! Навіть я – я, дипломований філолог-славіст зі ступенем магістра Берлінського університету, який начебто знає про ці місцини майже все включно з їхніми напіввимерлими говірками, виявився не готовим до такого разючого контрасту.
Перше, що впадає у вічі на невеликому, проте дуже залюдненому вокзалі Лемберга, це неохайість та якась суцільна занедбаність. Причому це не просто бруд та сміття, яких звжди вистачає на будь-якому вокзалі, а саме обшарпаність довкілля – споруд, вагонів, вікон, тротуарів, елементарна обісраність автомобілів, що вперше в житті змусила мене замислитися над таким філософським питанням, яким чином птахи примудряються обісрати білий автомобіль чорним лайном, а чорний – білим лайном. Пошарпаність та занепалість, що сприймається місцевим людом теплою, рідною та приємною, бо у жодній голові навіть не зароджується думка про те, що споруди можна відремонтувати, паркани – пофарбувати й прибрати звідусіль багатодесятирічну плісняву з налиплою сажею та іржею.
Бруд навколишній не контрастує з брудним ставленням одне до одного. Вони не посміхаються без причини, бо це вважається ознакою підлабузництва чи дурноти, сприймають одне одного як ворога, якому готові будь-якої миті дати відсіч. Втім, серед цих суворих людей трапляються напрочуд світлі та відкриті душі, ладні зняти із себе останню сорочку, аби допомогти тобі, щирі і безкорисливі, яких рідко зустрінеш у нас, бо ми вже давно звикли плутати ввічливість із лицемірством, а хитрість – із розумом.
Ці контрасти супроводжуватимуть тебе всюду, чатуватимуть на кожному кроці та визиратимуть із найнеочікуваніших місць. Вони до божевілля набожні, але дівчата можуть бити поклони у церкві в міні спідниці, а чоловіки, проходячи повз церкву із цигаркою та пляшкою пива, тією ж цигаркою і хрестяться, щиро не вбачаючи у цьому нічого злого; у місцевому університеті кількісно навчається більше жінок, ніж у Берліні, та водночас цим же жінкам намертво вбили в голову переконання про те, що справжня місія жінки – вийти заміж і сидіти на шиї у чоловіка, а не витрачати час на освіту та роботу, то ж і ставлення до освіти й університету відповідне – майданчик для полювання на "перспективного" нареченого, ні про яку якість знань не йдеться; вони несамовито критикують власну відсталість, бідність й нецивілізованість, але варто лише тобі погодитися з ними, і ти перетворюєшся на найзапеклішого ворога; вони полюбляють потеревенити про духовність, "загадкову слов'янську душу" (Що це взагалі в біса таке? Це – галіційський бардак у межах однієї голови) й моральну прірву сучасності, а самі дурять й підставляють одне одного у промислових масштабах, причому часто взагалі без необхідності, а просто за звичкою.
Щодо їхньої інтелигенції, як вони її кличуть (поверхнево освічені марнотратники життя, які ні на чому достоту не розуміються та вважають за краще не працювати або працювати мінімально, адже інакше залишиться мало часу на те, щоб розмірковувати про високе і шокувати товаришів по чарці в пивних глибокодумними філософськими сентенціями з бульварних романів та "новітніми свіжими концепціями", народжених перебріхування наспіх прочитаних чужих книжок – 90 відсотків моїх нових колег-журналістів належать до цієї вельми непривабливої категорії), то вона майже уся заражені тим, що психіатри називають "маренням надцінною ідеєю", з котрою вони носяться від самого початку перебудови, немов дурень зі ступою. Я для себе охрестив цю ідею "кроносом навиворіт", – таке собі східноєвропейське колесо сансари – і зводиться вона до "відродження власної держави і культури". Цинічно кажучи, вони таки мають рацію, бо й дійсно, будь-яка культура, нація й навіть мова виростає на мертвому тілі іншої, материнської, народження однієї обов'язково вимагає смерті іншої – як сучасна Німеччина, Франція й Італія вийшли з похоронного саркофагу Риму та Франкської держави Карла Великого, як на трупі прекрасної латини виросли й розцвіли не менш прекрасті солодкоголосі квіти французської, італійської, іспанської та інших романських мов. Одночасно двом немає місця під сонцем або, як каже фізика, два тіла не можуть займати в просторі та часі одну й ту саму точку. Нагадує тих комах, що відразу після народження пожирають власну матір, чи не так?
Втім, матір поки доволі активно пручається (для чого, як ти розумієш, мене й скерували сюди), бо й для неї це також питання життя та смерті, а дитина – небажана, від випадкового сп'янілого акту розпусти з великим російським ведмедем.
Наша редакція й моє нове житло розташовані одне навпроти одного, у самісінькому центрі міста, а трохи далі знаходиться бюро наспіх створенного цьогоріч "Руху відродження України", про діяльність котрого я й маю написату величезну статтю під назвою "Відродження п'ятої колони". І гірко не те, що я буду змушений брехати, – бо ж вони й дійсно п'ята колона, як і подібні рухи у Богемії, Польщі та Нідерландах! – а у тому, що усе наше суспільство дивним чином розділилося на п'яту колону та шосту палату (за герром Чеховим, якщо ти ще пам'ятаєш, хто це) з браком здорового глузду та надлишком ілюзій та пекучої ненависті один до одного.