— "як Отто", додав я про себе.
Штефан зітхнув та подивився на мене очима парафіяльного священика, якому підліток на сповіді зізнався в онанізмі:
— Звісно. Більшість кого завгодно є хорошими людьми. Навіть співробітники інквізиції почасти відчували емпатію до нещасних, яких катували. Навіть конкістадори Кортеса нерідко були особисто порядними людьми, які удома пестили дітей та кохали дружин, палко та регулярно. Це не важливо. Бо це ніяк не допомогло їхнім жертвам. Що важливо, то це – цілі, яким служили ці люди. Служили свідомо, через кар'єрні амбіції, жадібність, та хоч і через безвихідь, безвольність або відсутність мужності. Їм забракло духу поставити свою людяність понад тваринні інстинкти, й у цьому їхній злочин.
— Ти назваєш боягузами людей, які місяцями стояли насмерть у лютий холод під Сталінградом проти радянських військ, чисельна перевага котрих була ледь не десятикратною?
— Так, оскільки боягузтво має різні іпостасі. Згадай, адже Хартманн боявся викриття дружиною своїх ад'юльтерів більше, ніж загибелі на війні! Є буягузство побутове, коли жінка несамовито верещить, побачивши павука, але саможертовно кидається захищати власну дитину з-під коліс потягу, що мчить. Є буягузство концептуальне, підле, яке зазвичай називають обачністю чи обережністю. Саме його демонстрували родичі деяких підсудних на відкритих сталінських судових процесах початку 30-х, коли ховаючи очі разом з усіма аплодували вирокам, винесеним чоловікові, батькові, сестрі тощо, а потім писали офіційні відмови "від ворогів народу" на вимогу слідчого НКВС. А ще існує боягузтво лакейське, коли васал боїться гніву сеньйора значно сильніше, ніж осуду суспільства та навіть болю "сторонніх осіб" незалежно від віку та статі. Згодом він адаптується, обросте непробивним душевним панцирем і титанічним зусиллям волі, шляхом методичного самозгвалтування свідомості виховає у собі залізобетонне переконання, що будь-яке звірство, ініційоване керівництвом, є "обґрунтованими" чи бодай "вимушеним". Це – мов кривава наркоманія, що вимагає постійного збільшення дози. "Так треба – вся його мораль із часом втиснеться у ці два слова. Він більше" не рефлексуватиме, кому "треба" і "навіщо". Межі звірства, що толеруються психікою, поступово розширювалися, допоки у певний момент непомітно для самої людини не зникли зовсім. Довбана діалектика, довбаний закон переходу кількісних змін в якісні. Але "так було треба". Ретроградне самовиправдання як метод уникнення психологічного дискомфорту. А за межами катівні, після 18.00 та по вихідних днях – так, цілком нормальна, порядна, ввічлива та приємна людина. Так ось, герр Хартманн просто не вважав за потрібне вести заздалегідь приречену на невдачу нерівну боротьбу з дияволом, точніше, на стороні диявола.
— Що заважало йому та тисячам таких самих незгодних не самоорганізуватися і не придушити цього "диявола" у зародку? Силою, кулаком, непокорою!
— Друже, не ображайся, будь ласка, але рівень примітивності таких уявлень – мов у другосортному голівудському фантастичному бойовику, де щоб перемогти диявола достатньо просто набити йому морду в останній сцені десь за покинутому заводі. Диявола тим і страшний, що людина не просто безсила проти нього у відкритому двобої, а навіть не уявляє усієї неосяжності його сил. Тут не допоможе навіть моральний авторитет, бо він завжди беззубий та гуманний, а якщо ж моральний авторитет почне рядитися у лицарські обладунки та з накачувати м'язами, то він перетвориться на Торквемаду59, а це – такий самий диявол, тільки з іншого кута зору. Хартманн, вочевидь, у певний момент наблизився до розуміння цього факту та обрав шлях втечі від зла, а сотні тисяч і мільйони інших… – вони не були жорстокішими чи гіршими, вони просто виявилися короткозорішими та взагалі нічого не розгледіли до самого фіналу, тому і продовжували служити Молохові війни, сподіваючись таким чином задобрити його чи ввести в оману батька омани. Довірливість – от і весь їхній гріх.
— Їх ти також не засуджуєш?
— Звичайно ж ні. Я їм співчуваю, бо це були нещасні люди в жахливих обставинах.
Думаю, ти причудово зрозумів, що це за типаж… "Блаженний миротворець"60. От тільки загадка, як він із таким рослиноподібним ставленням до оточуючих примудряється за щось там "боротися" у тому "Русі". Боротьба ж бо неминуче передбачає "засудження" одного в ім'я перемоги іншого, чи не так?
Фінальну лінію під цією розмовою того вечора підвів Карстен, який у відповідь на мою репліку про те, що я у випадку війни не зміг би вчинити так, як Хартманн, бо мені не дозволили б моральні принципи – нехай і ідеалістично-"беззубі", вибухнув різким зловтішним сміхом, наче у когось репнули штани:
— Ой та перестань ти, лишенько мені, принциповий ти мій! Це як та дівка, що розповідає тобі, нібито не може зайнятися з тобою сексом на першому ж побачені, бо в неї мовляв є моральні принципи, які насправді полягають у тому, що вона, збираючись на побачення, не розрахувала наслідки та випадково у попихах надягла старі потворні "бабусині" труси. Не принципи б тебе зупинили, а страх бути впійманим та небажання втрачати хлібне місце, положення у суспільстві та починати життя із самого спочатку хрін знає де із туманними перспективами! Як, до речі, і мене, що я відверто визнаю. А все чому? Тому що у журналістів минулого були яйця, а у нас, їхніх нинішніх колег, замість яєць – ще одна кишеня та суцільна партійна дисципліна. Хотів би я на його місті перебігти до американців, якщо б трапилася війна зі Штатами? Так! Зміг би? Ні, позаяк будь-який сексопатолог підтвердить, що хотіти та могти – далеко не одне й те ж саме. Ось хто ми – вольові імпотенти, що імітують патріотизм, мов проститутка – оргазм.
…із чого ти можеш скласти враження і про його типаж – не вельми розумний, але цинічний та життєво-хитрий егоїст, що найчастіше виростає зі здібного від природи, проте ледачого шкільного двійочника з майже фізичним несприйняттям рефлексії та "всіх цих гнилих інтелегенських душевних кидань зі сторони в сторону", якщо йому поталанить вдало відбутися в житті. Такі люди можуть бути вельми неприємними у спілкуванні, проте якщо Штефан і йому подібні у суспільстві переважно виконують функцію голосу совісті, то ці – голосу здорового глузду та практичності.
А він же має рацію, чортяка! От тільки завдяки своїй поверхневості недооцінює серйозності становища. У великій війні ти не можеш за власним бажання чи з міркувань перспективи, вподобань чи "вигідності" вільно обирати "бік", як під час футбольного матчу, а тим паче змінювати його під час війни, раптом різко "передумавши" (це й власне зветься словом "зрада"), тому що ціна занадто висока і ти ризикуєш у разі неправильної ставки поплатитись не програшем на тоталізаторі, а власною головою. І "залишитися над сутичкою" теж не вийде, оскільки війна чітко розділяє людей на два окопи, і залишитися на нейтральній полосі неможливо, бо ти загинеш під перехрестним вогнем, що вестиметься з обох сторін: для одних ти – зрадник, тобто "вже не свій", а для інших – потенційний зрадник, тобто "ще не свій" та такий, що ніколи не стане повністю своїм. Зрада потрібна ворогові, зрадник непотрібен нікому. Долі його не позаздриш. І не важливо, через які найсвітліші ідеали та найшляхетніші мотиви.
Втім, Карстена такі речі не дуже хвилюють. Єдине, про що він зараз всерйоз переймається, то чи дійсно там у СРСР такі потворні жінки, як у нас кажуть, що геть не буде кого затягти у ліжко, а також про те, чи не перекочує його коханка за час його відсутності до когось другого. Ну, і ще тим, чи Штефан раптом не виявиться гомосексуалістом та не почне чіплятися до нього вночі, хапаючи за член. І сміх, і гріх… Що ж, у кого спостерігаються проблеми зі вмістом власної черпеної коробки, той завжди дуже цікавиться вмістом чужих трусів.
Візит до радяського консульства минувся без пригод, якось надто буденно. Нас зустріли з роздратуванням і провели з байдужістю. Ми коротко відповіли на перелік формальних запитань, включно з деякими ідіотськими із серії "Чи траплялися у Вашій родині чи родині Ваших батьків вагітні жінки?". Оскільки консул, товариш Дєнісов, німецькою розмовляв до біса кепсько, то я взяв на себе роль перекладача, а тому відповідав за всіх трьох (Штефан чудово знає російську, але бозна з яких принципів категорично відмовився нею послуговуватись). Консул ліниво й монотонно зачитував список питань із якогось засаленого папірця, я послідовно давав три відповіді, після чого він із відстороненим виглядом заносив ці відповіді від руки у бланк "анкети". Нікого, здається, не турбувало, правда це чи ні, ніхто не збирався прискіпуватися чи перевіряти надану інформацію.
Вся процедура тривала близько двох годин. Лише одного разу Дєнісов оживився, коли почув відповідь на питання "Чи маєте Ви намір агітувати чи будь-яким іншим чином (шляхом шантажу, тиску, фінансового підкупу, особистої дискредитації, поширення наклепницьких вигадок та інсинуацій, спрямованих проти соціалістичного ладу тощо) спонукати радянського громадянина до еміграції з СРСР?". Ти можеш собі уявити?! От цікаво, чи ці бовдури дісно вірять, що шпигун чи диверсант, котрий виношує подібні підступні плани, чесно дасть ствердну відповідь на це питання в посольстві?! Та знаю, знаю – віковічний бюрократично-формалістичний прийом перестраховки "про всяк випадок" і прикриття дупи папірцем зі сторони керівництва, мовляв "Він обіцяв не бешкетувати, ось розписка!".
— Ні, бо громадянин СРСР, що ми маємо намір із ним спілкуватися, власне вже є імігрантом із нашої країни. Ось, почитайте. — я простягнув йому копію біографічної довідки про Хартманна, офіційно підготовану нашою редакцією та надіслану на адресу консульства ще тиждень тому, котру вони завдяки традиційному російському нехлюйству, швидше за все, загубили, то ж Дєнісова ця новина застала зненацька.
Він пробіг довідку очами та насупився:
— А як він раптом захоче перетнути кордон разом із Вами?
— Боюсь, він навдряд чи до того кордону й дійшов би – йому ледь не дев'яносто років! У Радянському Союзі у нього діти, онуки…
— Це справи не стосується.