Найбільш корисні ті, що розміщені біля великих міст. Ця – найкорисніша".
"Чому?".
"Ніхто навіть і не підозрює, скільки можуть знати психічно хворі родичі високопоставлених осіб, яких волею чи неволею доставляють сюди".
"Мета нашого викрадення".
"Нам вкрай потрібен ваш винахід по впливу на великі маси людей".
"Всім присутнім забути про цю розмову".
Для чоловіка в халаті і медсестри "промацування" пройшло непомітно.
– Як ми себе відчуваємо? – він продовжував лагідно посміхатись.
– Буду відчувати себе значно краще, коли дізнаюсь, де я, чому я тут і що від нас потрібно, – весело відповів Сашко.
– А я і не приховую, – відповів чоловік. – Нам довелось провести дуже ризиковану операцію по вашому звільненню з... Ми, представники держави Ізраїль, дуже цінимо вашу роботу і готові задовольнити усі ваші потреби...
– Те ж саме обіцяли й американці...
– Давайте продовжимо, коли всі ваші друзі прокинуться, і ми зможемо обговорити з вами усі умови...
– Пропозиція слушна.
– А поки що можу сказати, що ви знаходитесь на території лікувального закладу на відпочинку. Нам дещо відомо про перебіг подій з вами...
Прокинувся Віктор і одразу піднявся у своєму ліжку.
– Сашко, де ми? – гучно запитав він. – З ким ти розмовляєш?
Від його голосу прокинулись і Вадим з Анатолієм, вони почали оглядатися навколо.
– Ми у лікарні, – відповів Олександр спеціально для ізраїльських представників. – Нам пропонують працювати на країну Ізраїль.
– Невже усім хочеться використати нас в якості своїх власних інструментів? – запитав Віктор.
– Добре, що ви всі прокинулись, – лагідно сказав чоловік в білому. – Тепер ми можемо поговорити більш конкретніше. Прошу вас вдягнутись і, після сніданку, ми розпочнемо переговори. Підкреслюю, переговори. Ви самі бачите, що ми вас не роз'єднуємо і допитів не ведемо.
"Чому хлопців не роз'єднано?".
"Ми змушені тримати їх разом. Чим менше людей, навіть тут, буде знати про їхнє місце знаходження, тим краще".
Хлопці дружно почали вставати з ліжок та вдягатися.
Через півгодини їх запросили до затишного приміщення. Там вже знаходились чотири ізраїльтянина. Одного з них вони вже бачили – це був директор приватної психіатричної клініки, а також, по сумісництву, добре законспірований секретний резидент "Моссад". Другий командував групою нападу на штаб-квартиру АНБ. Третій мав забезпечити переклад та охорону одночасно. Четвертий був довіреною особою мемуне. Він прибув до США зі спеціальною місією: спробувати завербувати винахідників впливу і супроводити їх до Ізраїлю.
– Прошу вас сідати, – запросив хлопців резидент. Перекладач переклав запрошення.
Хлопці сіли в зручні крісла.
– Ось тепер ми можемо детально поговорити з вами: відповісти на всі ваші питання та викласти вам наші пропозиції. Ми представляємо державу Ізраїль. Нам відомо про винайдений вами спосіб керувати великими масами людей. Ми віддаємо належне вашим здібностям. До речі, серед вас є євреї?
Хлопці переглянулись між собою.
– Кожен з нас українець, – ухильно відповів Сашко. – Як мінімум у душі.
– Ви мене трохи не так зрозуміли. Я лише хотів впевнитись, що серед вас немає антисемітів.
– Щодо цього – можете бути абсолютно спокійні, – запевнив його Анатолій. – Антисемітів серед нас немає.
– От і добре, – ласкаво посміхнувся до нього ізраїльтянин. – Ми маємо надію співпрацювати з вами. Вам будуть створені усі умови для роботи і відпочинку. Буду відвертим: відкрию вам наші карти. Ми не хочемо накачувати вас наркотиками та допитувати. Ми хочемо дійсно співпрацювати з вами.
"Ви дійсно хочете співпрацювати?".
Директор. "Так".
Командос. "Якщо буде такий наказ".
Довірена особа мемуне. "Якби не особистий наказ мемуне, я б ні хвилини не вагався і вибив з них все, що нам потрібно".
"Мемуне – ваш шеф?".
"Так".
"Наші речі також захоплені?".
"Так".
"Накажіть принести сюди декілька книжок та ящик з дерев'яними гілочками".
– На доказ цього я віддам наказ принести сюди деякі ваші речі, продовжив директор, він підізвав командира бойовиків і щось йому прошепотів на вухо. – Ви бачите, ми працюємо з вами відверто. Що ви скажете на запрошення працювати безпосередньо в Ізраїлі.
– А чого це ми повинні працювати в Ізраїлі? – запитав Віктор.
– Древня країна, країна розумних людей, країна Біблії, богообрана країна...
– Ми атеїсти, – сказав Вадим. – До речі, саме після читання Біблії я особисто упевнився у відсутності описаного там бога.
– Багатостраждальна країна, сторіччя переслідувань нашого народу та сторіччя переслідувань вашого народу майже поєднують нас, закладають основи для співробітництва. Крім того, ми вміємо цінувати допомогу, ми вміємо бути вдячними...
– А от тут дозвольте з вами трохи не погодитись, – сказав Анатолій. – Саме Біблія доводить приклади невдячності: згадати хоча б золотого тельця...
До кімнати ввійшов коммандос з ящиком та книгами і поставив їх на столі.
– Ось деякі з ваших речей. А поки що давайте залишимо теологічні питання і зупинимося на нещодавній історії. Вам безперечно відомо про Холокост. Про нацистські концтабори. Про мільйони невинних жертв.
– Так. Безперечно. Друга світова війна залишила глибокий слід в історії всіх народів. Про страждання народу Ізраїлю відомо всьому світові з численних голлівудських фільмів та інших творів мистецтва...
– Якщо на мене, то це досить відверто нагадувало пропагандистські дії, – вставив Олександр.
– Дійсно – Холокост широко відомий. А от Голодомор українців в тридцятих роках – майже ні. А за кількістю загиблих їх можна порівняти... – додав Вадим.
– Та й у роки Другої світової також загинув не один мільйон наших співвітчизників, – сказав Віктор.
– До речі, державі Ізраїль відомо скільки громадян різних країн загинуло переховуючи переслідуваних євреїв?
Ізраїльтяни мовчали – вони не чекали такої несподіваної реакції.
– Я скажу більше, – з гіркотою в голосі продовжив Анатолій. – Мого дідуся гітлерівці не переслідували, вони просто розстріляли перед хатою на очах у дружини і чотирьох маленьких діточок-дівчат, серед яких була і моя мати, за те, що він переховував у підвалі всіх переслідуваних нацистами, у тому числі і євреїв. Ви можете собі уявити, як було жити у післявоєнні роки його жінці і його дітям? Зрозуміло, що врятовані їм люди якось намагались допомагати нещасній сім'ї, але ціна тієї "вдячності" аж ніяк не рівнялась ціні його власного втраченого життя. Так. Мені відомо, що держава Ізраїль відзначала деяких з живих рятувальників – вручали відповідні відзнаки: щось на зразок дипломів праведників. А щодо загиблих... Щодо якихось компенсацій за їхні подвиги мені нічого невідомо. Якщо міряти на гроші, то вам добре відомо, що ізраїльські жертви Холокосту отримали від німців більше п'ятдесяти мільярдів доларів за свої страждання. Я хочу, щоб ви правильно зрозуміли мене: це не антисемітизм, не запізніле бажання отримати гроші, це звичайне відчуття справедливості.
– Ви правильно сказали про страждання наших народів, – підтримав товариша Вадим. – Але існує велика різниця. Вона в тому, що ваш народ переслідували офіційно, а наш нищили неофіційно. Зрозуміло, світ про це все знав і знає: про сталінські голодомори, про гітлерівську окупацію. Який Голлівуд спроможний показати це? Тобто, чесною політикою ізраїльської держави був би постійний пошук тих, хто ризикував своїм життям, хто загинув заради збереження життя іншим. Ось і виходить, що певна кількість тих, кого нацистський режим переслідував офіційно, вижила; а ті, хто рятував їхні життя, загинули...
– Я бачу, що ви роздратовані....
– Ні, я говорю про елементарну справедливість. Скажу: ми не антисеміти і не сіоністи. Ми не ділимо людей за расовою ознакою. До речі, коли Сашко сказав, що ми українці в душі, це була щира правда: після монголо-татарської навали, після вторгнення завойовників з усіх сторін кордону, жоден з нас не може довести "чистоту" походження ні за материнською, ні за батьківською лініями. Ми душею відчуваємо українську культуру, ми думаємо по українському.
– Крім того, – Сашко подивився прямо в очі директора. – Мені особисто не подобається і сучасна поведінка правителів вашої країни. Акти самогубства, акти відчаю, які, до речі, прийняли широкого розмаху після приходу до влади в Ізраїлі справжніх екстремістів, розцінюються як терор. А справжній, державний терор розцінюється як відповідь на дії терористів. Я не виправдовую бомболюдей, рівно як не виправдовую військові операції направлені на залякування місцевого населення...
– Бачу, що нам зараз домовитися не вдасться, – з погрозою в голосі сказав представник мемуне. – Взагалі, нам ваша згода непотрібна. Хоча на вашому місці краще було погодитися одразу. Вам доведеться трохи почекати і продовжити бесіду вже у нас вдома. Там, куди ви так не хочете попасти. Ми намагались, щоб подорож і подальша співпраця були приємними для усіх.
Він встав показуючи, що розмова закінчена.
"Всім стояти".
Хлопці підійшли до столу і кожен взяв свою гілочку.
"Всім стояти, мовчати".
Навкруги запанувала тиша.
Подумки хлопці піднеслись над приємним будиночком лікарні. Територія навколо будинку мала квадратну форму, була огороджена високою стіною, і, зрозуміло, охоронялась.
"Скільки людей знають про наше перебування тут?".
Довірена особа мемуне. "Вісім".
"Усім, хто знає про перебування тут чотирьох новачків негайно зібратись біля входу у будинок".
Четвірка розвідників направилась до виходу з кімнати. З різних кутків лікарні до входу потягнулись інші.
;
;
/*-------------------------------------55----------------------------------*/
;
– Отакої, – задумливо сказав Олександр. – Опинились у Сполучених Штатах... ще й в психіатричній лікарні... не говорячи вже про перспективу поїздки до Ізраїлю.
– Нам треба вибиратись звідси, – Вадим подивився на хлопців.
– Треба, мабуть, повідомити додому, що з нами все в порядку, – сказав Анатолій. Наші мами, мабуть, з ніг збились, шукаючи нас...
– Повідомити треба, – погодився Віктор. – Але як? Якщо розвідки, не вагаючись, пішли на протизаконні кроки, то не виключено, що вони намагатимуться перекрити нам усі шляхи, у тому числі контролюватимуть і наш зв'язок з домом.
Вадим. Так.