До речі, фрау Альбац наштовхнула мене, як не дивно, на біса слушну думку, котра, як не дивно, цього разу ніяк не пов'язана з лайном. Якщо вже так складається, що на самому початку нового десятиліття на нас обох очікують, так би мовити, концептуальні творчі мандрівки, то чому би кожному з нас паралельно із нотатками для подальшого перебріхування у "офіційній" статті, додатково не вести щось на кшталт особистого подорожнього щоденника, а потім не видати б у тому ж "Манфуріо" спільну книжку-розвідку під назвою на зразок "Нові вітри із заходу та сходу" чи щось типу такої дурні? Могла б вийти епохальна праця! Неретушоване порівняння реальних глибин, в які провалюється переферія колись всемогутнього Райху, що навіть досвідченому проктологу навряд чи під силу туди дістатися. Як тобі ідейка? (…і знову я – коли не про лайно, то хоча б про його невичерпне джерело! – вибач, не втримався).
Ще один P.S. Альбац наче накаркала: випадково та з величезним подивом натрапив у кіоску – прямо тут, у Берліні! – на вашу газету (майже піврічної давнини, за серпень) та вирішив почитати. Ну... таке... "Співробітників мерії Лемберга перевіряють на причетність до корупції". Звучить наче "співробітниць борделю перевіряють на цнотливість". І що, там таке купують навіть не заради походу до туалета, а прямо от беруть і читають? Тепер я остаточно пересвідчився, що на місцевому фоні ти вважатимешся Цицероном, Шопенгауером та Вольтером в одній особі і тебе там, везунчику, носитимуть на руках, поки мене тут за вольнодумство і занадто розвинуте почуття гумору, яке впродовж усього життя в мене було сильнішим за тактовність, штрикатимуть вилами у зад. Хитрий стратегічний хід, я оцінив.
8
Адреса отримувача: Берлін- 12051, Ґрос-Берлін-гау, Нойкьольн, Рінґбанштрассе 18, герру Крістіану Мьоллеру
Ave, Caesar, morituri te salutant!56
Чи пам'ятаєш ти, о мій високоповажний друже, мудрого і чесного архонта Солон, який склав план легендарних реформ у Стародавніх Афінах. Але втілювати їх гидував, бо не хотів забруднити руки. Прискіпливо їх описав і гордо пішов з поста через рік. І всі ці закони так би і канули у небуття, якби після Солона не прийшов хитрий, вульгарний і неймовірно вольовий Пісістрат (припини сміх, це таке ім'я, давньогрецьке, а зовсім не черговий різновид сексуальних збочень), який і реалізував більшість із цих реформ. До речі, цей бородатий пан (втім, хто ж у Стародавній Греції не був бородатий, крім Афродіти?) по праву може вважатися винахідником політичних фальшивок, оскільки сам поранив себе ножем і видавши це за напад розбійників, змусив ареопаг дозволити йому заснувати особисту армію. До чого це я? Та до того, що немає жодної ваги, що там замислюють твої мудреці-дисиденти у невипраних сорочках, бо нічого з тих балачок все одно не вийде, оскільки цим базікам елементарно бракуватиме сили волі та морального стержня задля впровадження власних високих "ідей", а головним їхнім ворого повсякчас є не підступи зі сторони держави чи Абверу, а власна лінь. Тож не переймайся, от від кого-то точно Райхові небезпека не загрожує. Не слухай їх занадто часто, бо ще підхопиш від них мозкового слимака, з'їдеш із глузду та, Боже борони, почнеш підривати потяги чи обписувати паркани держустанов неприйстойними найками! Із них станеться, вони ж ідіоти! Та ти сам знаєш не гірше за мене… Пам'ятаєш, як той ідіот, котрий побив старого немічного діда-ветерана, обізвавши його "сатрапом режима", а поліції заявив, що він, мовляв, пишається своїм вчинком. А втім, одним iз найновіших дивацтв нашого суспiльства є манера демонстративно пишатися тим, чого ранiше прийнято було соромитися…
Твоя ідея щодо спільної книжки мене справді надихнула! Публіцистична розвідка, що одночасно допоможе нам здобути три найголовніші для будь-якого справжнього журналіста речі: славу, гроші та правду. З останнім, звичайно ж, спостерігаються хронічні проблеми, позаяк правда про поточні події у газетах читачеві не потрібна, а державі – небезпечна, а от книжка дасть нам можливість відбілити свою карму та реабілітуватися в очах власної совісті за всі ті мегатонни брехні, які ми змушені продукувати заради хліба насущного протягом майже двох десятиліть поспіль. Тож спробуємо? Я пишу свої глави-щоденник, ти свої у будь-якому зручному форматі, а там уже подивимося, що з того варто залишити, що – відредагувати, що – видалити безжально, а що – видалити, згнітивши серце.
Тим паче, що моє відрядження – справа вже вирішена і я наразі проходжу кола бюрократичного пекла у наших держустановах та радянському консульстві у Лемберзі, бо перші мусять оформити нам трьом (про це трохи згодом) дозвіл на виїзд, а другі – візу на в'їзд.
Телефонна розмова з Хартманном (дуже – дуже – дуже дякую тобі за номер, я – твій боржник, друже, et nunc, et semper, et in saecula saeculorum57! Тим паче, що добі довелося наразити себе на неабияку небезпеку згвалтування тією старою шкапою-опозиціонеркою, як пишуть у поліцейських протоколах "у неприродній спосіб за допомогою сторонніх предметів"!), которому я дозвонився з десятого разу, тривала чотири хвилини. "Так", "Гаразд", "Запишіть мою адресу", "Чекатиму на Вас у будь-який час. У мене проблеми з ногами і я майже не виходжу з квартири" – ось усе, що він сказав. Попри таку показову лапідарність і вдавану стриманість, було дуже помітно, що старий і сам воліє виговоритися перед смертю, пояснити світові і першочергово самому собі свій неоднозначний вчинок, зрештою, вперше за сорок років поспілкуватися рідною мовою, знайти "нові вуха", в які можна було б вилити біль усього життя, оскільки, мені здається, навіть якщо він і обзавівся там сім'єю, то швидше за все вже давно дістав її своїми мемуарами та розмовами про далеке минуле, які ніхто більше не хоче слухати, особливо онуки, якщо вони є... Що ж, класична проблема всіх людей похилого віку всіх часів і народів. До речі, мешкає він не у Києві, а у провінційному місті за 120 кілометрів на захід від Києва, подалі від цікавого ока дипломатів із київського консульства і метушливого нашого брата журналіста, ласого до смажених історій. Завбачливий крок крок росіян, котрі, вочевидь, повністю не довіряють йому навіть зараз, майже через півстоліття, та силяться мінімізувати для нього спокусу ляпнути щось не те.
У цьому вояжі на схід мене супроводжуватимуть вже знайомі тобі з мого попереднього листа Штефан і Карстен, то ж не хвилюйся, я буду не сам.
Карстена відрядила редакція, офіційно – підготувати репортаж про місцеві футбольні команди, насправді ж – у якості "системи сигналізації" на випадок, якщо зі мною трапляться якісь неприємності та під слізну клятвенну обіцянку пити "помірно" (що це значить у його розумінні залишилось загадкою) і поводитися "пристойно", а Штефан напросився сам, натиснувши на певні важілі у керівництві "Руху", а ті, у свою чергу, якимось фантастичним чином спромоглися домовитися з головним редактором герром Адаміцкі, аби той вніс його до складу делегації під виглядом "історичного консультанта". Ну, я звичайно, головний, бо подав ідею, маю досвід тощо, та й кому ще з редакції можна було б доручити таку відповідальну та важку роботу, як не мені, професійному перекладачеві-русисту!
Штефан працює вчителем чи то латини, чи то історії, чи всього разом у місцевій гімназії святої Марії Магдалини58. Він – феноменально ерудована людина, добра та непідла, але напрочуд… навіть не можу пдібрати слово… незрозуміла, чи що. Ніколи неможливо збагнути, про що він насправді думає і як ставиться до тих чи інших слів, вчинків, подій. На вигляд він завжди спокіний та беземоційний до байдужності. Якщо очі й дійсно є дзеркалом душі, то сповнені типового галіційського лукавства очі Штефана є непроникнішими за стіну. Найімовірніше, наразі дається в знаки вроджена властивість натури у симбіозі з багаторічним педагогічним загартуванням, коли ти щодня заходиш до клітки з малими левенятами та мусиш їх дресирувати. Зворотним боком такої професійної деформації Штефана можна також вважати його типову манеру вести діалог із будь-яким співрозмовником, наче із розумово відсталим учнем, повільно, до фанатизму терпляче, старанно артикулюючи кожне речення.
Наприклад, якось я випадково обмовився під час наших традиційних вечірніх посиденьок, що все ж таки вважаю вчинок Хартманна різновидом зради, на що почув його стомлено-спокійне, зовсім позбавлене докору:
— Ти трішки помиляєшся, друже. Цей чоловік нікого не зраджував.
— А хіба перехід на іншу сторону у війні – не зрада? Він же саме так вчинив?
— Ти плутаєш батьківщину та начальство. Він вчинив так, бо був незгоднен із поведінкою влади, а не через нелюбов до країни. Погодься, важко любити нерозділеним коханням і важко аплодувати однією рукою. Він зробив свій вибір проти злочинів Абверу, концтаборів та масових убивств і не нам його засуджувати.
— А, дурня це все! — вставив своїх п'ять копійок вже п'янючий Карстен. — Там, бляха, злочинці від героїв нічим, бляха, не відрізнялися. Встиг перебігти на бік переможця – от ти вже й герой, а не встиг – злочинець. Питання хитрості сраки та швидкості ніг, та й усе. А мудаками при цьому обидва можуть бути цілком рівнозначними. Головне вчасно вскочити в останній вагон та проголосити ти, хто не встиг зорієнтуватися, невдахами, а потім можна усе життя над ними посміюватися. Тут як у дурдомі – хто перший нап'яв на себе білого халата, той і лікар, бо з роками вони починають мало чим відрізнятися від пацієнтів.
— А я, наївний ідіот, усе життя вважав, що це природно – любити місце, місто, країну, в якій ти народився. — знову перебрав я слово.
— А якщо ти народився у в'язниці, то чи зобов'язаний ти любити її грати та наглядачів? Або по-іншому, якщо Христос народився у стайні, то чи це зробило його, Господи прости, віслюком? Добро та зло – це не географічні категорії, а моральні, та ще й універсальні, і злочин завжи залишається злочином, як ти його не відбілюй.
— Штефане, ніхто нічого не відбілює. Так, траплялися і злочини, я цього не заперечую, але ж більшість співробітників Абверу є хорошими людьми.