Даруйте заради Бога за такий вислів, фрау Альбац, та я кишки виригав на таку "демократію" і більш за все на світі боюся цих двох прикметників! Втім, як і 95% відсотків громадян.
— А "робочих" та "соціалістичних" країн, значить, не боїтеся? Втім, подвійні стандарти у наших журналістів давно перетворилися на потрійні, а то й четверні, чому вже ніхто не дивується. То, вочевидь, така професійна хвороба, називається вибірковий зір. Що поробиш, коли наразі маємо полуфабрикат громадянина, на відміну від США. Коли суспільство подорослішає та "американізується", якщо хочете, його погляди та вподобання неуникненно зміняться, як еволюціонують погляди будь-якої людини в процесі дозрівання від підлітка до дорослого.
— Як бачимо, вибори, на які посилаєтесь як на джерело істини в останній інстанції, якраз і демонструють, що німці не вельми палають бажання "американізуватися"...
— Де Ви бачили вибори? Те, що проводилося навесні – це буффонада, поганенький фарс, що не має нічого спільного зі справжніми демократичними виборами!
— Я зрозумів: демократичними визнаються лише ті вибори, на яких перемогли "демократи". І той факт, що Вашу політичну силу взагалі вперше за 50 років допустили до участі у виборах, Вас не переконує?
— Даремно Ви так, герр Мьоллер. Допустити-то допустили, але статтю про "керівну та направляючу роль НСДРП" ніхто не відмінив. А за таких умов всі ці вибори є нічим іншим, як малохудожньою театралізованою виставою, що йде за суворо затвердженим сценарієм. Верх цинізму – це пообіцяти відмінити її "безпосередньо напередодні наступних виборів", але при цьому не вказати часу їхнього проведення! "Приблизно через п'ять років". Що значить приблизно? Це п'ять з половиною чи дев'ятнадцять? Головне – ляпнути, а там і трава не рости! До того часу всі все давно забудуть... Знаєте перську казку про те, як Ходжа Насредин пообіцяв падішахові за десять років навчити віслюка читати Коран? Ходжа Насредин пообіцяв падішахові за десять років навчити віслюка читати Коран: за цей час вже точно або падишах помре, або віслюк, або ж сам Насредин. От саме проти цього ми й боремося – проти беззаконня та цинічного лицемірства в стилі близькосхідного середньовіччя як форми державно-політичного устрою.
Вона зітхнула і раптово змінила тон на примирливий, тож дідівський прийом шокової терапії "холодним душем" спрацював, принаймні частково:
— Герр Мьоллер, я ж не зовсім дурна і чудово знаю, що імідж серед широких верств населення у нас поки що доволі паскудний. Народні маси вважають нас запроданцями чи то Вашингтона, чи то Москви, шкідниками-ренегатами і, звичайно ж, як ведеться, зрадниками. Це пояснюється традиційною дрімучістю та неосвіченістю мас. Якими зрадниками? Питання радше граматичне, ніж політичне. Ми – не зрадники БатьківщинІ, бо нічого поганого їй не заподіяли і підлості до неї не вчиняли, а зрадники БатьківщинИ, бо це вона нас усіх зрадила, промила мізки та затулила пельки табірними воротами із надписом Jedem das Seine55. І ми не воліємо більше мовчати та толерувати беззаконня! Ми не зраджуємо країні, а просто приймаємо гранти від іноземних, але – підкреслюю – недержавних організацій на підтримку розвитку свободи слова, в рамках якої вказуємо рідному суспільству на корені проблем! Що у цьому поганого?
"Угу, Іуда також не зраджував Христа, а лише прийняв грант від некомерційної організації та в рамках свободи слова вказазав первосвященнику Каяфі на проблему для суспільства".
— На жаль, іншого, "правильнішого" народу у нас для Вас немає…
— Нічого, народ нікуди не дінеться. Якщо між "алилуя" та та розп'яттям – лише одни тиждень, то і у зворотному напрямку теж. Та й що це взагалі за ідіотське поняття, до якого так полюбляє апелювати наша рідна НСДРП – народ? Хто такий народ? От я – народ чи ні? Де він живе і як із ним познайомитися? Впродовж свого життя я бачила сотні людей – добрих та злих, розумних та дурних, а от із народом жодного разу не зустрічалася. Узагальнено-абсурдний термін, таке собі високопарне прізвисько колективної безвідповідальності. Та й до того ж, справжнім політикам личить публічно вимовляти слово "народ" із апломбом, заламуючи руки і змахуючи скупі крокодилячі сльози розчулення, а в душі вважати його недалеким, завидющим і невдячним бидлом, яким він, власне, здебільшого і є. Це – пластилін, з якого вмілі руки виліплять те, що захочуть.
Зрозумійте, я свого часу пройшла табір і прекрасно знаю, проти чого борюся – а хоча б і лише словом, чим вже можу! Я знаю, що таке зло. Я бачила диявола на власні очі, відчувала його дотики на власній шкірі. — вона замружилася, а її руки та голос раптом затремтіли — Навіть ворогу цього побажаю! Навіть солдатам табірної охорони не побажаю опинитися по той бік огорожі! А от "народу" не бачила, хоч лусни! Здебільшого траплялися залякані, безвольні, нездатні до опору та самоорганізації миші. До того ж ті миші почасти самі ж охороняли мишоловку від зазіхань "провокаторів і баламутів" на кшталт мене. Під виглядом гнилого гуманізму вони повторювали зі скляними очима: досить насильства, інакше чим ми відрізнятимемося від "них", досить воювати, хіба вам досі не вистачило війни, аби наїстися досхочу? Вони впритул не бачили різниці між війною за поневолення та війною во ім'я миру. Тому так, Ви частково маєте рацію, демократія – це найкраща форма самоорганізації та управляння народом, але перед тим ще потрібно стати тим самим "народом". А для того мусимо переосмислити себе, зазирнути у власне минуле, поховати своїх мертвих, зруйнувати храми ідолів та знищити їхнії архитекторів. Іншого шляху немає.
— Війна во ім'я миру… звучить мов "секс во ім'я цнотливості". Чи не спадало Вам на думку, фрау Альбац, що замість "знищити" і "зруйнувати" краще було б "примиритися" та "вибачити". Сидячи на човні посеред океану, хоч яким поганеньким би той човен не був, не варто на знак протесту проти незадовільної якості його конструкції длубати його сокирою. Пройшо пів століття і ті з "архитекторів", які й досі живі, вже прекрасно увсідомили свої помилки та, впевнений, жалкують і краються питанням "а що було б, якщо б ми вчинили по-іншому?". Та м'ясо у м'ясорубці неможливо прокрутити назад. Зроблено що зроблено, і ми не знаємо, якою була б альтернатива – може кращою, а може гіршою. Мабудь, варто відчепитися від збанкрутілих стариганів та пробачити їм оману молодості, а Альцгеймер завершить справу сам, без Вас. Самі ж-бо казали – переосмислити. Плюнути, забути і дивитися у майбутнє – це продуктивніше, ніж ганятися за привидами давнини, бо все одно Ви їх не впіймаєте і не покараєте, а лише зіпсуєте собі зайві нервові клітини.
— Я – не прибічниця християнського всепрощення, герр Мьоллер. "Якщо вас незаслужено образили, поверніться та заслужіть" – ось мій особистий моральний імператив. Погодьтесь, це справедливіше, ніж солощаві теревені про "підставте ліву щоку", бо останнє у реальності якщо хтось і чинить, то виключно від безпорадності задля самозаспокоєння, через брак можливості помститися або відплатити по діянням, якщо Вам більш до вподоби таке формулювання, а не через людинолюбство і праведність.
— Один розумний індус казав, що принцип "око за око" зрештою зробить світ сліпим.
— Ось тому-то Індія й стала колонією Британії, а не навпаки. Безмежна доброта гарно підходить для життя за міцними мурами замку та під надійною охороною тисяці лицірів, а не для виживання у джунглях. У суспільстві лагідніть та миролюбність споконвіку спиймалися як слабкість. О, герр Хартманн зможе Вам дуже багато про це розповісти! Вистачить не на статтю, а на товстелезну книгу. Ви… чи ж бо Ваш друг часом не письменник?
— Хоч я і не демократ, але порядна людина. Ви ж знаєте, об стати членом спілки письменників Райху, портібно видати щонаймешне дві книжки та двох "нелояльних" колег по перу, і якщо з першим я б без проблем упорався би, то от із другим… заважає таке застаріле почуття, як совість. А писати в "стіл" – мені не вісімнадцять років. Тому ні – жодної книжки поки не написав.
— То приходьте видаватися до нас, якщо надумаєтеся. Ми видаємо навіть не членів спілки. Точніше, саме не членів. Тим і заробляємо непогані гроші, хоч на пристойний ремонт поки не вистачає… Зате цілком вистачає на пристойні гонорари авторам.
— Я матиму на увазі.
Біля самого виходу на вулицю Альбац ледь не силоміць виштовхала мене подалі від вікон, аби ніхто з видавництва нічого не побачив, та швидесенько всунула мені до кишені клаптик паперу.
— Ось Вам номер телефону. Залюбки почитаю цю статтю. Пообіцяйте надіслати мені газету, бо ж преса із Галіції до нас довго шкандибає та рідко дошкандибує. — вона по-чоловічому простягла руку для рукостискання.
Я потиснув. Холодна, мож жаб'яча лапка та одночасно сильна, мов хвіст лемура.
— Звісно. До побачення, фрау Альбац, було приємно познайомитися. Правда, без дурнів. Дякую Вам і… прошу пробачення за свою нестримність на язик. Будь ласка, не ображайтесь. Я звик бути радикально чесним зі всіма. За це багато хто мене ненавидить, але й багато хто поважає. За відсутність дулі у кишені та каменю за пазухою.
— Я належатиму до другої категорії. На все добре.
Що ж, у мене насправді доволі змішані почуття.
Сильна жінка. Відважна. Відчайдушна. Але дурепа. Із мазохістичним психозом жертви, що сексуально збуджується та насолоджується власними стражданнями. Зразкова сублімація. Фройд би плакав. Ерос і танатос в одному флаконі. Справжня мрія психоаналітика, ідеальний піддослідний для написання дисертації. Амазонки в клімаксі із замашками армійського політрука.
Такі люди не ламаються. Вони лягають у могили сваями для фундаменту майбутніх нових держав. На таких безкомпромісних Титанах, ймовірно, й тримається Земля, а зовсім не на трьох слонах і черепасі. Вони не гнуться, тому й ламаються так швидко, перетворюючись на людські руїни, душевних інвалідів. Цими уламками потім століттями захоплюються, та місце їм – у музеях, бо серед сучасних безликих архітектурних жалюгідностей та примітивних сільських хат ці помпезні будівлі античності виглядають недоречно та незрозуміло, дратуючи міщан-ліліпутів своєю надмірністю.
Про таких кажуть: Наш девіз – відвага і недоумство.
Чого я дійсно й досі не второпаю, то чи пояснується їхня схильність до самопожертви тим, що вони дійсно сприймають свою ідею як надцінність і насправді вірять, що своїм мученичиством торують шлях для кращого майбутнього заради наступних поколінь або все ж таки тим, що вони елементарно психічно хворі та прагнуть страждань (як би це його найвлучніше назвати – комплекс святого Петра? комплекс Іова?), а "надцінна" ідея як точка прикладення, позірно шляхетна мета грає лише другорядну, декоративно-самовиправдальну роль.
Загалом, це, здається, якийсь новий окремий різновид психічного розладу – дисидентство головного мозку.
Здобутого мною у нерівних словесних баталіях папірчика із заповітним номером телефону владаю до цього листа.
Не барись із відповіддю, обійми від мене Берту і заради Бога, хоч її не тягни до Росії, якщо вже шило у твоїй власній непосидючій сраці не залишить тобі вибору
Єхидно підморгую тобі,
Я
Берлін, 22.12.1989
P.S.