Практично як у нас, але на перекури ми все ж таки підстрибом, мов стадо сайгаків, бігаємо на вулицю.
— Сідайте, будь ласка. — насторожено почала та пані, також закурюючи. — Отже, це я з Вами розмовляла телефоном? Ви з газети і потребуєте нашої допомоги? Стосовно чого?
— Стосовно пана Хартманна, чию… книжку Ви нещодавно видали.
Уся редакція, котра до того не звертала на мене жодної уваги, моментально причаїлася, намагаючись услухатися у наш діалог.
— А що з ним не так? Це цілком у руслі нової політики Партії. — з викликом запитала вона. Різка особа. І екзальтована. Така собі Жанна д'Арк, що якимось незбагненним дивом дотягнула до пенсії.
Усвідомлюючи, що будь-яких сумнів щодо правдивості слів їхнього кумира неминуче викличе у цієї дисидентствуючої публіки колективний напад гострої анальної коліки, я намагався висловлюватись якомога дипломатичніше:
— Усе так, фрау...?
— Альбац. — вона стряхнула попіл просто на підлогу і дивно скривила рота, чи то у посмішці, чи то у гримасі зневаги, наче старій кримінальник.
— Усе так, фрау Альбац. Більш того, я вважаю, що вихід цього твору – визначна подія для нашого закостенілого суспільства. Ба більше, переосмислення власного минулого – то єдино можливий шлях до справедливішого майбутнього. Саме тому один мій колега, першокласний журналіст із Лемберга, мріє взяти у герра Хартманна інтерв'ю, а його газета зголосилася опублікувати цей матеріал без жодних купюр та цензури (ха-ха, можна подумати!). Тож він попрохав мене про допомогу у зібранні особистої інформації про герра Хартманна, оскільки сам перебуває у Галіції та фізично не може до вас навідатися. Логіка підказує, що ви, як видавець, звідкілясь узяли цей рукопис, а отже маєте певні відомості чи контакти з…
— Йдіть зі мною! — різко перебила мене фрау Альбац.
Вона піднялася зі стільця та попрямувала до дверцят шафи, котрі виявились входом до потайної кімнати. Я слухняно потупцював за нею. Співробітники редакції на мить припинили імітувати бурхливу діяльність та дружно провели нас поглядом до тих дверцят, як мені здалося, зі заздрістю. Чи співчуттям.
"А може вона тримає там ліжко з кайданами, заманює туди чоловіків та гвалтує? Наприклад, цих же коллег у якості покарання за неякісний чи несвоєчасний матеріал, або ж от таких випадкових подорожніх, як я?".
Дверцято-то були – ого-го! Металеві, наче від банківського сейфа, оббиті зсередини товстими ватними ковдрами, що служили одночасно тепло— і звукоізоляцією, а тому мали вигляд дверей палати для буйних пацієнів психлікарні.
У кімнаті – полиці з документами, телефон, стіл із двома друкарськими машинками, одна – із латинським шрифтом, інша – з кирилицею, три стілця, кавоварка, попільничка, повна недопалків зі слідами помади (чи крові? – готично-зловісне ха-ха-ха!), графін із водою. І жодних тортурних пристроїв середньовічної інквізиції.
— Сідайте сюди!
Я слухняно підкорився.
Почувся характерний брязкіт ключів, як у в'язниці, коли замикають камеру. Недбало кинувши зв'язку ключів на стіл, вона всілася навпроти мене та, нахилившись уперед у мій бік (так близько, що я відчув запах її несвіжого дихання – як у бродячого пса, який нажерся на смітнику дохлятини, а потім довго та самовіддано вилизував собі під хвостом), по-змовницьки зашепотіла:
— Скажіть мені, тільки чесно (ха-ха, із цієї фрази переважно починається найзухваліша та найвинахідливіша брехня) – це залишиться тільки між нами, даю слово честі! Навіщо воно Вам насправді? Ми з Вами – дорослі досвічені люди та чудово розуміємо, що Ваше "офіційне" пояснення звучить, м'яко кажучи, не надто переконливо.
— Готовий Вам заприсягнутися на Біблії, "Майн Кампф" чи Конституції США, що я сказав Вам найчистішу правду. Особисто я сильного інтересу до ціїє історії не маю, але мій друг, він просто загорівся. Він налагодив певні контакти із місцевими…демократами…і вони схвально відгукнулися…
— Добре, не хочете казати, то не кажіть. — різко обірвала мене Альбац. — Я, звісно, дам Вам номер телефону герра Хартманна, бо, не буду приховувати, по можливості навела про вас справки. Ви, здаєтья, і дійсно не з Абверу. Так, це правда, Хартманн досі живий, при повному глузді та мешкає у Києві. Але це все. Про все решта домовляйтесь самі. Чи Ваш нібито друг. Звучить як старий похабний анекдот "— Лікарю, в одного мого старого друга знайшли трипер, що б Ви порадили йому робити? — Ну, то знімайте штани і показуйте свого старого друга".
— Ви, "опозиціонери", дивний народ. Причому однаковий при всіх владах і незалежно від поглядів. Нікому не довіряєте, усіх підозрюєте казна в чому, відкитаєте пропозиції дружби та співпраці, а потім жалієтеся, що Вас ніхто не розуміє та ви "залишились одні". Я розумію – гра в романтику підпілля і все таке, але ж холодна агресивність до будь-кого "із зовні" – не найкраща реклама для Вашої "демократії".
— Це не вельми люб'язно з Вашого боку, герр Мьоллер.
— Ви ж самі просили сказати чесно. Зрештою, це і є свобода слова, яку Ви так несамовито відстоюєте, чи не так? Якщо вже чесно до радикальності – я не поділяю поглядів герра Хартманна та не мою до нього жодних симпатій. Більш того, моє ставлення до "опозиції" поки що – іронічно-скептичне, не більше. Можливо колись воно змінеться – на краще чи на гірше, залежно від того, принесе це країні процвітання чи занепад – та наразі я схиляюсь до останнього варіанту. Та у мене є друг. Дуже близький друг, який дійсно зацікавився та, здається, співчуває вашій позиції, принаймні частково. І от я уявляю, якби він сам сюди прийшов і ви б його сверлили недовірою… навряд чи б його симпатія внаслідок цього укріпилася. Наскільки мені відомо, спілкування із Вашими лемберзькими однодумцями, яке він намагався провадити, теж частково похитнуло його віру в…
Вона знову безцеремонно перебила мене:
— Яких саме однодумців Ви маєте на увазі? Конкретно, будь ласка!
— А чи не однаково? Розбиратися в сортах "опозиціонерів", вибачте тисячу разів, це як розбиратися в сортах лайна – консистенція і колір різний, проте сутність та запах однакові.
Так, я вирішив її різко "пресанути", аби шокувати та щоб у неї відняло мову, а потім так само різко наробити компліментів – старий журналістський трюк, психологічна гра на контрастах плюс демонстративний душевний стриптиз а ля "я відвертий до безтактності, нічого не приховую, тому вірте моїм компліментам так само, як обурюєтеся моєму нахабству". Сам знаєш, що це зазвичай діє на жінок майже безвідмовно. Але не тут-то було! Горішок виявився міцним, мов порепана п'ятка фермера, та ще й зубатим, бо безстрашно кинув виклик щодо віртуозності хамства такому визнаному чемпіонові, як я.
— Ви нічого не розумієте в "опозиціонерах", герр Мьоллер, а Ваші твердження, даруйте, нагадують виправдання недолугого учня-двійочника, яки жаліється, мовляв вчителька математики безпідставно "звинуватила мене у тому, що я нічорта не розумію в математиці та поставила у щоденник якусь цифру". — Альбац видушила із себе подобу кокетливої посмішки з єдиним, але чарівним зубом. Як їй при цьому вдається більш-менш членороздільно розмовляти назавжди залишиться головною бентежною таємницею берлінського демократичного підпілля кінця вісімдесятих. — У Лемберзі немає і не може бути наших "однодумців", як Ви висловлюєтесь, тому що – так, між сортами опозиціонерів є різниця. Між націоналістами і лібералами – й поготів. Я завжди вважала, що всі журналісти обов'язково закінчують хоча б середню школу та знають такі елементарні речі! Вони там у Лемберзі, так само, як і у Празі, Братиславі та Варшаві, змагаються за свою національну свободу, що б вони під нею не розуміли, а ми – за свободу як таку, рафіновану свободу як принцип. І хоч ми, як справжні демократи, не маємо нічого проти їхньої свободи та права на самовизначення, але ми сповідуємо кардинально відмінні ідеали та корисиуємося кардинально різними методами. Принаймні, не підриваємо наших опонентів у середмісті. Ми воліємо зберегти нашу державу та реформувати її, зробити вільною та демократичною, причому – наголошую – виключно законними методами і шляхом чесних демократичних виборів, а вони – знищити її та розтягнути по регіональним квартирам заради квазі-національних химер.
— А демократія, по Вашому, не така сама химера? Дурні обирають собі ватажків...
— Нехай так. За демократії ідіоти мають можливість голосувати, а за диктатури – правити.
— Облиште, фрау Альбац. У реальному житті демократія по суті – це лише механізм підрахунку голосів, найчастіше – з їхньою подальшою підтасовкою під бажаний результат. У рамках демократії у вас до влади прийшов Гітлер, у рамках демократії в Афінах отруїли Сократа, якщо завтра провести повністю демократичний референдум з дотриманням усіх можливих норм і розпоряджень та за участю представників ОБСЄ у психлікарні, то переважною більшістю голосів божевільними будуть визнані лікарі. Іллюзія вибору з наперед відомими наслідками, такими самими злочинами і свавіллям, що до них завжди вдається будь-яка держава, але сором'язливо прикритими стрінгами буцімто "волі народу". Для середнього громадянина – один чорт, демократична держава його обібрала та згвалтувала, чи недемократична. Власне, демократична держава – це коли вівця, заєць та вовк сидячі у ямі, з якої не можуть, вибратися, на паритетних засадах шляхом голосування вирішують, кого з'їсти на обід. Єдина різниця полягає у тому, що держава, яка щиросердно вважає себе демократичною, перебуває в небезпечній ілюзії щодо своєї правоти за замовчуванням стосовно будь-якої вчиняємої гидоти, бо ж "демократія" та "народ" – то є священі корови, універсальні індульгенції, котрі виправдовують геть усе. Зверніть увагу, що коли у назві держави з'являється прикметник "демократичний", то пиши пропало – душитимуть населення у промислових масштабах, мов мишей, причому під найблагороднішими лозунгами та за його "цілковитої згоди". Демократична Республіка Конго, Демократична Кампучія... Гірше – тільки "народний", тоді взагалі зливай воду! Вийде не просто людожер, а ще й із маренням месіанства: Китайська Народна Республіка партизанів Мао тому найкрасномовніший приклад. Подейкують, що десь у Кореї існує партизанський рух "Корейської Народно-Демократичної Республіки", очолюваний колишнім капітаном радянської армії54, від методів дій котрих у повному шоці та прострації перебуває як японська влада, так і ті самі китайці.