Вони там що, зовсім з глузду з'їхали? Скажи мені, друже! Невже вони не розуміють....!? Для чого це потрібно?! Навіщо?! Чия тупа і хвора макитра до такого додумалася?! Покидьки...
Ніколи не думав, що скажу це, але тепер я бачу, що відміна Нюрнберзьких законів52 10 років тому була грандіозною помилкою. Як вони там казали? "Не сучасні", "віджили своє", "утискають свободу слова"? Зате зараз свободи слова в нас зараз, наче сміттєпровід прорвало! Свобода демонструвати голий зад, свобода лихословити і зневажати чесноти, топтати ногами святині i пишатися розпустою. Свобода навiженого божевільного вiд шпиталізації. А от там, де вона дійсно не завадила б – чорта лисого! Все забетоновано, як і 30 – 40 років тому. Кривого слова не можна сказати проти "керівної ролі націонал-соціалістичних ідей", у які навіть і трирічні діти вже давно не вірять, зате безсоромно порушувати їх на практиці – не тільки можна, а й "рекомендовано новою лінією" тієї самої партії, яка нібито на них ґрунтується та має їх впроваджувати і захищати. Це ж безпрецедентний, рафінований маразм!
Учора померла Мартова мати. Не можна сказати, що я засмутився. Та й Марта… ніколи не визнає цього вголос, але я помітив, що вона зітхнула з полегшенням. Як тобі відомо, що вона останнім часом дуже хворіла. Альцгеймер – то, напевно, найстрашніше, що може трапитися з людиною під кінець її земних днів. А, точніше, навіть не з самою людиною, а з її близькими, бо ж ти сам свого рослинного становища на усвідомлюєш та спокійно насолоджуєшся власним безумстовм, мешкаючи у ілюзорному світі фантазій, спогадів і сильнодіючих медикаментів, мимоволі тероризуючи рідних та із задоволенням ходячи під себе. Не дай Боже мені дожити до такого ж стану овоча, і борони Боже від цього моїх дітей… Це – той самий випадок, коли довголіття – більше не дар небес, а нестерпне прокляття. Ну, чи покарання. Причому не для тебе особисто, а для оточуючих. Чимось моя кохана, вочевидь, завинила перед вищими силами. Не виключаю, що саме стосунками зі мною – безбожним циніком, бо вона сама завши повторює, що давно вже варто ввести окрему одиницю виміру безтактної уїдливості та вимірювати у мьоллерах – 1 мьоллер (кіло-?; мікро-?), як доза опромінення в 1 бер у фізиці.
Все почалося з дрібниць – забутих ключів чи окулярів, незакритого крана у ванній тощо. Згодом дрібниці переросли в реальні проблеми, і мати навіть стала небезпечною. Щоб вийти з дому, дружині треба було перекрити газ, відключити воду, сховати ручки від вікон. Декілька разів сусіди скаржилися на запах газу. Стара могла розмовляти вночі, виявляти агресію до Марти, обзивала її, себе калічила. Коли нерви вже здавали, Марта кричала на неї. Стара миттєво пускалася в плач, а Марта, злякавшись власної слабкості, починала її жаліти і заспокоювати. А нерви неминуче здавали, бо щодня дружина мусила прибирати за нею фекалії, що вона їх часто розмазувала по стінам у всій квартирі, та слухати прокльони у свій бік, і фраза "Я вже не витримую, я вже більше не можу З НЕЮ!" стала одним з головних лейтмотивів нашого з Мартою спілкування перед сном.
Марта навідувала матір щовечора та поверталася додому у такому стані, що її аж трусило, а по щокам текли сльози. "Я до без тями люблю свою матір, але вже починаю потихеньку ненавидіти цю чужу, холодну, жорстоку та брудну жінку, на яку вона перетворилася. Це дуже страшний гріх, як ти гадаєш? Вона ж мене навіть не завжди впізнає! А часом пізнає та кляне останніми словами казна за що – за холодну вечерю, за те, що я начебто намагаюсь вкрасти у неї гроші та прикраси або за дощову погоду". Що я міг сказати у відповіть, коли з якогось моменту почав помічати у Марти на руках синці? Подумки побажав старій шкапі поскоріше двинути коні та не катувати мою дружину, не змушувати її ловити звихнуту стару по вулицям, коли та з доброго дива кудись поперлася серед ночі у самому сподньому та, врешті, не бити її. А колись я дуже поважав цю жінку, і навіть по-своєму любив. Во істину, еl sueño de la razón produce monstruos53 незалежно від того, чим той сон викликаний: алкоголем, наркотиками, хворобою чи віком.
Вся ця трагікомічна епопея, у якій я був одночасно і стороннім спостарігачем, і безпосереднім учасником, бо не раз на власному горбі тягав стару… хм… ну добре, "фрау" у ванну кімнату, де Марта її мила під акомпонімент такої добірної лайки, якій позаздрив би і армійський капрал (Де вона цього набралася? Виходить, воно зберігалося у підсвідомості цієї інтелігентної шкільної вчительки все життя і нарешті вилізло на світ Божий разом з деменцією, хоча раніше ми навіть і не здогадувались, що вона взагалі знає і здатна артикулювати слова, грубіші за "дурненький" – лікар сказав, що це назівається "копролалія" і, за іронією долі, найчастіше трапляється на старості років якраз таки у шляхетних куртуазних пані з колись витонченими манерами), вперше змусила мене по-серйозному замислитися над питанням, чому наші близькі в старості стають такими нестерпними? Адже саме вони найкраще вміють робити нам боляче, вони знають усі наші хворі точки і б'ють по них прицільно. Іноді з особливою точністю, та ще і спостерігають із задоволенням, як нас корчить від болю. Мені здається, що я нарешті зрозумів, чому. Двічі у житті людини настає перехідний вік і людина стає нестерпною для близьких. Мабуть для того, щоб полегшити розлучення з нею.
У юності підлітки стають нестерпними перед тим, як піти і розпочати самостійне життя. Вони так доводять своїх батьків, що ті вже раді, що діти нарешті підуть і почнуть жити окремо. Всі тонкі зв'язки між ними рвуться і з дитиною вже не боляче розлучатися. Ніжність витончується. Потім ці зв'язки поступово більш-менш відновлюються, але вже не в повному обсязі.
Те саме відбувається на старості. Так природа готує нас до останнього прощання. Чим нестерпніша рідна людина в останні роки життя, тим легше прощання, тому що теж рвуться всі тонкі емпатичні зв'язки і залишається тільки обов'язок, а ніжність витончується. Гірше тим, хто у першому, й у другий випадок зберігає ніжність відносин. Іноді ця ніжність ламає душу.
На фоні смерті матері Марта раптом захотіла офіційно одружитися – через 20 років! Просто та швидко – роспис та вінчання, кілька годин, двоє свідків, кілька бокалів шампанського на сходах мерії та ще кілька – зі священиком та Мартиними колежанками. Та я, власне, й не проти, бо як ти знаєш, вона у бесідах зі своїми зміями-подругами досі величає мене "співмешканцем", а мене від цього слівця аж тіпає! "Співмешканець" приходить із нетрів кримінальної хроніки та казенних поліцейських протоколів, де на ґрунті алкоголізму регулярно наносить своїй співмешканці кілька ударів важким тупим предметом по голові. Тому завтра ми йдемо до мерії, а потім – до церкви. Ось так моє холостяцьке життя, що й так уже порядком затяглося, нарешті закінчиться, як йому й належить – під тиском обставин і з примусу другої половинки, бо я не вірю, що бодай якийсь чоловік на Землі пішов на це за своєю ініціативою після досягнення тридцятирічного віку. Тож можеш мене привітати.
Гарді приголомшлив усіх тим, що також пав жертвою купідона-бюрократа (хоч поки й у полегшеному варіанті) та вперше привів додому для знайомства з батьками офіційну "дівчину". Марта розчулилася, а я потайки констатував – хлопчина виріс і тепер разом із педіатром, мабудь, час про всяк випадок заводити для нього медичну карту й у венеролога. Дівчиною виявилася онука старого скнари Юстиніана, бакалійника з магазину на розі, що постійно скаржиться на закрепи, попутно з маніакальною наполегливістю намагаючись ошукати тебе бодай на кілька пфенінгів. Припускаю, що закрепи у нього через те, що він жадібний навіть на лайно!
Так ось, дівчинка начебто непогана, лагідна, чемна та скромна, але страшна, мов смертний гріх. Кострубата, дебела (на голову вища за Гарді), фігурою схожа на роботу Пікассо періоду кубізму і з виразом обличчя, що нагадує ховрашка, який саме прилаштувався справити велику потребу… я знову про лайно, так? Про себе я охрестив її "юстиніановою чумою" та урочисто відніс до тієї категорії жінок, про яких чоловіки із зітханням кажуть "а може вона – гарна людина!". Причому з питальною інтонацією. Ну, ти розумієш, про що я. Коли з похмілля просинаєшся у студентському гуртожитку, дивишся, хто хропить поряд із тобою у ліжку і усвідомлюєш, що цієї ночі ти трахав гофманівського Крихітку Цахеса. Тут найголовніше – оперативно та непомітно виперти геть зі своєї кімнати це нічне непорозуміння під будь-яким приводом, аби хлопці із сусідніх кімнат не помiтили, бо потім безжально глузуватимуть iз тебе ще кілька місяців поспіль. А втім, аби йому було добре. А йому, здається, добре… у них "спільна хвиля", як вони це називають: годинами сидять (так, ти не повіриш – просто сидять!) у кімнаті, про щось захоплено розмовляють, сміяються. Щасливі… і я тішуся за них, аж іноді, коли принагiдно минаю навшпиньки повз зачинені двері кімнати Гарді та чую їхні дзвінкі голоси, відчуваю, що раптом засвербіли очі та я вже мало не плачу, бо ж усвідомлюю, що та згадана мною вище пуповина зв'язків хоча ще не рвється, але вже починаює боязко та поволі напружуватися і цього ніяк не уникнути. Дідько, з роками я роблюся сентиментальним, як незаймана бібліотекарка!
І насамкінець, до твого прохання щодо високоповажного і нині вже легендарного пана Хартманна, що встиг до гикавки насточортіти одній половині суспільства та стати чимось на кшталт пророка – для іншої. Я завітав до берлінського офісу того самого видавництва "Манфуріо", знайти який, я тобі скажу, було феноменально важко і довелося задіяти безліч зв'язків. Під час візиту мені стала зрозумілою причина такого параноїдального ступеня конспіративності: сказати, що вони фанатичні ліберали, що виступають за "демократичне реформування диктаторського режиму" (це як терміти, які проголошують боротьбу за "реформування" дерева) – це не сказати нічого!
Худорлява пані постсексуального віку, що відчинила мені двері, прямо з порога з хитрим ленінським прищуром поцікавилася, чи я випадково не з "органів", звеліла пред'явити паспорт, потім – посвідчення співробітника редакції і ретельно їх дослідивши, мовчки, за допомогою жесту запросила мене увійти, а після цього, висунувши голову у дверний отвір, перевірила, чи не приволік я часом за собою хвоста.
У двох тісненьких кімнатках, де й розміщувалося видавництво, кипіла робота: стояв стукіт друкарських машинок, снували туди-сюди люди в обшарпаному одязі, із засаленим волоссям та показушно заклопотаними обличчями, передавали одне одному стоси зім'ятих папірців, усі одночасно галділи, махали руками, майже синхронно курили прямо за робочими столами і кавкали від кашлю, час від часу набридливо дзеленчав то один, то інший телефон.