Він пригадав, як його завжди дратувало, коли українські офіційні особи переходили на мову закомплексованих на своїй великодержавності московських журналістів, які, беручи інтерв'ю в Україні, навіть не перепрошували і одразу починали звертатись по-московськи.
Крім того, це невеличке непорозуміння з самого початку поставило його в позицію заздалегідь ображеного, що потім також, при нагоді, можна буде використати.
– Якщо я правильно зрозумів, я знаходжусь у Сполучених Штатах Америки, – спокійно українською промовив Анатолій, сів в запропоноване крісло і також подивився на перекладача.
Той дивився на хлопця і мовчав. Годріч повернувся до нього.
– Проблеми з перекладом? – суворо спитав він.
– Він розмовляє не на російській, сер.
Анатолій спокійно дивився на американців, переводячи погляд з одного на другого.
– Ви вільні, – звернувся до перекладача Годріч.
Він натиснув кнопку.
– Негайно фахівця з української мови із навичками стенографії до мене! – нервово було віддано наказ.
Неприємний перекладач вийшов.
– Ви розмовляєте англійською? – про всяк випадок запитав Годріч.
– Так, але моя англійська дуже погана, – повільно, чітко вимовляючи кожне слово відповів Анатолій.
– Гадаю, що ви все ж таки знаєте російську. Ваша країна...
– Моя країна, здається, незалежна. І якщо ми торкнулись питання мови, то на мою думку, незалежна саме від Московії.
– Ви любите свою країну...
– Можна вважати що так.
Годріч люб'язно посміхнувся, але його дуже не задовольнив початок розмови, починав дратувати повільний темп допиту, при якому ініціатива, здавалось, переходила до його співбесідника, дратували також і його незрозумілі відповіді.
"Коли ж прийде перекладач? Цей хлопець щось дуже спокійний. Можливо я помилився і він є лідером групи? Але мені треба поспішати: за своїм статусом я не зможу довго тримати справу під своїм контролем. Президент може передати її до ЦРУ". – подумав він і сказав:
– Якась непевна відповідь...
Анатолій з цікавістю подивився на нього.
– Якщо вас дуже цікавить розгорнута відповідь на це питання, то я залюбки...
– Ні, ні, не треба... Краще ось що. Скажіть відверто, отой фокус з виборами... Як ви це зробили?
– На відміну від вас, я на одне питання відповідь вже знаю: незаконний фокус з викраденням чотирьох чоловік з суверенної країни та перекиданням їх сюди – це ваших рук справа. Як це розуміти?
– Розуміти треба так: не як, а чому, – Годрічу сподобалась власна відповідь. Він навмисне не зреагував на адресоване йому запитання: це справа дуже поганих слідчих, які підкреслюють дрібниці, а потім дивуються, що піддослідні замикаються в собі та не довіряють їм.
– Тоді чому нас викрадено та фактично заарештовано? Де мої товариші?
– Звичайно, можна погодитися з тим, що вас доставили сюди дещо незвичним образом. Але цього вимагали обставини.
Годріч навмисне зайняв позицію виправдання своїх дій: цим він намагався приспати пильність Анатолія.
– Можу засвідчити, – продовжив він, – що інші члени вашої групи здорові та знаходяться у пристойних умовах. Ви, гадаю, керівник групи...
– Кожен може вважати що захоче... А ваші слова про пристойні умови для мене є просто словами...
Відчинились двері і до кабінету ввійшла гарненька жінка.
– Перекладач, сер.
– Будь ласка, проходьте та сідайте, – показав їй місце Годріч.
Вона сіла на стілець і подивилась на начальника.
Той посміхнувся і повторив своє привітання, ясно натякаючи на новий початок допиту.
– Вітаємо вас у Сполучених Штатах Америки, – з виразним американським акцентом переклала вона Анатолію повтор вітання Годріча.
– У найдемократичнішій країні світу, – підхопив Анатолій. – Яка дозволяє собі повчати жити інших та одночасно плює на всяку демократію, коли "цього вимагають обставини".
– Нехай буде так. До речі, вже через декілька днів я вже не зможу гарантувати вам свого "демократичного" поводження: все залежить від результатів, конкретних результатів. Тому я повертаюсь до питання впливу на вибори. Був такий вплив, чи ні?
Толик подивився на допитуючого.
– Важко заперечувати факт – ми всі читали газети... – він вирішив триматися видачі правдивої, але дозованої інформації: "Зараз головне об'єднатися з хлопцями. А там – побачимо. А цікаво: він випадково вжив слово "вплив" чи ні?"
– Це нам відомо, ми також читаємо газети. А тепер, будь ласка, розкажіть в загальних рисах про механізм або принцип роботи цього впливу.
– Я не маю повноважень про що-небудь розповідати. Зрозумійте мене правильно: мені необхідно побачитись з товаришами. Певен, що кожен з них скаже вам те ж саме. Пропоную не гаяти часу і дати нам можливість порадитись, або зустрітися з вами усім чотирьом.
Оскільки Годрічу не вдалось розтормошити Анатолія і той вперто стояв на своєму, то на цьому перший допит швидко закінчився.
;
;
/*-------------------------------------45----------------------------------*/
;
Анатолія відвели до невеличкої кімнати-камери, яку нашвидкуруч зробили з якогось кабінету. Він не знав, що його друзі знаходяться неподалік. Однак все одно, якби і знав, то вони були на такій відстані, що встановити псизв'язок з ними без допомоги гілочок було неможливо.
Хлопці ж мучились невідомістю. І кожен думав не стільки про власну долю, скільки про долю своїх друзів, про батьків, які залишились одні в далекій, далекій тепер Україні.
І вони не знали, що їхні батьки кожного дня вимагали у влади з'ясування обставин викрадення своїх дітей та відповідної реакції. А те, що було саме викрадення вони не сумнівались. Вони діяли активніше міліції: опитали сусідок біля під'їзду і ті пригадали тепер вже підозрілу метушню біля автофургончика. Але влада залишалась спокійною: "Вони ж підприємці. Мабуть кудись поїхали за товаром".
Крім того для представників так званої влади зникли звичайнісінькі хлопці. Засмучена мати Віктора якось почула у "коридорі влади", як один службовець сказав іншому у приватній бесіді: "От якби вони були відомими журналістами, тоді б ще шукали..."
"Що ж це таке сталось? – думала нещасна мати. – Люди, громадяни, народ, від імені якого власне і існує ця влада, всі вони – ніхто... Я нічого не маю проти журналістів, але дивлячись телевізор, читаючи пресу уявляється, що саме журналісти є не менш як розум, честь та совість нашої епохи. Про смерть одного журналіста засоби масової інформації згадують значно довше ніж про групові смерті шахтарів, про громадян загиблих у землетрусах, повенях та інших природних та неприродних катаклізмах".
Бездушність чиновників краяла серця батькам. Але певних доказів про викрадення у них не було. А влада і не збиралась їх шукати.
;
;
/*-------------------------------------46----------------------------------*/
;
Годріч поспішав. Хоча йому і вдалося переконати президента в тім, що справа повинна була залишитись під його безпосереднім керівництвом, він почував себе досить непевно, бо знав, якщо в ЦРУ довідаються про порушення субординації, то у найліпшому випадку йому ніколи не дозволять не тільки керувати, а й займатись цією справою особисто.
Після того, як відвели Анатолія керівник управління АНБ деякий час сидів мовчки у своєму кріслі. Дивився знову на фотографії. Думав. Вибирав.
Перекладачка мовчки чекала.
"З лагідним побалакали, подивимося на впертого" – подумав він і перемінив своє попереднє рішення.
– Вадим Трощук.
Через декілька хвилин Вадим рішуче зайшов до кабінету і, не чекаючи запрошення Годріча, підійшов до крісла, де за кілька хвилин до нього сидів Анатолій, сів і запитав.
– Я вимагаю пояснень.
Перекладачка переклала.
Годріч посміхнувся: виходило так, що він не помилився у своїх розрахунках – саме цей хлопець є лідером групи – одразу намагається перехопити ініціативу.
– Ви президент Сполучених Штатів Америки? – раптом запитав Годріч.
– Ні, – не знітився Вадим. – Я громадянин республіки Україна.
– На превеликий жаль, на даному етапі я підпорядковуюсь тільки президентові Сполучених Штатів, – лагідно посміхаючись натякнув на існуючий стан речей шеф розвідки. – Більше того, запобігаючи деяким вашим питанням, скажу, що на цьому самому етапі нас цікавить використання вашого винаходу у боротьбі з міжнародним тероризмом. Певен, що ви розумієте всю серйозність справи, вам не треба пояснювати надважливість справи. Певен також, що ми з вами здатні порозумітись в спільній боротьбі і ви надасте нам всю інформацію...
– Я не розумію, чому з нами поводяться як зі злочинцями. Ви говорите про співробітництво і одночасно порушуєте закони: незаконно викрадено і вивезено громадян іншої держави, ув'язнено в невеличких камерах, ведуться допити. Де мої товариші?
– З ними поводяться добре. Власне, як і з вами. На превеликий жаль ми змушені тимчасово розмістити вас у кабінетах наших співробітників. Підкреслюю, тимчасово. Це незручності першого часу... Але повернемось до етичної сторони справи, – Годріч зробив невеличку паузу після перекладу. – Щоб надалі не торкатись цієї теми. Спробуйте зрозуміти підстави для таких дій. За звичайною логікою ми повинні були звернутись до керівництва вашої країни і надати їм всю необхідну інформацію про ваш винахід. Цілком зрозуміло, що таку інформацію довго тримати за сімома печатями просто неможливо. Які були б ваші дії на нашому місці?
Вадим мовчав, обдумуючи останні слова шефа розвідки.
– Ваші дії в країні, яка потерпала від жахливої атаки міжнародних терористів. Країни яка має всі підстави прогнозувати події у випадку попадання вашого винаходу до рук терористів. Повірте мені, бандити не будуть довго церемонитись з вами.
Вадим продовжував мовчати.
– Я хочу, щоб ви зрозуміли – з терористами можна боротися тільки за допомогою винаходу вашої групи. Приблизно так, як ми бачили це на прикладі виборів у вашому місті.
Вадим пильно дивився на Годріча. Він майже не слухав того, він обдумував ситуацію: "Що йому відомо? Здається, що мене він допитує не першим. Може він встиг обробити якимось чином когось з наших? Чи відомі йому загальні принципи механізму впливу? Яка справжня мета приховується за словами цієї людини? Як вести себе далі? Може визнати авторство впливу? Тим більше, що їм, здається, дуже багато відомо... Але ж далі вони захочуть детальної інформації... Але поки що саме роботи впливу вони, зрозуміло, не знають.