Це тягнулося роками й обмежувалося засуджуючим перешіптуваннями колег-старих дів і сальними кепкуваннями колег-чоловіків, бо жодних прямих доказів не було, аж поки одного дня чоловік редактори не застукав цю парочку серед білого дня прямо на редакторському столі, невдало припхавшись до дружини у незапланований час, аби взяти ключа від оселі, бо свого десь загубив. Про подальшу долю редакторки історія мовчить, а наш пошарпаний підстаркуватий Ромео з тріском позбувся партійного квитка та опинився на вулиці з вовчив білетом та вщент знищеною репутацією, з якою годі було й намагатися влаштуватися у столичну газету. Тож він був змушений мігрувати провінціями, не затримуючись ніде довше, ніж рік, бо ж від себе не втечеш, а від власних звичок й поготів, та залишаючи після себе довгий шлейф аналогічних алкогольно-сексуальних пригод. Прага, Зальцбург, Данциг та, нарешті, Лемберг. Тут він вже четвертий рік та, скажу тобі, знаходиться на гарному рахунку у редактора, оскільки місцева провінційна публіка є куди як менш вимогливою до морального реноме, місцеве начальство – до професійних якостей, партійним органам взагалі начхати, головного редактора герра Адаміцкі, хитрого старого поляка, схожого на скунса в окулярах, – не трахнеш, а сам Карстен за ці роки, мабуть, значно зменшив інтенсивність (але не регулярність!) своїх підбухувань через здоров'я, що з віком істотно похитнулося. Втім, звісно, не звів на нівець, і щоранку, страждаючи від головного болю й буркнувши за баварським звичаєм "Хай вітає Господь"48, обдає колектив редакції вбивчим перегаром.
Вечорами ми втрьох збираємося в дешевій забігайлівці "Під оленем" на краєчку Марктплатц49, згадуємо і розповідаємо один одному про своє життя, сперечаємося про політику і баб, я – під лемберзьку каву, яка на мій величезний подив нічим не поступається віденській, Карстен – під пиво, а Штефан – під кислючий апельсиновий сік, що за смаковими якостями наближається до соляної кислоти (печієвий концентрат, як він сам каже). Сидимо годику-півтори, а потім розходимося, я – до коханої дружини, Карстен – до місцевих повій, що він знайомий з усими ними до єдиної та іноді, коли бракує коштів, навіть примудряється користуватися їхніми послугами в кредит, а соціофоб Штефан – до своїх "побратимів по боротьбі", бо не має ані сім'ї, ані коханки (амбулаторної жінки, за термінологією вже Карстена), ані захоплень чи сенсу життя поза "полум'яною боротьбою за національне відродження". Дивний він. От гідна людина, але дивак.
До переважної більшості співробітників "Лембергер Цайтунг" найкраще пасуватиме медичне визначення "салонні дебіли", оскільки вони патологічно схильні повчати інших людей (якась одержимість безперестанку "радити" одне одному що-небудь і пхати носа в чужі справи!) та з багатослівним апломбом і зарозумілим виглядом розмірковувати про все на світі, включно з тим, про що вони насправді не мають жодного уявлення. Кричуще невігластво у поєдананні із залізобетонною самовпевненістю та хворобливо завищеною самооцінкою – воістину пекельна суміш!
Така поведінка разюче контрастує з підкресленною апатичністю, забито-демонстративним збайдужінням переважної більшості населення Лемберга поза так званими "творчими колами". Феноменально, але ця апатичність містичним чином співіснує з легкою збуджуваністю, холеричним темпераментом, схильністю до істеричних крикливих чвар серед жінок та мордобиття у супроводі багатоповерхової лайки серед чоловіків, а також потягом до збивання у натовпи – черги у магазинах, багатолюдні застілля, кучкування біля під'їздів та входів до питних закладів. Але то – не натовп у пошуку істини, що збирався на античних афінських площах, аби послухати знаного філософа та подискутувати з ним. Цей натовп багатоголовий, проте безмозкий. Він швидко захоплюється примітивними думками, одягненими в гучні фрази, загальними висновками і положеннями, не думаючи про їхню перевірку, яка для нього є недоступною. Так утворюється одностайність у думках, одностайність уявна, примарна, але вона дає разючі результати. Саме такі нав'язані зовні кмітливими хитрунами від пропаганди заяложені банальності і називаються тут "голосом народу" і переважна більшість населення не має ані крихти сумніву у тому, що телевізор, радіо та газети "повідомляють правду, ну або майже правду". Мені як газетяреві часом відбирає мову від легкості маніпуляції цими людьми та шалених, практично необмежених перспектив, які мав би тут будь-який пройдисвіт-політик чи найзапекліший популіст без сорому та совісті, якби в нас проводились вибори на кшталт американських: з вільною агітацією та відносно чесним підрахунком результатів.
Але ці люди… Як би це сказати… вони живі. Їм не позаздриш, їхнє становище наразі жалюгідне, а мрії та плани по "відродженню" – наївно-утопічні, якщо не сказати ідіотські. Та вони живі і якісь… справжні, чи що! Хоч ось такі дикі, неотесані та бідні, мов куперові "шляхетні дикуни". Втім, у нас із ними домінують різні типи бідності: у них забагато людей, у яких немає ані копійки за душею, а у нас – людей, у яких і душі нема. І на додачу ще й ця гумільовська "пасіонарність", несамовита енергія, що нестримно фонтанує з усих отворів, але, на наше щастя, поки що у дурному та хибному напрямку. Якщо вони колись оговтаються від міфологічної омани "найдревнішої нації Східної Європи" (саме так вони стверджують в агітаційних брошурках, і навіть їхня мова нібито походить безпосередньо від санскриту (?!) і є "найдавнішою зі слов'янських (sic!!), набагато старшою за російську і польську" (!!!), що з наукового погляду – цілковитий абсурд, тому що це рівнозначно твердженню, нібито твоя ліва нога "набагато старша" за праву!; та й взагалі, у них спостерігається очевидний психологічний пунктик, хвороблива схибленість, патологічна зацикленість на власній удаваній "давнині", яка в їхній уяві робить їх чимось "кращими" або гіднішими поваги, захоплення), порозумнішують, обітруться від шару фольклорно-провінційного накипу, що за століття в'ївся в шкіру та доволі погано пахне, вилікуються від інфантилізму та комплексу "істеричної жертви", припинять ниття, безперервні звинувачення та скарги на віковічні образи з боку усих оточуючих і таки віднайдуть правильний вектор, куди спрямувати цю шалену вітальну енергії, то захитається не лише Райх, а й усій Європі буде непереливки. А допоки, вони здебільшого заклопотані побутовими сварками один з одним, пліткуванням про особисте життя сусідів та колег і особливо взаємними образами одне на одного, як серед друзів, так і серед найближчих родичів (канонічне галіційське "ображання" обов'язково відбувається за чітко встановленими церемоніальними правилами – заочно, бо говорити про таке в обличчя винуватцеві за місцевими уявленнями про ввічливість "не личить", тож усі ходять на всих за щось "ображеними" та перетравлюють ці "образи" потайки у собі, мов удав кроля, чи в обурених діалогах з третіми особами, а ось при особистій зустрічі з об'єктом "образи" належить із ним по-театральному тепло обійнятися, напоказ поцілуватися, спілкуватися з приторно-перебільшеною привітністю, жодним чином не виказуючи вголос неприязні та не натякаючи на жодні претензії, побажати йому усього найкращого й усих благ земних та небесних, але при цьому скрутити в кишені пудову дулю на його адресу; симптоматично, що вищезгаданий "об'єкт" діє точнісінько так само, бо в нього, у свою чергу, також є на тебе якась власна затаєна "образа"), що давно перетворилося тут на своєрідний національний вид спорту, партія та уряд можуть видихнути з полегшенням, заспокоїтися і не зважати на всі оті збіговиська політичних балакунів. Осяжного результату, а отже і небезпеки для держави від них усе одно не буде.
Важке і дискусійне питання… чи вони "кращі" за нас, чи "гірші", ці розумніші, чи дурніші (як на мою суб'єктивну думку, то ми – освіченіші й здатні створити найкращий у світі "Мерседес", а вони – значно винахідливіші й здатні полаголити цей "Мерседес" за допомогою лайна та павутинки у такий спосіб, який нам би навіть і на думку не спав!), чи невихованіші й безтактніші, чи, навпаки – пряміші, чесніші та схильні називати речі своїми іменами без зайвого вихляння. Диявол його знає! Але одне точно: вони – інші! Геть зовсім інші! Ми нав'язали їм свою мову та культуру, а подекуди і світогляд, але вони так і не перетворилися на німців. Принаймні, на повноцінних "райхсдойче"50, що відповідали б офіційно встановленим урядом стандартам, приписам і нормативам, а вперто витинаються з залізної діви "германської нації та духу". І головне питання, на яке є наразі не маю відповіді – що спричинило таку ситуацію. Можливо, коли я поживу тут трішки довше, я краще розумітиму, чим насправді дихають ці загадкові, "обскуративні" люди та зможу приголомшити тебе нечуваним відкриттям із царини етнопсихології та етногенезу, а поки що дозволь на цьому завершити мою вже і без того вже затривалу оповідь та нагадати, що я вельми сумую за тобою (от ніколи не подумав би, що писатиму таке чоловікові, та ще й такому зовні непривабливому, як ти!), Мартою і нашою божевільною компанією.
Обіймаю тебе!
Твій Аксель'йо
Лемберг, 27.11.1989
7
Адреса отримувача: Лебмерг-10332, Галіцієн-райхсгау, Академієштрассе 12, герру Акселю Ульріху
Любий Акселю, чиїй невгамовній дупі ніде спокійно не сидиться!
Вибач, що затримав відповідь аж майже до самісінького Різдва. Кінець року традиційно виявився шалено метушливим, що практично не вдавалося підняти голову від роботи, а часу ледь вистачало на сон, їжу та відвідування туалету. Ну, ти сам знаєш, як воно у нас буває у грудні… Усі строки горять, усі плани летять шкереберть і керівництво намагається затикнути тобою усі можливі дірки не замислюючись, що тим самим ризикує роздерти тебе навпіл, мов жабу. Тут вже основна ціль – вижити і не збожеволіти, а "життя" ти відкладаєш на потім. "Люба, зараз не на часі, давай вже (будь-що – зробимо, поговоримо, поїдемо, подихаємо) після Різдва!".
Буття визначає свідомість, казав був той єврейський бородань51, що наші діди його заборонили, аби їхні онуки потім ночами, у перервах між заняттям онанізмом, конспіративно читали з ліхтариком під ковдрою та просякалися духом його романтичного егалітаризму.