Пару тижнів тому моя реакція була б точно такою. А тепер конкретно про план. Ми повинні направити до США якнайбільше наших агентів. До того, більшу частину з них повинні складати агенти з бойовим досвідом. Нам нічого іншого не залишається, як організувати широкомасштабну військову операцію по захопленню розробників впливу.
Прем'єр пильно подивився в очі керівника розвідки. Той витримав погляд.
– Повторюю, я дуже добре вас розумію. І я у своєму розумі. Прошу тільки вислухати, бо остаточне рішення буде за вами. Дозвольте продовжити, пане прем'єре.
Прем'єр ствердно кивнув.
– Військова операція необхідна. Я довго думав над цим питанням. Нам не вдасться викрасти розробників так, як свого часу ми викрали Ейхмана: їх будуть дуже пильно охороняти. Однак треба врахувати психологічні аспекти. Відверто кажучи, використання розвинутих технологій у військовій справі розучило американців воювати. Не секрет, що їхні рембо та термінатори є вправними героями лише в кіно. При реальних обставинах вони вводять своїх вояків в зони конфліктів лише тоді, коли для них немає прямої загрози. Вони навіть не уявляють, що бойові дії можуть розвернутися на їхній території, де війни не було вже досить давно.
– Як ви взагалі уявляєте собі таку військову операцію?
– Перед нападом буде проведено інтенсивну інформаційну підготовку. Тобто або через наше посольство, або через будь-які інші офіційні установи ми попередимо американців про наявність даних, що готується напад на Сполучені Штати за підтримки якогось міжнародного терориста. Немовби нашим агентам вдалось отримати з різних джерел інформацію, що цей напад перевершить навіть напад на центр торгівлі у Нью-Йорку...
– Це вже конкретніше, але як можна перевершити той напад? – запитав прем'єр.
– Ми спрямуємо цю "інформацію" таким чином, що майбутній напад можливо буде торкатися безпосередньо Білого Дому та Пентагону. Як і після тих вересневих подій американці зреагують дуже швидко. Однак вони будуть пильно дивитися у небо і не помітять дій на землі. Наша військова операція буде проводитись під цим прикриттям. Тобто після нападу "терористів" американці, не маючи часу детально проаналізувати ситуацію, неодмінно прийдуть до тих висновків, які ми попередньо підкажемо. А нам зараз дуже важливо виграти час.
Збройні питання: міномети, ракети та інше. Це питання вирішуватиметься прямо на місці. Наші бойовики почнуть діставатись до місця призначення одразу після вашого наказу. Зрозуміло, що вони поїдуть в якості туристів, бізнесменів, журналістів, студентів... Зрозуміло також, що вони поїдуть з сірійськими, ліванськими та іншими пашпортами: на випадок перевірок.
– Успіх операції?
– Зробимо все, що в наших силах.
– Цього недостатньо. Якщо операція не вдасться...
– Введемо прикриття: переведемо рейки на міжнародний тероризм і залишимося в стороні. Власне, ми повторимо маневр однієї добре відомої нам держави, яка під "терористичним" прикриттям, змусила зомбованих пілотів спрямувати літаки на будинки-близнюки у тому самому вересні, у тому самому Нью-Йорку. А потім "підказала" американцям напрямок пошуку терористів на близькому Сході. Ми повинні виграти.
Останню фразу мемуне сказав з наголосом на другому слові.
Прем'єр підвівся зі свого місця та вийшов з-за столу. Він підійшов до шафи з книгами та подивився на них, немовби чекаючи відповіді на надзвичайно складне питання. Величезна відповідальність навалилась на його плечі. Деякий час він стояв так мовчки, а потім повернувся до свого співбесідника.
– Дійте, – тихо сказав він.
;
;
/*-------------------------------------42----------------------------------*/
;
Наближався вечір. Шнейдер набрав номер на мобільному телефоні.
– Ми на півдні від міста призначення. Відстань – біля кілометра, – доповів він і почав слухати.
– Нас четверо і вантаж, – сказав він через декілька секунд.
Потім він вимкнув телефон і повернувся до своїх.
– Операція доходить кінця. Зараз за нами прибудуть. Охорону забезпечують наші. Транспортуємось разом з усім вантажем.
Члени групи з полегшенням зітхнули: операція була досить важкою, вони всі втомились і їм дуже не хотілось вибиратись з країни самотужки. Крім того, кожен відчував, що команда підібралась вдала і хотілось ще хоч трохи побути разом: хто знає, коли вони знову зможуть зібратись разом.
Через декілька хвилин до них наблизився мікроавтобус і зупинився в декількох метрах від групи, біля смуги смерек. З машини вийшов водій у формі вояка-американця. Він пильно подивився на групу, щось тихо сказав по мобільній радіостанції і нею показав на фургончик. Потім він повернувся до Шнейдера і тихо сказав:
– Привіт, Якобе. Як справи?
– Привіт, Джоне, – тихо відповів йому Шнейдер. – Все нормально.
– Треба швидше завантажуватись, – з полегшенням зітхнув військовий. – Ми тут не можемо тягнути до нескінченності. Вантаж цілий?
Шнейдер стомлено подивився на нього.
– Можна подумати, що нам подобається мандрувати через всю країну... – і заспокоїв. – Цілісінький наш вантаж.
– Як ви дістались сюди?
– На автофургончику, водія ліквідували, віддалились від траси і зв'язались з вами.
– Ну ладно хлопці, не хвилюйтесь. Для вас все позаду. Відпочивайте.
З мікроавтобуса вийшло ще троє військових і через декілька хвилин всі його пасажири та так званий "вантаж" вже знаходились у невеличкому салоні.
– Їдемо прямо до аеродрому. Літак чекає, – сказав Джон. – Відверто кажучи, ми дійсно заждались вас: всі роботи практично завершились ще вісім годин тому і ми вже просто тягли час. Тобто ви майже вчасно. Відпочивайте, скоро будемо вдома.
;
;
/*-------------------------------------43----------------------------------*/
;
Останні дві доби новини в світі майже в усіх засобах масової інформації подавались в світлі трагічних подій з американським літаком.
====Вашингтон. Повертаючись до трагічних подій в Україні. Наші хлопці повинні були взяти участь у навчаннях, головним завданням яких була допомога населенню при можливому затопленні. Вони загинули при виконанні свого обов'язку. Літаком повітряно-військових сил США доставлено усіх загиблих у нещодавній авіакатастрофі. Вони будуть з почестями поховані на Арлінгтонському кладовищі.====
Зрозуміло, що про долю українських хлопців не обмовилась жодна радіостанція, телестанція та газета.
Годріч встиг подбати, щоб створену групу негайно відправили у відпустки "до подальших розпоряджень" з подякою за вдало виконане завдання, а хлопців доставили якнайближче до нього: у штаб-квартиру АНБ в Форт-Джордж-Мід. Субординація та важливість справи вимагали доповісти президентові про вдале завершення першого етапу операції.
Годріч не став гаяти часу.
– Добрий день, пане президенте...
За час доповіді він зумів запрограмувати президента на надважливість справи, на надсекретність, на надстроковість і отримав дозвіл на проведення перших допитів.
Тепер він, сидячи за своїм столом, з нетерпінням чекав першої розмови. Так, саме розмови, бо він добре знав, що творчі люди не дуже схильні до тиску, їх треба обережно підводити до "співпраці" з найсильнішою країною в світі, а насправді з ним.
Він давно вже вирішив, що допитувати хлопців, тобто розмовляти з ними, він буде особисто, перекладач не рахується. І з кожним окремо: розділяючи групу завжди можна скористатись окремими непорозуміннями з метою подальшого врахування можливих суперечок у своїх інтересах. Для цього він навіть заборонив проведення попередніх рутинних допитів. Прізвища хлопців з'ясували з наявних документів.
План допиту-розмови був досить простим: ненав'язливо з'ясувати механізм відкриття впливу на великі маси людей у загальних рисах та можливість роботи з ним іншим особам. Запропонувати хлопцям якнайкращі умови роботи та відпочинку, найсучасніше обладнання...
"До речі, – подумав Годріч. – Хлопці вони молоді... Гарненьких дівчат у нас достатньо... З чим чорт не жартує..."
Він взяв зі столу світлини хлопців, які були зроблені одразу після їхнього прибуття у США.
"Кого викликати першим?"
Він добре знав, що саме зараз йому належить вибрати найслабкішу ланку в групі, коли вони ще не встигли отямитись від шаленої течії подій, коли знаходяться у невідомості і гадають: де вони? у кого? що з ними будуть робити?
Від найслабшої ланки залежить кількість і, головне, якість інформації, яку можна буде використати у подальшому. Цілком можливо, що доведеться м'яко, натяками, погрожувати.
Він подивився на світлину Олександра: "Цього? Мабуть, ні. Впертий погляд. Одразу не обробити..."
Потім вибрав фото Віктора: "Цей дуже спокійний, філософ. Можна втратити темп розмови і ув'язнути в незначних дрібницях..."
На поверхню перемістилась фотографія Вадима: "Рішучий. Цілком можливо, що виконує функції їхнього лідера. Буде допитаний останнім. Цьому навіть корисно трохи побути у невідомості."
Нарешті він витяг світлину Анатолія: "Оцей з виду добрий. Схоже, що сприйме необхідний темп розмови і, здається, буде шукати компромісних рішень".
Годріч рішуче натиснув кнопку:
– Викличте перекладача з російської мови...
Через декілька хвилин перекладач-стенографіст з'явився в кабінеті, тихо привітався і сів на запропоноване йому місце.
Годріч перевернув світлину, подивився на попередню інформацію і натиснув кнопку знову.
– А-на-то-лій По-ло-тан, – повільно, по складах, прочитав він ім'я та прізвище. – До мене на допит. Вища категорія секретності.
;
;
/*-------------------------------------44----------------------------------*/
;
Йдучи коридором, Анатолій, дивився навколо: крім нечисленних, озброєних і мовчазних охоронників йому ніхто не зустрівся. Ліфт. Дев'ятий поверх.
Його ввели до кабінету Годріча.
– За вашим наказом, сер, – сказав офіцер охоронної служби, повернувся і вийшов.
Анатолій оглянувся довкола себе. Він побачив двох чоловіків, один з яких сидів за столом, а другий – в стороні, з папкою на колінах.
"Двоє. Шеф та перекладач. Шеф ще так собі, подивимось, а от перекладач якійсь недобрий", – подумки він зробив попередній розклад сил.
Годріч жестом запросив Анатолія сісти.
– Ласкаво просимо у Сполучені Штати Америки, – лагідно посміхаючись англійською мовою звернувся він до Анатолія і виразно подивився на перекладача.
– Дабр? паж?лавать в Саєдінь?нниє Шт?ти Амєрікі, – безвиразно переклав той.
Анатолій досить добре знав російську мову, але ніяким чином не збирався принижувати своєї гідності, тому і не звернув ніякої уваги на таку "дрібничку".